Революція і люди

Ще в добу Марата й Дантона було зауважено: революція — це стихія, вогняна, бурхлива лава величезного вулкана, і вона знімає будь-яке маскування, демонструючи справжню сутність людей, якими вони є (не забуваймо також прадавню глибоку істину: кожна революція пожирає своїх дітей). Марно, думається, оповідаючи про революційний вулкан, вдаватись до моралізаторства, суворо засуджуючи злобних люмпенів або сліпих та жадібних представників старої влади, саме на яких завжди лежить основна відповідальність за революційні ексцеси — бо вони зобов’язані були своєчасними справедливими реформами не допустити їх. Це моралізаторство — річ зрозуміла, але значно цікавіше прояснити для себе таке питання: а що робить революція з людьми? Тим паче — з «простими» людьми, для блага яких вона буцімто задумана і здійснюється (як відомо, Бісмарк чітко розрізняв тих, хто замислює революцію, тих, хто практично здійснює її, і тих, хто користується її плодами: перших він вважав романтиками, других — фанатиками, а третіх — мерзотниками).

І тут, особливо коли йдеться про революційний вулкан 1917 року на теренах «русского мира», неоціненну послугу може надати мудрий, чесний, ще й літературно обдарований спостерігач, котрий бачив, чув, розумів і занотовував свої враження й думки про те, як революційна стихія впливає на людей. Видатний російський митець Костянтин Олексійович Коровін (1861 — 1939 рр.), відомий також у Європі живописець і театральний художник, нащадок заможного купецького роду (він часто казав: «Як купецький син, я — теж народ, плоть від плоті народу»), бачив на власні очі, що коїлося з людьми на землях колишньої Російської імперії 1917 року.

Після революції він кілька років прожив у Росії: опікувався проблемами збереження пам’яток мистецтва, організовував виставки та аукціони на користь нужденних, співпрацював з театрами. 1918 року він мешкав у маєтку Островно під Вишнім Волочком (Тверська губернія), викладав у вільних державних художніх майстернях «Чайка». 1923 року за порадою А. Луначарського, який попередив Коровіна, що під нього «копає» ГПУ, художник залишає Радянську Росію й емігрує до Франції, де він і помер. Про події в революційній Росії Коровін, який, безперечно, володів гострим оком історика й неабияким літературним даром, залишив винятково цікаві нотатки, частково опубліковані в Парижі 1929 року, а частково — у Москві лише 1992 року. Ці свідчення варті уваги і 100 років по тому: деякі загрозливі паралелі просто очевидні; втім, не будемо заглиблюватись зараз в цю тему. Отже, «русский мир», революція, Тверська глибинка. Ось деякі фрагменти записів Коровіна:

«...Один збуджений чоловік сказав мені, що треба все знищити і все спалити. А потім усе відбудувати заново. «Як, — запитав я, — і будинки всі спалити?» — «Звичайно, і будинки теж». — «А де ж ви будете жити, доки побудують нові оселі?» — «В землі», — відповів він без вагань».

«...Дивно також, що під час тих подій бунтівники були ворожі геть до всього, і особливо до хазяїна, купця, пана (в оригіналі «барина». — І. С.), та водночас самі найбільше хотіли бути схожими на хазяїна, купця, й одягатись, як пан».

«...Один комуніст, Іван із радгоспу, побачив у мене малесеньку бляшану скриньку для кнопок. Вона була покрита жовтим лаком, блищала. Він узяв її в руки й каже: «А все ж таки ви і зараз краще за нас живете!» — «Але чому? — запитую. — Ти бачиш, Іване, я теж їм товчений овес. Як кінь, як усі ми. Ані солі, ані цукру немає. Чим же я краще живу?» — «Та ось, бачите, у вас он скринька яка...» — «Хочеш, візьми, я дарую її тобі». Він, ні слова не сказавши, схопив скриньку й поніс показувати дружині».

«...Під час так званої революції собаки бігали вулицями самотньо. Вони не наближалися до людей, немов ставши зовсім чужими для них. Вони мали вигляд розгублених і сумних істот. Вони навіть не озиралися, коли їх кликали люди, більше не вірили людям. А також покинули Москву всі голуби».

«...Були будинки з балконами. Страшно не подобалось перехожим, коли хто-небудь виходив на балкон. Дивилися, зупинялися й довго лаялись. Не подобалося. Але мені сказав один знайомий: «Так, балкони не подобаються. Це ще півбіди — вийти, ще не так лаються. А от що абсолютно неможливо: вийти на балкон, узяти склянку чаю, сісти й почати пити. Цього ніхто витримати не може. Летить каміння, траплялося, вбивали».

«...Вчительки середньої школи під Москвою, в Листвянах, взяли собі меблі та постіль із дачі, яка належала професорові Московського університету. Коли той оскаржив це і здобув мандат на повернення майна, то вчительки аж захлинались від злоби. Кричали: «Ми ж народні вчительки, якого біса нам потрібні професори! Вони ж буржуї!»

«...Я запитав одного «розумного» комісара: «Хто такий буржуй?» Він відповів: «Той, хто чисто одягнений».

