Таємниці долі полководця

Його смерть містить чимало загадок. Так само як і ранні роки його біографії. З них і почнемо. За офіційною версією, Черняховський народився 16 (29) червня 1906 року в селі Оксанина Уманського повіту Київської губернії. Цей рік генерал вказував в автобіографії. Також роком його народження називають 1907 рік. Метрику Черняховського не знайдено, всі дані про час і місце народження, так само як і про соціальне походження, ми знаємо тільки з його власних слів в анкетах та автобіографіях. Найчастіше батько Івана Даниловича Данила Миколайович називається залізничником, хоча іноді його відносять до безземельних селян-наймитів. Зауважу, що поняття залізничник - надзвичайно широке. Це може бути й робітник-шляховик, і стрілочник (стрілочником назвав батька Черняховський в автобіографії) і машиніст, і кондуктор, і залізничний ревізор, і начальник станції. Але версії про батька-залізничника суперечить той факт, що в селі Оксанина немає залізничної станції. Найближча станція - за 30 км, в Умані. Також суперечить залізничній версії той факт, що, за твердженням Черняховського, в 1914 році його батько був призваний до російської армії, а в 1915 році був демобілізований через важку контузію, але повернувся він чомусь у село Вербова Подільської губернії (нині - в Томашпільському районі Вінницької області), де нібито працював кучером та економом у поміщика. Але між кучером і економом (керуючим) - дистанція величезного розміру. Й у Вербовій, як в Оксаниній, жодних залізничних станцій немає.

У 1919 році Іван Данилович закінчив 5 класів початкового залізничного училища на станції Вапнярка Ямпільського повіту в тій же Подільській губернії. Вербова дійсно поруч із Вапняркою, тому, живучи там, можна було вчитися у Вапнярці. Прізвище Черняховський (варіант: Черниховський) - від містечка Черняхів у Житомирському повіті (нині Черняхівський район, Житомирської області). Її носіями були як євреї, так і православні священики (останні частіше себе вважали росіянами). Ім'я матері Івана Даниловича - Марія Людвігівна - вказує на її неросійське і неукраїнське походження. Але визначити зараз справжню національність батька Черняховського і його матері не є можливим. Згідно з даними перепису 1897 року, в селі Оксанина з 3084 жителів 3028 були православними. У Вапнярці ж із 760 жителів 370 були іудеями і 300 - православними. Якщо батько Черняховського дійсно був залізничником, то найбільш імовірними місцями народження майбутнього генерала були або Умань, яку і вказував Черняховський в автобіографії, або Вапнярка. Якщо синові треба було приховувати єврейське походження, то логічно припустити, що він вважав за краще назвати місцем народження православне село Оксанина, а не єврейське містечко Вапнярку, що примикає до Тульчинському ареалу концентрації єврейського населення. І, принаймні в 20-ті роки, в період «коренізації» в Україні, навчаючись у військовому училищі, краще було значитись українцем. Про батька ж Черняховського можна також припустити, що він спершу був залізничним службовцем, а потім став керуючим маєтку. Приблизно так само було з батьком маршала Костянтина Рокоссовського.

У квітні 1919 року Данила Миколайовича нібито було мобілізовано у білу армію, а незабаром вони з матір'ю померли від висипного тифу. Таке нерідко писали в анкетах, коли батьки стали жертвами «червоного терору» або, воюючи в арміях Денікіна і Врангеля, потім емігрували, стверджувалося, що батько Черняховського був мобілізований білими. Факт мобілізації, однак, викликає сумніви. Денікін мобілізовував тільки офіцерів і полонених червоноармійців. Якби Данило Черняховський служив у червоних, цей факт біографи генерала не стали б приховувати. А якщо його дійсно мобілізували денікінці, значить, він встиг стати офіцером за короткий час перебування на фронті. Можна констатувати одне: біографія генерала Черняховського аж до 1920 року толком не досліджена, і нас іще може чекати багато сенсаційних відкриттів.

