«У тому бою був поставлений підвозити патрони...»

Інформація про те, що Матвій Данилюк — останній ветеран Армії УНР та учасник бою під Крутами, котрий прожив найдовше та помер 1994 року на 103-му році свого життя, волинянин, з’явилася днями на сторінці «Горохів — моє місто». Інформацію помістив краєзнавець Андрій Кленк, котрий нині мешкає у Німеччині, але продовжує досліджувати історію рідного краю. Легко вдалося відшукати земні сліди Матвія Данилюка. У Луцьку  мешкає його правнучка Наталія Станкевич, котра добре пам’ятає його, а в місті Берестечку — її мама, Галина Яківна Чижук, яка є  внучкою ветерана армії УНР і мешкала з ним в одній, як кажуть, хаті. Крім неї, у ветерана є ще двоє онуків, один рідний брат Галини Яківни, інший двоюрідний, і ще один онук буквально днями відійшов у вічність.

Галина Яківна — за фахом вчитель фізики та математики, але вже має 63 роки, й разом з родиною сина вони з чоловіком господарюють на землі. Хоча і каже, що багато чого  втрачено, бо треба було записувати почуте від дідуся, але її спогади досить повні. Принаймні про те, що він був в армії УНР і якось, коли стояв на посту на мосту десь під Новоградом-Волинським, бачив самого Петлюру, розмовляв з ним, у родині діти знали завжди. «Але ми також добре знали, що маємо тримати язик за зубами, бо нам на цьому наголошували, — пригадує вона. — Слово «Крути» також звучало у спогадах  дідуся, він розказував, що у тому бою був поставлений підвозити патрони, і коли вкотре приїхав на возі, то вже все було скінчено... Так він і живим залишився».

Матвій Данилюк брав участь у бою під Крутами в складі Київської юнацької Школи імені Богдана Хмельницького, в якій навчався юнкером. Родом же він із села Ватинець у нинішньому Горохівському  районі. Онука пам’ятає його розповіді про Першу світову війну, коли потрапив у полон до німців. У  Другу світову він уже не воював, а поїхав на роботи в Німеччину замість старшого сина Володимира,1927 року народження, який 1944 року став воїном радянської армії, отримав за відвагу два ордени «Слави», і казали, що і третій мав отримати, та десь він по штабах загубився. А батько відбув у Німеччині три роки і любив розказувати, як йому вдалося там вижити.

У Ватинці Матвія Данилюка пам’ятає багато людей. Онука каже, що його знали і по навколишніх селах. Мав авторитет, а ще до самої смерті не знав «Добрий день», а вітався словами: «Слава Україні!» «Чітко пам’ятаю картину, коли дід кудись збирається, зав’язує собі на руку синьо-жовту стрічку, не знаю, де вона і бралася в ті часи, а мене просить застібнути йому сорочку. А бабуся плаче, просить не йти і каже: «Через тебе всіх нас у Сибір вивезуть». Ішов дідусь, як вважає, на зустріч зі своїми однодумцями, але куди пролягала його дорога тоді, на початку 60-х років минулого століття, їй, малій, було невідомо.

Коли Галина пішла  у перший клас, у їхній школі з явився молодий вчитель історії. «З ним ми, діти, ходили за село... шукати скарби Богдана  Хмельницького,          — пригадує Ганна Яківна — Бо є легенди, що між селами Ватинець, Ватин, Садів Богдан Хмельницький, відступаючи, закопав скарб. Але збирали, звісно, різні старовинні речі для майбутнього музею, а скарбу ніякого не знайшли. Вчитель часто приходив до дідуся, вони довго розмовляли, вчитель багато записував. Але сталося так, що він помер раптово, просто на уроці, і куди щезли ті записи, таємниця... А ще пам’ятаю, як було мені шість років, то дідусь навчив мене вірша Сосюри «Любіть Україну», — згадує. — Мене у клубі поставили на табуретку, я виразно, як дід учив, його розказала. Така тиша настала! Я стою і думаю, чого ж не плескають?  І тоді вже оплески, гамір... А вдома бабуся знову багато плакала і казала, що нас через діда і вірш  у Сибір вивезуть». Пам’ятає вона і прапор, синьо-жовтий, який дід зберігав зашитим у подушці. Але домашні так всі були навчені, що ніколи про це на вулиці не розказували.

Інша сімейна історія стосується складної ситуації на Волині у часи Другої світової. У родині бабусі упівці знищили понад 10 чоловік, бо ті були комуністами, хтось працював сільським головою, хтось             — головою колгоспу. «А бабусю сусід всю ніч, коли те діялося вбивство, тримав під наглядом у її хаті з трьома її дітьми, аби не вийшла і не потрапила під загибель. А коли ішов, то сказав: «Подякуй Матвієві, що живою лишилася!» Матвій же  на той час вже був на «арбайтен» у Німеччині, проте упівці знали його погляди і біографію...