«...Хто б що казав, а говорили дуже багато, не можна було казати нікому, що те, що він каже, — неправильно. Ні в якому разі не можна було. Потрібно було казати лише: «Так, правильно». «Казати «ні» — в жодному разі. Смерть. І ці люди через кожне слово говорили: «Свобода!». Як дивно...»

«...Якийсь латиш, колишній садівник — агроном Штюрме, був комісаром у Переяславлі Ярославської губернії. Казав мені: «Днями я на одному млині знайшов сорок тисяч грошей у хазяїна млина». — «Де знайшли?» — запитав я. — «У схованці в нього. Подумайте, який шахрай! Експлуататор. Я в нього гроші, звісно, реквізував і купив собі мотоциклетку. Авжеж, гроші ж народні!» — «То чому ж ви не віддали їх тим, кого він експлуатував?» — запитав я. Він щиро здивувався: «Де ж їх знайдеш? І кому віддаси? Так не можна, заборонено. Це було б розбещення народних мас. Ми за це розстрілюємо!»

«...Особливо полюбляли робити обшуки. Добра справа, і вкрасти можна під час обшуку. Всі мали вигляд солідний, діловий, серйозний. Але як знаходили щось їстівне, то одразу ж їли і вже з добрішою інтонацією казали: «Не можна ж, товаришу, понад норму продукт тримати. Розуміти це треба. Жерти любите більше за інших».

«...Під час обшуку в мого знайомого знайшли пляшку горілки. Її схопили й розкричалися на нього: «За це, товаришу, до стінки поставимо!» І одразу ж почали її розпивати. Але виявилося, що у пляшці була вода... Яка пішла лайка! Вони так розлютилися, що заарештували знайомого і повели під конвоєм. Він довго просидів».

«...Комуністи в заможному домі отримували багато хороших харчів: шинку, рибу, ікру, цукор, шоколад, цукерки... Ікру вони їли дерев’яними ложками по кілограму й більше кожен. Приказували при цьому: «Ця сволота, буржуї, полюбляють ікру!»

«...Весь російський бунт був проти влади, людей керівних, начальників, проте люди, які бунтували, були сповнені «любоначалия»: такого зверхнього начальницького тону, такої пихатості я ніколи не чув і не бачив у інші часи. То було якесь хтиве прагнення керувати і тільки керувати».

«...Тенор Собінов, який завжди протестував проти директора Імператорських театрів Теляковського, сам став директором Большого театру. Негайно замовив мені писати його портрет у «серйозній» позі. Портрет узяв собі, нічого мені не заплативши. Тому що я підлеглий і повинен працювати для директора. Просто і правильно».

«...Їхав у вагоні чоботар і казав сусідам: «Тепер чоботи скільки коштують? Принеси мені триста тисяч, та й у ноги мені впади — може, зроблю чоботи, а може, й ні. Ось як зараз у нас!»

«...У Москві на ринку, на розі Сухаревої площі, лежала величезна купа книжок, їх продавав якийсь солдат. Стояв хлопець і дивився собі на книжки. Солдат: «Купи ось Пушкіна». — «А що це таке?» — «Письменник, вищий сорт!» — «А що, косити він умів?» — «Ні... Навіщо йому косити, він же письменник!» — «То якого біса він мені потрібен?» — «А ось тобі Лев Толстой. Цей, брате, орав, косив, що хочеш». — Хлопець купив три книжки Толстого і, відійшовши вбік, вирвав аркуш для цигарки...»

«...Староста-учень, селянин, казав на зборах: «Ось майстер приходить до майстерні, говорить усе, що хоче, і йде собі, а «жалування» отримує. А що з того? Дайте мені таке «жалування», я теж буду говорити, ще більше за нього». Учні аплодували йому, майстри мовчали».

«...Я побачив, як професор Машков діставав носовичка. Кажу йому: «Так не годиться. Треба робити це просто в руку, а про носовички пора забути». Професор люто поглянув на мене».

«...Був жетон: «Да укрепятся свобода и справедливость на Руси».

«...Їхні душі не здогадувались, що головна потуга їхньої енергії — не дати іншим того, чого самі вони не мають. Як угамувати заздрість, що клекоче в собі? А якщо вона, заздрість, відкрилась мало не в усіх, як бурхливий водоспад, то в цьому будинку для божевільних не можна було логічно зрозуміти, що буде і який ще вирок винесуть судді».

«...Дивно було бачити людей, охоплених жадобою влади й ницістю заздрості. І при цьому вони впевнено думали, що несуть благо і справедливість».

***

Автор цих рядків хотів би уточнити свою позицію. Я не є принциповим противником революції як такої — і в засадничих документах західних країн зафіксовано невід’ємне право народу на спротив насильству влади, аж до революційного повстання. Але тексти Коровіна є страшним застереженням. Попри різницю в часі (100 років) і в національній специфіці (це глибоко російська катастрофа, російська логіка поведінки, обумовлена, в тім числі, російською історією, століттями безправ’я, тиранічної влади, — а тепер маси з насолодою квиталися), — попри все це, що більше дивишся на Україну 2017 року, то більше переконуєшся: написане Коровіним — і про нас теж.