Після 1920 року біографія Черняховського більш-менш встановлена, немає сенсу її переказувати. У 1921-1923 роках Іван Данилович у рялавахдах Тульчинського батальйону ЧОПу бився з українськими повстанцями. А в 1933 році під час навчання у Військовій академії механізації і моторизації РСЧА на Черняховського надійшов донос, що він нібито приховав своє соціальне походження, оскільки його батько служив у білій армії. Однак жодних наслідків для кар'єри Івана Даниловича ця справа не мала.

Другу світову війну він зустрів підполковником і командиром 28-ї танкової дивізії в районі Шауляя. Вона втратила всі танки, потрапила в оточення, і до середині вересня 1941 роки її залишки налічували тільки 552 людини. Але така доля була практично у всіх танкових і моторизованих дивізій РСЧА у 1941 році. Настільки ж безславно завершилося командування Черняховського, якому присвоїли звання генерал-майор, 18-м танковим корпусом у боях за Воронеж влітку 42-го. Корпус був майже повністю знищений і не зумів запобігти захопленню німцями правобережної частини Воронежа. Але ця невдача нічим не виділялася на тлі невдач інших танкових корпусів, зокрема розгрому 5-ї танкової армії під Воронежем. І кар'єра Івана Даниловича розвивалася успішно. У липні він очолив 60-ту армію. Після оточення німців під Сталінградом справи пішли веселіше, і 25 січня 1943 року 60-та армія звільнила Воронеж, а 8 лютого - Курськ. Хоча 2-га німецька армія уникла оточення, на Черняховського обрушився дощ нагород. 4 лютого він отримав орден Червоного Прапора, 8 лютого - орден Суворова I ступеня, 14 лютого - звання генерал-лейтенанта. Після поразки вермахту в Курській битві 60-та армія успішно розвивала наступ на Лівобережній Україні: 30 серпня вона звільнила Глухів, 6 вересня - Конотоп і 15 вересня - Ніжин. 17 жовтня 1943 року за форсування Дніпра Черняховський був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. За Дніпро Золоті Зірки роздавали особливо щедро, і в армії з'явився іронічний вираз «дніпровський герой».

У березні - квітні 1944 року 5 стрілецьких дивізій і 1 танковий корпус 60-ї армії невдало атакували Тернопіль, який був оголошений німцями фортецею й оборонявся одним мотопіхотним полком. Але ще до взяття Тернополя Черняховський був призначений командувачем 3-го Білоруського фронту. Це стало його зоряним часом. В ході операції «Багратіон» війська Черняховського звільнили Вітебська, Мінськ і Вільнюс і зіграли важливу роль в оточенні групи армій «Центр». За кількістю знищених і полонених ворожих солдатів та офіцерів цей бій став найрезультативнішим у кар'єрі Івана Даниловича. 29 липня 1944 року він був удостоєний звання двічі Героя Радянського Союзу. Далі пішло невдале вторгнення в Східну Пруссію, звідки 3-й Білоруський фронт у листопаді був відкинутий із великими втратами. Закріпитися в Східній Пруссії вдалося в січні 1945 року, коли почався генеральний наступ Червоної Армії по всьому фронту. Кращі німецькі дивізії в цей час боролися в Арденнах, і радянські війська отримали чисельну перевагу. Проте за Східну Пруссію німці билися завзято, і війська Черняховського зазнавали великих втрат.

