Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

«Вічний двигун» української ідеї (Продовження)

Петербург, Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, Відень, Прага, Мюнхен — центри боротьби за українські університети
15 серпня, 2013 - 17:51
КАРДИНАЛ ЙОСИФ СЛІПИЙ, НЕ ВАГАЮЧИСЬ, НАДАВ З ЦЕРКОВНИХ КОШТІВ МІЛЬЙОН НІМЕЦЬКИХ МАРОК НА ПРИДБАННЯ ПРИМІЩЕННЯ ДЛЯ УВУ НА ПРЕСТИЖНІЙ ВУЛИЦІ ПІНЦЕНАУЕРШТРАССЕ, 15 У МЮНХЕНІ
БУДИНОК УКРАЇНСЬКОГО ВІЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В МЮНХЕНІ. ЦЕ ТАКОЖ ТИМЧАСОВЕ МІСЦЕ ГЕНЕРАЛЬНОГО КОНСУЛЬСТВА УКРАЇНИ В БАВАРІЇ

Продовження. Початок читайте у «Дні» № 140-141 від 9-10 серпня 2013 року.

МЮНХЕН ЯК ЗОНА НАДІЙ, ТРИВОГ І СПОДІВАНЬ

Здавалось би — все пропало: архіви, бібліотека УВУ — викрадено, окремих професорів, студентів — арештовано, розгромлено і обкрадено Музей визвольної боротьби у Празі, який патронував Сенат УВУ і який був центром плекання національної ідентичності еміграції в Європі, зачинилися перед українцями, як і привітні, затишні аудиторії Карлового університету...

Жменька діяльних функціонерів УВУ опинилася серед руїн Мюнхена, одержима незборимим бажанням відбудувати український університет. І вчинити цей благородний акт негайно, невідкладно, незважаючи на невлаштованість особистого життя і побуту. Такий чин вдався когорті українських інтелектуалів, які покликані були осмислювати, окрім наукових проблем, і причини невдач визвольних змагань першої половини ХХ століття. Вони добре розуміли, що лише за допомогою науки, освіти і просвіти народу не забаряться спочатку маленькі, а згодом і великі національні перемоги.

Як згадував проф. І.Мірчук, промотором відновлення УВУ в Баварії був професор Вадим Щербаківський, добре знаний в європейських академічних колах історик, визначний археолог. До того він встиг взяти участь у 15 наукових міжнародних конгресах, де доповідав на різні теми, пов’язані з Україною. Перед В.Щербаківським відчиняли двері і урядові американські установи, і баварське міністерство освіти, які підтримували зусилля українських інтелектуалів. Насамперед, очевидно, тому, що в зонах американської, англійської, французької окупації було зосереджено великі маси переміщених осіб з України, значну частину яких складала гімназійна і студентська молодь. Вадим Щербаківський став першим ректором (1946—47 рр.) УВУ в Німеччині. Це він подбав про перше приміщення для УВУ в німецькій школі на Версайлерштрассе, це він розпочав процес утвердження УВУ на німецькому академічному рівні, який завершився 16 вересня 1950 року розпорядженням міністра освіти Ґундгамера № ХІ.60710 про офіційне визнання наукових ступенів і дипломів.

На той час УВУ шукав приятелів як серед заокеанських вчених, так і в середовищі німецьких урядовців та інтелектуалів. На щастя, прихильників захисту і підтримки української університетської ідеї не бракувало. Насамперед, руку допомоги подали численні українські громади США та Канади, заснувавши там фундації університету, надходили кошти і від Баварського уряду, і від Архієпископа, члена Головної Ради для справ скитальців у Ватикані Кир Івана Бучка, відчутною була підтримка мерії та міських структур Мюнхена. Вдалою у перші мюнхенські роки виявилася «операція» пошуку і концентрації професорсько-викладацького складу УВУ. Завдяки цьому вдалося одразу налаштувати нормальне навчання як у баварській столиці, так і в Делегатурах (філіях) УВУ в Нью-Йорку (США) та Сарселі (Франція). Тут слід зауважити, що бажання створити вищі школи в середовищі емігрантів мали й американські окупаційні власті, заснувавши Університет в Мюнхені, і вихідці з Прибалтики (Балтійський університет в Гамбургу), але вони не увінчалися успіхом. Не спромоглися на власну вищу школу і поляки, і росіяни, хоча еміграційні потоки з цих країн були чисельними. Українці явили цивілізованому світові приклад особливої концентрації сил в царині освіти і науки, вбачаючи у цьому засіб збереження національної ідентичності заради повноцінної прислуги рідному народові у майбутньому.

