Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

Таємниці долі полководця

18 лютого виповнюється 75 років із дня загибелі наймолодшого генерала Червоної Армії, двічі Героя Радянського Союзу Івана ЧЕРНЯХОВСЬКОГО
17 лютого, 2020 - 20:13

Його смерть містить чимало загадок. Так само як і ранні роки його біографії. З них і почнемо. За офіційною версією, Черняховський народився 16 (29) червня 1906 року в селі Оксанина Уманського повіту Київської губернії. Цей рік генерал вказував в автобіографії. Також роком його народження називають 1907 рік. Метрику Черняховського не знайдено, всі дані про час і місце народження, так само як і про соціальне походження, ми знаємо тільки з його власних слів в анкетах та автобіографіях. Найчастіше батько Івана Даниловича Данила Миколайович називається залізничником, хоча іноді його відносять до безземельних селян-наймитів. Зауважу, що поняття залізничник - надзвичайно широке. Це може бути й робітник-шляховик, і стрілочник (стрілочником назвав батька Черняховський в автобіографії) і машиніст, і кондуктор, і залізничний ревізор, і начальник станції. Але версії про батька-залізничника суперечить той факт, що в селі Оксанина немає залізничної станції. Найближча станція - за 30 км, в Умані. Також суперечить залізничній версії той факт, що, за твердженням Черняховського, в 1914 році його батько був призваний до російської армії, а в 1915 році був демобілізований через важку контузію, але повернувся він чомусь у село Вербова Подільської губернії (нині - в Томашпільському районі Вінницької області), де нібито працював кучером та економом у поміщика. Але між кучером і економом (керуючим) - дистанція величезного розміру. Й у Вербовій, як в Оксаниній, жодних залізничних станцій немає.

У 1919 році Іван Данилович закінчив 5 класів початкового залізничного училища на станції Вапнярка Ямпільського повіту в тій же Подільській губернії. Вербова дійсно поруч із Вапняркою, тому, живучи там, можна було вчитися у Вапнярці. Прізвище Черняховський (варіант: Черниховський) - від містечка Черняхів у Житомирському повіті (нині Черняхівський район, Житомирської області). Її носіями були як євреї, так і православні священики (останні частіше себе вважали росіянами). Ім'я матері Івана Даниловича - Марія Людвігівна - вказує на її неросійське і неукраїнське походження. Але визначити зараз справжню національність батька Черняховського і його матері не є можливим. Згідно з даними перепису 1897 року, в селі Оксанина з 3084 жителів 3028 були православними. У Вапнярці ж із 760 жителів 370 були іудеями і 300 - православними. Якщо батько Черняховського дійсно був залізничником, то найбільш імовірними місцями народження майбутнього генерала були або Умань, яку і вказував Черняховський в автобіографії, або Вапнярка. Якщо синові треба було приховувати єврейське походження, то логічно припустити, що він вважав за краще назвати місцем народження православне село Оксанина, а не єврейське містечко Вапнярку, що примикає до Тульчинському ареалу концентрації єврейського населення. І, принаймні в 20-ті роки, в період «коренізації» в Україні, навчаючись у військовому училищі, краще було значитись українцем. Про батька ж Черняховського можна також припустити, що він спершу був залізничним службовцем, а потім став керуючим маєтку. Приблизно так само було з батьком маршала Костянтина Рокоссовського.

У квітні 1919 року Данила Миколайовича нібито було мобілізовано у білу армію, а незабаром вони з матір'ю померли від висипного тифу. Таке нерідко писали в анкетах, коли батьки стали жертвами «червоного терору» або, воюючи в арміях Денікіна і Врангеля, потім емігрували, стверджувалося, що батько Черняховського був мобілізований білими. Факт мобілізації, однак, викликає сумніви. Денікін мобілізовував тільки офіцерів і полонених червоноармійців. Якби Данило Черняховський служив у червоних, цей факт біографи генерала не стали б приховувати. А якщо його дійсно мобілізували денікінці, значить, він встиг стати офіцером за короткий час перебування на фронті. Можна констатувати одне: біографія генерала Черняховського аж до 1920 року толком не досліджена, і нас іще може чекати багато сенсаційних відкриттів.