18 лютого 1945 року Іван Данилович у районі міста Мельзак (нині Пененжно, Польща) за 12 км від лінії фронту був смертельно поранений осколком снаряда. До корпусного госпіталю, що містився за 3 км, його не встигли довезти живим. Ось як описав обставини загибелі Черняховського його шофер, старшина Микола Виноградов: «Ми поверталися до машини. Іван Данилович сам сів за кермо, а мене посадив збоку. Коли ми їхали, противник зробив вогневий наліт. Снаряд упав біля машини. Осколком пробив Івану Даниловичу ліву частину грудей навиліт. Ад'ютанти поклали його ззаду в машину. Він сказав тоді, коли був поранений і впав на кермо: «Миколо, спаси мене. Я ще для Батьківщини стану в пригоді». Я сів за кермо, і ми помчали в санбат...». Тут незвичайне те, що генерал армії (це звання Черняховський отримав 28 червня 1944 року) сам сів за кермо. Цю дивину пояснює в своїх белетристичних мемуарах «Война никогда не кончается», опублікованих у 1957 році, поет-фронтовик Іон Деген: «… Стреляющий еле выдавливал из себя слова:

— Умаялись мы. Вздремнули. А механик тихо плелся. Как вы приказали. А за нами увязался генеральский «виллис». Кто его знал? Дорога узкая. Никак не мог обогнать. А как объехал, остановил нас и давай драить. Кто, говорит, разрешил вам дрыхнуть на марше? Почему, говорит, нет наблюдения? Целый час, говорит, проманежили меня. А какой там час? Вы же сами знаете, только из леса выехали. Лейтенант, значит, виноват, мол, всю ночь в бою, устали. А тот говорит — разгильдяи! Почему, говорит, погоны помяты? Почему воротник не застегнут? И давай, значит, в мать и в душу. А лейтенант и скажи, мол, мать не надо трогать. За матерей, мол, и за родину воюем. Тут генерал выхватил пистолет и… А те двое, старшие лейтенанты, уже, поди, в мертвого выстрелили, в лежачего. А шофер ногами спихнул с дороги. Пьяные, видать. (…)

Я держался за буксирный крюк. Как же это?.. Столько атак и оставался в живых. И письмо от мамы. И аттестат ей послал. И в училище на соседних койках. А как воевал!

Ребята стояли молча. Плакал башнер, привалившись к броне. Я смотрел на них, почти ничего не видя.

— Эх, вы! Генерал! Сволочи они! Фашисты! — Я рванулся к танку. Как молнией хлестнуло мой экипаж. Миг — и все на местах, быстрее меня. Я даже не скомандовал.

Взвыл стартер. Тридцатьчетверка, как сумасшедшая, понеслась по дороге. (…)

— Заряжай!

— Есть, осколочный без колпачка! (…)

Спокойно. Все вопросы потом. Чуть-чуть выше кузова. В промежуток между старшими лейтенантами. Я довернул подъемный механизм. Вот так. Пальцы мягко охватили рукоятку. Спокойно. Раз. Два. Огонь!

Откат. Звякнула гильза. Рукоятка спуска больно впилась в ладонь.

Вдребезги!

А я все еще не мог оторваться от прицела. Казалось, то, что осталось от «виллиса», всего лишь в нескольких метрах от нас.

Тусклое пламя. Черный дым. Груда обломков. Куски окровавленной человечины. Сизый лес, как немецкий китель.

Пусто. Тихо. Только в радиаторах клокочет кипящая вода».

Це, звичайно, белетристика. Насправді машина вціліла і навіть залишилася на ходу, не злетівши в кювет, і ніхто, крім Черняховського, не постраждав. Осколок снаряда, розірвався позаду ГАЗ 61, пробив металеву обшивку машини, пробив спинку сидіння, пробив тіло генерала і застряг у приладовій дошці. Сам Деген не міг бачити загибель Черняховського, хоча і воював у 2-й окремій гвардійській танковій бригаді 5-ї армії, яка билася по сусідству з 3-ю армією генерала Олександра Горбатова, де і сталася трагедія. Але ще 21 січня Іона Лазаревич був важко поранений і в момент загибелі Черняховського перебував у госпіталі. А ось версія, яку білоруський публіцист Алесь Вітер чув невдовзі після війни від військового шофера Сольнінцева (або Сольмінцева), який воював у Східній Прусії (не факт, що прізвище передане правильно): «З машини, що перекинулася, вибирається генерал. Це генерал Черняховський - командувач 3-го Білоруського фронту. Він розлючений. Танкісти чіпляють тросом «емку» і витягують її на шосе. Машина начебто в порядку. Їхати далі може... Тим часом капітан-НКВСівець виводить у поле командира екіпажу танка Т-34. Того самого, що скинув у кювет «емку». Каже про зраду, про роботу на німців, про шпигунство. На довершення всього звинувачує в спробі вбити генерала. Після цього дістає свій ТТ і на очах спантеличеного екіпажу танка розстрілює командира бойової машини.

