«Справа Бейліса»

П’ятдесят років тому помер в Америці Менахем Мендель Бейліс, ім’я якого не сходило з газетних сторінок у 1913 році, як за двадцять років до того ім’я Альфреда Дрейфуса.

«Справа Дрейфуса» у Франції та «справа Бейліса» в царській Росії прогриміли на весь світ, а у Франції мало не привела до громадянської війни.

І Дрейфус, і Бейліс були євреями. І обидва процеси були антисемітськими й організованими зверху. Обидва викликали у світовій громадськості запеклу боротьбу між ворогами та захисниками обвинувачених і відрізнялися лише тим, що Дрейфуса засудили до довічного ув’язнення і тільки через 12 років реабілітували, а Бейліса виправдали.

Кажучи про «справу Бейліса», можна прямо сказати, що це була одна з найчорніших плям в історії Росії і водночас одна з найяскравіших, найчистіших сторінок російської юриспруденції. Обвинувачі Бейліса — суддя Болдирьов, прокурор Віппер, лікар-експерт Сікорський (батько прославленого авіаконструктора), «фахівець із єврейських релігійних традицій» ксьондз Пранайтіс та міністр внутрішніх справ Щегловітов, який і керував, і направляв увесь цей ганебний процес, — зганьбили себе навіки. Захисники Бейліса — адвокати Грузенберг, Зарудний, Карабчевський, Маклаков — стали символами чесності та благородства. Їм вдалося у своїх блискучих сміливих виступах довести напівграмотному складу присяжних засідателів невинність Бейліса, і його було виправдано.

У чому ж полягала «справа Бейліса»? Тихий непомітний експедитор Київського цегельного заводу 39-літній Менахем Мендель Бейліс був обвинувачений у вбивстві 13-річного російського хлопчика Андрія Ющинського, щоб скористатися нібито його кров’ю, підмісити її в мацу, що, за твердженням зоологічних антисемітів, входить у традиції іудейської релігії. Тіло Андрія Ющинського з нанесеними йому 47 колотими ранами виявили 20 березня 1911 року, суд розпочався 25 вересня 1913 р.

Слідство тривало понад два роки. Організатори процесу — чорносотенці на чолі з міністром Щегловітовим робили все від них залежне, щоб довести винність Бейліса. У процесі слідства були усунені від роботи, один за другим, два слідчі — Міщук і Красовський, які вели розслідування не так, як їм було вказано, намагалися притягнути до суду відому на київській Лук’янівці хазяйку злодійської «малини» Віру Чеберяк. На їхню вимогу її арештували, але одразу ж випустили «за відсутністю доказів», хоча, як з’ясувалося потім, їх було більше, ніж достатньо. Сам суд, що тривав 34 дні, показав, що обвинувачення не мало жодних доказів того, що вбивця Бейліс, крім лише бажання добитися обвинувачення.

Кореспонденти найвпливовіших газет світу були присутні на засіданнях, на захист Бейліса виступали такі люди, як Короленко, Блок, Вересаєв, Франс, але Щегловітов і «Союз Михайла Архангела» тиснули на присяжних, як тільки могли. Брехня, наклеп і люта ненависть до Бейліса як представника єврейської нації, були головною їхньою зброєю. Підкріплення спеціально підібрало склад присяжних засідателів, людей малокультурних, яких, здавалося, можна було вести за собою. Але вся ця витівка, на яку витратили стільки сил і енергії, закінчилася повним провалом.

На запитання судді Болдирьова в останній день суду, чи визнають присяжні засідателі провину Бейліса, вони одноголосно відповіли: «Ні!». Бейліса виправдали і звільнили з-під варти. Зал зустрів це вимушене рішення суду овацією. Бейліс після двох із половиною років мук вийшов на волю. Через рік він із сім’єю виїхав до Палестини, звідти до Америки, де й помер у 1934 році.

«Справа Бейліса» — велика перемога всього чесного та благородного, що було тоді в Росії. Правда перемогла! Погромники осоромлені.

Хто ж усе-таки убив Андрія Ющинського? І з якою метою це було зроблене? На друге запитання відповідь ясна — розпалити ненависть до євреїв, елементарний антисемітизм. А на перше відповідь дали вже після революції. Проведене додаткове слідство вельми переконливо довело, що організатором вбивства була та сама Віра Чеберяк, яку через кілька днів після арешту звільнили «за відсутністю доказів».

Із дуже цікавої книжки Тагера «Справа Бейліса», яку я читав 20 років тому, я дізнався, що Віра Чеберяк, яка в той час встигла стати депутатом Білоцерківської міськради, була зрештою засуджена, а один із головних вбивць такий собі Сингаєвський, арештований у іншій справі, на пропозицію розповісти всю правду про вбивство Ющинського в обмін на помилування, відповів рішучим «Ні! Розкажу — уб’ють свої». І був розстріляний по тій, іншій справі.

Здавалося б, це торжество правосуддя, цей жахливий провал антисемітської витівки мав багато чого навчити подальші покоління, але, на жаль, через 40 років знаменитий лист Лідії Тимашук і «справа вбивць у білих халатах», показали, що це жахливе явище, що іменується словом «антисемітизм», дуже живуче. Особливо, коли воно роздувається зверху, навіть будучи перейменованим на «антисіонізм».

І все ж те, що сталося в Києві восени 1913 року в невеликому залі Присутствених місць на вул. Короленка, — торжество правди — ввійде в нашу історію назавжди.

До речі, в тому ж самому залі, «бейлісовському», як його почали називати, судили та засудили Семена Глузмана, молодого київського психіатра. На жаль, у цьому випадку правда не перемогла.