Після 1920 року біографія Черняховського більш-менш встановлена, немає сенсу її переказувати. У 1921-1923 роках Іван Данилович у рялавахдах Тульчинського батальйону ЧОПу бився з українськими повстанцями. А в 1933 році під час навчання у Військовій академії механізації і моторизації РСЧА на Черняховського надійшов донос, що він нібито приховав своє соціальне походження, оскільки його батько служив у білій армії. Однак жодних наслідків для кар'єри Івана Даниловича ця справа не мала.

Другу світову війну він зустрів підполковником і командиром 28-ї танкової дивізії в районі Шауляя. Вона втратила всі танки, потрапила в оточення, і до середині вересня 1941 роки її залишки налічували тільки 552 людини. Але така доля була практично у всіх танкових і моторизованих дивізій РСЧА у 1941 році. Настільки ж безславно завершилося командування Черняховського, якому присвоїли звання генерал-майор, 18-м танковим корпусом у боях за Воронеж влітку 42-го. Корпус був майже повністю знищений і не зумів запобігти захопленню німцями правобережної частини Воронежа. Але ця невдача нічим не виділялася на тлі невдач інших танкових корпусів, зокрема розгрому 5-ї танкової армії під Воронежем. І кар'єра Івана Даниловича розвивалася успішно. У липні він очолив 60-ту армію. Після оточення німців під Сталінградом справи пішли веселіше, і 25 січня 1943 року 60-та армія звільнила Воронеж, а 8 лютого - Курськ. Хоча 2-га німецька армія уникла оточення, на Черняховського обрушився дощ нагород. 4 лютого він отримав орден Червоного Прапора, 8 лютого - орден Суворова I ступеня, 14 лютого - звання генерал-лейтенанта. Після поразки вермахту в Курській битві 60-та армія успішно розвивала наступ на Лівобережній Україні: 30 серпня вона звільнила Глухів, 6 вересня - Конотоп і 15 вересня - Ніжин. 17 жовтня 1943 року за форсування Дніпра Черняховський був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. За Дніпро Золоті Зірки роздавали особливо щедро, і в армії з'явився іронічний вираз «дніпровський герой».

У березні - квітні 1944 року 5 стрілецьких дивізій і 1 танковий корпус 60-ї армії невдало атакували Тернопіль, який був оголошений німцями фортецею й оборонявся одним мотопіхотним полком. Але ще до взяття Тернополя Черняховський був призначений командувачем 3-го Білоруського фронту. Це стало його зоряним часом. В ході операції «Багратіон» війська Черняховського звільнили Вітебська, Мінськ і Вільнюс і зіграли важливу роль в оточенні групи армій «Центр». За кількістю знищених і полонених ворожих солдатів та офіцерів цей бій став найрезультативнішим у кар'єрі Івана Даниловича. 29 липня 1944 року він був удостоєний звання двічі Героя Радянського Союзу. Далі пішло невдале вторгнення в Східну Пруссію, звідки 3-й Білоруський фронт у листопаді був відкинутий із великими втратами. Закріпитися в Східній Пруссії вдалося в січні 1945 року, коли почався генеральний наступ Червоної Армії по всьому фронту. Кращі німецькі дивізії в цей час боролися в Арденнах, і радянські війська отримали чисельну перевагу. Проте за Східну Пруссію німці билися завзято, і війська Черняховського зазнавали великих втрат.