Генерал продовжує сварити водія, обізвавши «хріновим виродком, що не бачить, куди їде», виганяє його і сам сідає за кермо. Водій влаштовується ззаду з ад'ютантом. Машини різко беруть із місця і зникають за поворотом... Несподівано башта одного з танків приходить у рух і повертається в той бік, де щойно зникли легковики. Ствол змінює кут, лунає одиночний постріл, а колона, наче й не було нічого, продовжує рух...» Ну а далі йде смертельне поранення Черняховського.

Усі ці версії спираються тільки на чутки, що поширилися ще в кінці війни. Безперечно можна стверджувати тільки, що в момент смертельного поранення генерал сидів за кермом, відстань від лінії фронту становила 12-15 км, що єдиний снаряд розірвався за 10-20 м або ближче позаду машини і що, крім Черняховського, ніхто не постраждав і машина не мала пошкоджень і не була скинута в кювет.

Версія з німецьким снарядом влаштувала всіх, аж до Сталіна. Але на дистанції 12 км Черняховського могла неприцільно пострілом дістати тільки німецька 105-мм гаубиця зі снарядом потужністю 2,1 кг ТНТ. У цьому випадку люди, які перебували на відстані до 20 м від епіцентру вибуху, могли отримати серйозні контузії. Але нічого подібного не було. Однак осколок зберіг високу вражаючу здатність, що говорить про невельику відстані від задньої стінки машини до епіцентру вибуху. І навряд чи б німці, які відчували гостру нестачу боєприпасів, стали робити неприцільний артналіт, та ще й одним снарядом.

Радянські танки не могли стріляти в Черняховського, їх у складі 3-ї армії під Мельзаком не було. Проте було два полки, озброєні САУ-76 і САУ-85. За твердженням сина генерала, Олега Івановича, батько якраз приїхав вирішувати питання про їх введення в бій. 76-мм снаряд містить лише 0,6 кг ТНТ, тому при розриві на дистанції 10 м машина залишилася б на ходу. І, швидше за все, трагічний епізод, який спровокував загибель Черняховського, мав місце саме з самохідниками.

Те, що для радянського генерала просто так застрелити офіцера було легше, ніж випити чарку горілки, доводить лист Сталіну головного кадровика Червоної Армії генерал-полковника Голікова в квітні 44-го. Пилип Іванович безуспішно домагався притягнення до суду командира 18-го гвардійського корпусу і підлеглого Черняховського, генерал-майора Івана Михайловича Афоніна, який особисто застрелив майора, начальника розвідвідділу дивізії, тільки за те, що той у відповідь на удар генерала по обличчю посмів дати здачі. Але в останні місяці війни солдати, особливо танкісти, часом відповідали начальству «ударом на удар». Так, сержант-артилерист Микола Миколайович Нікулін згадував, як у грудні 1944 року дорогою до Варшави «на одній станції начальство спробувало заборонити продаж самогону. Під'їхали танкісти розгорнули башту танка і бабахнули протитанковою болванкою в будинок коменданта між поверхами. Говорили, що начальник дер у чому мати народила». Ну, тут тільки полякати хотіли, а Черняховському, мабуть, мстилися за загибель командира всерйоз.

Маршал Олександр Василевський писав про Черняховського: «Так, він був суворий і вимогливий. Але ніколи не дозволяв собі принижувати гідність людини...» Що ж, вочевидь, генерал розстріл без суду і слідства приниженням не вважав. Ось і загинув безглуздою смертю.