Сьогодні є підстави стверджувати про постійне зацікавлення УВУ з боку кремлівської агентури, починаючи з часу його створення. У період міжвоєння діяльність університету була прозорою, вона узгоджувалася з навчальними програмами Карлового університету, а вчені УВУ вважали і обов’язком, і неодмінним атрибутом співпрацювати з академічними установами радянської України, навіть практикувати обміни і корегувати деякі наукові дослідження. Після війни, як і слід було очікувати, у професорсько-викладацький склад було «десантовано» кремлівських шпигунів-інформаторів.

Тут одне зрозуміло — вороги не могли залишити без власної опіки Український Вільний Університет, який акумулював найвищі національні устремління до науки і освіти. Зусилля та успіхи цієї невеликої університетської установи щиро вітали і німці, і американці, і французи, і канадійці... І лише Москва та її опричники вважали УВУ «націоналістичним кодлом», у якому зібралися докупи «вороги людства, миру, демократії». Але такі налички з окопів неприятелів лише гартували, об’єднували еміѓрантські сили, свідчили про правильність обраного шляху.

Незважаючи на постійну потребу в коштах, УВУ ні на мить не припиняв своєї подвижницької націєтворчої праці, адже і такими епітетами можна характеризувати його діяльність у 60—80 роки минулого століття. Основний контингент магістрантів і докторантів — українські еміґранти, для яких УВУ став мостом входження в науку, освіту, виробництво, бізнес... Адже дипломи цього навчально-наукового закладу визнають у всіх цивілізованих країнах світу. Докторські дипломи УВУ здобувають у майбутньому відомі вчені, академіки НАН України Юрій Шевельов, Леонід Рудницький, а також Олекса Горбач, Володимир Державин, Іван Фізер, Юрій Бойко-Блохин, Любомир Винар, Олекса Воропай, Аркадій Жуковський, сотні інших випускників УВУ, які гідно представляли нашу державу в закордонних університетах та наукових установах, а в середовищі діаспори були провідниками суспільно-політичної діяльності, втримували і розвивали українську національну ідентичність. Виробилася і система підтримки УВУ з боку еміграції — успішно діяли фундації УВУ в США і Канаді, Товариство приятелів УВУ в Європі, стабільною була підтримка Міністерства освіти, науки і віровизнань Баварії, українських церков, Міністерства внутрішніх справ Німеччини (з огляду на те, що УВУ — установа українських політичних емігрантів).

Важлива роль в активізації і підтримці української університетської ідеї належить Блаженнішому Верховному Архієпископові УГКЦ, Кардиналові Йосифові Сліпому, який після повернення із багаторічного тюремного ув’язнення ревно дбав не тільки про розбудову Церкви, але й про організацію еміѓрантського життя українців взагалі. Він націлював численні громади в США, Канаді, Південній Америці, Австралії, Європі на зведення власних храмів і домівок при них, які ставали пунктами постійних зустрічей, прихистком суботніх шкіл, громадських організацій. Але по-особливому опікувався Кардинал Йосиф Сліпий Українським Католицьким та Українським Вільним Університетами, заслужено вбачаючи в них тверді обереги духовності, незаангажованої гуманітарної науки і освіти, закладами, що гартували основи національної ідентичності. Він не вагаючись виділив з церковних коштів мільйон німецьких марок для придбання приміщення для УВУ на престижній вулиці Пінценауерштрассе, 15 у Мюнхені, де донедавна містилася установа. Цей чин з його боку виразно підкреслював унікальність УВУ і спонукав на той час трохи опалу академічну спільноту до активізації науково-освітнього життя.

Невдовзі УВУ розпочав кілька важливих проектів, які активізували еміграційне життя. Це, насамперед, Високошкільні літні курси українознавства та щорічні академічні рейди «Шляхами батьків по Європі», в основному — для гімназійної та студентської молоді, народженої після війни і вихованої вже в середовищі США та Канади, інших країнах Заходу. Такі акції стали можливими завдяки ініціативі та енергійним зусиллям доктора УВУ, професора Петра Ѓоя та його дружини Лесі, які впродовж багатьох років успішно керували Фундацією УВУ в США. Таким чином, хлопці та дівчата з українських родин мали змогу глибше пізнати рідну історію, традиції, культуру, водночас забезпечувалася неперервність процесу плекання і збереження національної ідентичності.