18 лютого 1945 року Іван Данилович у районі міста Мельзак (нині Пененжно, Польща) за 12 км від лінії фронту був смертельно поранений осколком снаряда. До корпусного госпіталю, що містився за 3 км, його не встигли довезти живим. Ось як описав обставини загибелі Черняховського його шофер, старшина Микола Виноградов: «Ми поверталися до машини. Іван Данилович сам сів за кермо, а мене посадив збоку. Коли ми їхали, противник зробив вогневий наліт. Снаряд упав біля машини. Осколком пробив Івану Даниловичу ліву частину грудей навиліт. Ад'ютанти поклали його ззаду в машину. Він сказав тоді, коли був поранений і впав на кермо: «Миколо, спаси мене. Я ще для Батьківщини стану в пригоді». Я сів за кермо, і ми помчали в санбат...». Тут незвичайне те, що генерал армії (це звання Черняховський отримав 28 червня 1944 року) сам сів за кермо. Цю дивину пояснює в своїх белетристичних мемуарах «Война никогда не кончается», опублікованих у 1957 році, поет-фронтовик Іон Деген: «… Стреляющий еле выдавливал из себя слова:

— Умаялись мы. Вздремнули. А механик тихо плелся. Как вы приказали. А за нами увязался генеральский «виллис». Кто его знал? Дорога узкая. Никак не мог обогнать. А как объехал, остановил нас и давай драить. Кто, говорит, разрешил вам дрыхнуть на марше? Почему, говорит, нет наблюдения? Целый час, говорит, проманежили меня. А какой там час? Вы же сами знаете, только из леса выехали. Лейтенант, значит, виноват, мол, всю ночь в бою, устали. А тот говорит — разгильдяи! Почему, говорит, погоны помяты? Почему воротник не застегнут? И давай, значит, в мать и в душу. А лейтенант и скажи, мол, мать не надо трогать. За матерей, мол, и за родину воюем. Тут генерал выхватил пистолет и… А те двое, старшие лейтенанты, уже, поди, в мертвого выстрелили, в лежачего. А шофер ногами спихнул с дороги. Пьяные, видать. (…)

Я держался за буксирный крюк. Как же это?.. Столько атак и оставался в живых. И письмо от мамы. И аттестат ей послал. И в училище на соседних койках. А как воевал!

Ребята стояли молча. Плакал башнер, привалившись к броне. Я смотрел на них, почти ничего не видя.

— Эх, вы! Генерал! Сволочи они! Фашисты! — Я рванулся к танку. Как молнией хлестнуло мой экипаж. Миг — и все на местах, быстрее меня. Я даже не скомандовал.

Взвыл стартер. Тридцатьчетверка, как сумасшедшая, понеслась по дороге. (…)

— Заряжай!

— Есть, осколочный без колпачка! (…)

Спокойно. Все вопросы потом. Чуть-чуть выше кузова. В промежуток между старшими лейтенантами. Я довернул подъемный механизм. Вот так. Пальцы мягко охватили рукоятку. Спокойно. Раз. Два. Огонь!

Откат. Звякнула гильза. Рукоятка спуска больно впилась в ладонь.

Вдребезги!

А я все еще не мог оторваться от прицела. Казалось, то, что осталось от «виллиса», всего лишь в нескольких метрах от нас.

Тусклое пламя. Черный дым. Груда обломков. Куски окровавленной человечины. Сизый лес, как немецкий китель.

Пусто. Тихо. Только в радиаторах клокочет кипящая вода».

Це, звичайно, белетристика. Насправді машина вціліла і навіть залишилася на ходу, не злетівши в кювет, і ніхто, крім Черняховського, не постраждав. Осколок снаряда, розірвався позаду ГАЗ 61, пробив металеву обшивку машини, пробив спинку сидіння, пробив тіло генерала і застряг у приладовій дошці. Сам Деген не міг бачити загибель Черняховського, хоча і воював у 2-й окремій гвардійській танковій бригаді 5-ї армії, яка билася по сусідству з 3-ю армією генерала Олександра Горбатова, де і сталася трагедія. Але ще 21 січня Іона Лазаревич був важко поранений і в момент загибелі Черняховського перебував у госпіталі. А ось версія, яку білоруський публіцист Алесь Вітер чув невдовзі після війни від військового шофера Сольнінцева (або Сольмінцева), який воював у Східній Прусії (не факт, що прізвище передане правильно): «З машини, що перекинулася, вибирається генерал. Це генерал Черняховський - командувач 3-го Білоруського фронту. Він розлючений. Танкісти чіпляють тросом «емку» і витягують її на шосе. Машина начебто в порядку. Їхати далі може... Тим часом капітан-НКВСівець виводить у поле командира екіпажу танка Т-34. Того самого, що скинув у кювет «емку». Каже про зраду, про роботу на німців, про шпигунство. На довершення всього звинувачує в спробі вбити генерала. Після цього дістає свій ТТ і на очах спантеличеного екіпажу танка розстрілює командира бойової машини.

Генерал продовжує сварити водія, обізвавши «хріновим виродком, що не бачить, куди їде», виганяє його і сам сідає за кермо. Водій влаштовується ззаду з ад'ютантом. Машини різко беруть із місця і зникають за поворотом... Несподівано башта одного з танків приходить у рух і повертається в той бік, де щойно зникли легковики. Ствол змінює кут, лунає одиночний постріл, а колона, наче й не було нічого, продовжує рух...» Ну а далі йде смертельне поранення Черняховського.

Усі ці версії спираються тільки на чутки, що поширилися ще в кінці війни. Безперечно можна стверджувати тільки, що в момент смертельного поранення генерал сидів за кермом, відстань від лінії фронту становила 12-15 км, що єдиний снаряд розірвався за 10-20 м або ближче позаду машини і що, крім Черняховського, ніхто не постраждав і машина не мала пошкоджень і не була скинута в кювет.

Версія з німецьким снарядом влаштувала всіх, аж до Сталіна. Але на дистанції 12 км Черняховського могла неприцільно пострілом дістати тільки німецька 105-мм гаубиця зі снарядом потужністю 2,1 кг ТНТ. У цьому випадку люди, які перебували на відстані до 20 м від епіцентру вибуху, могли отримати серйозні контузії. Але нічого подібного не було. Однак осколок зберіг високу вражаючу здатність, що говорить про невельику відстані від задньої стінки машини до епіцентру вибуху. І навряд чи б німці, які відчували гостру нестачу боєприпасів, стали робити неприцільний артналіт, та ще й одним снарядом.

Радянські танки не могли стріляти в Черняховського, їх у складі 3-ї армії під Мельзаком не було. Проте було два полки, озброєні САУ-76 і САУ-85. За твердженням сина генерала, Олега Івановича, батько якраз приїхав вирішувати питання про їх введення в бій. 76-мм снаряд містить лише 0,6 кг ТНТ, тому при розриві на дистанції 10 м машина залишилася б на ходу. І, швидше за все, трагічний епізод, який спровокував загибель Черняховського, мав місце саме з самохідниками.

Те, що для радянського генерала просто так застрелити офіцера було легше, ніж випити чарку горілки, доводить лист Сталіну головного кадровика Червоної Армії генерал-полковника Голікова в квітні 44-го. Пилип Іванович безуспішно домагався притягнення до суду командира 18-го гвардійського корпусу і підлеглого Черняховського, генерал-майора Івана Михайловича Афоніна, який особисто застрелив майора, начальника розвідвідділу дивізії, тільки за те, що той у відповідь на удар генерала по обличчю посмів дати здачі. Але в останні місяці війни солдати, особливо танкісти, часом відповідали начальству «ударом на удар». Так, сержант-артилерист Микола Миколайович Нікулін згадував, як у грудні 1944 року дорогою до Варшави «на одній станції начальство спробувало заборонити продаж самогону. Під'їхали танкісти розгорнули башту танка і бабахнули протитанковою болванкою в будинок коменданта між поверхами. Говорили, що начальник дер у чому мати народила». Ну, тут тільки полякати хотіли, а Черняховському, мабуть, мстилися за загибель командира всерйоз.

Маршал Олександр Василевський писав про Черняховського: «Так, він був суворий і вимогливий. Але ніколи не дозволяв собі принижувати гідність людини...» Що ж, вочевидь, генерал розстріл без суду і слідства приниженням не вважав. Ось і загинув безглуздою смертю.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