У середовищі еміѓрації наприкінці 70-х років минулого століття відчувалася потреба в педагогічних працівниках, особливо для суботніх і недільних шкіл, українських дитячих садочків. Тому УВУ покладає на себе ще одну, важливу місію — створює педагогічний інститут в структурі філософського факультету, який завдяки ініціативності і жертовності професора, директора Олександри Кисілевської-Ткач, доцентів Адвентини Животенко-Піянков та Ірени Шумської-Мороз успішно, на основі найновіших педагогічних методик, готує українських вчителів, вихователів.

На початку 90-х років минулого століття УВУ сповна виконував свою місію у середовищі української діаспори. Після довголітнього ректорства легендарного професора Володимира Яніва, філософа, історика, етнопсихолога, літератора, політичного і релігійного діяча, кермо УВУ перебрав професор Богдан Теодор Цюцюра з Канади ? людина вельми відома в наукових колах істориків, совєтологів, але не така харизматична, як попередник. Володимир Янів, як екс-ректор, постійно проживав в УВУ і не покидав його аж до самої смерті в листопаді 1991 року. Очевидно, це він націлював тодішніх фактичних керівників на «входження» УВУ в Україну, бо на той час єдина вища школа української еміѓрації вже вдруге організовувала за власні кошти навчання під час літніх семестрів академічної молоді з тоді ще радянської України, передчуваючи грядущі зичливі суспільні трансформації. Не сумніваємося в тому, що Володимир Янів пам’ятав заключні слова з «Відозви», підписаної творцями УВУ у Відні 10 лютого 1921 року: «Серед еміѓраційних злиднів доконується велике культурне діло, кладеться підвалини під український університет, який при першій можливості буде перенесений до краю, забираючи туди з собою всі духовні і матеріальні здобутки».

До середини 90-х років минулого століття УВУ був відносно добре матеріально забезпеченим. Він отримував постійні дотації від федерального і баварського урядів, що дозволяло утримувати і адміністрацію, і бібліотеку, і чотирьох наукових співробітників — докторів Миколу Шафовала, Дмитра Злепка, кандидатів наук Михайла Присяжного та німця Петера Гількеса, який працював у царині українознавства. Кошти фундацій УВУ в США і Канаді, а також Товариства приятелів УВУ, виділялися, в основному, для численних у перші роки стипендіатів з України, ними також покривали видатки відряджень професорів, які прибували під час літнього семестру із США, Канади, Англії, Франції, Бельгії, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, України...

Український вектор УВУ невдовзі дав рясні плоди — перші докторські дисертації захистили незабутній Михайло Осадчий, а також Тарас Салига, Микола Когутяк, Петро Стецюк, Юрій Занько, Наталія Антонюк, Йосип Лось, Марія Яцимірська, Павло Берко... Сьогодні вони — відомі вчені, керівники кафедр в українських вищих школах.

УВУ справді впевнено і з користю для гуманітарних наук входив в українське академічне поле. Вже 13—14 лютого 1992 р. в Львівському державному університеті ім. Івана Франка відбулася міжнародна наукова конференція «Український Вільний Університет: з минулого в майбутнє. До 70-річчя з часу заснування», зорганізована першими докторантами і магістрантами з України. Вона мала великий суспільний і науковий резонанс. Чимало українських вчених можливо вперше відкрили для себе щільні пласти здобутків цієї авторитетної установи на вигнанні, мали можливість безпосереднього спілкування з тодішнім проректором, а згодом і ректором УВУ, професором Петром Ѓоєм, деканами, професорами Григорієм Васьковичем, Зиновієм Соколюком, доцентом Дмитром Злепком. Отже, університет сміливо пропонував свої послуги, він перебирав на себе функцію моста між Україною і Західним українським науковим середовищем, яке було впродовж довгих років відтятим від материзни. І, незважаючи на «крихітність» УВУ як навчально-наукового закладу, вдалося максимально прислужитися рідній землі у перші і наступні роки української незалежності.

У Мюнхені Український Вільний Університет віддає безоплатно частину приміщення для облаштування першого в історії МЗС незалежної України Генерального консульства. А першим документом про зовнішню співпрацю був Протокол намірів між УВУ і Львівським університетом імені Івана Франка, підписаний ще у лютому 1992 р. Вже в листопаді того ж року укладається Договір про співробітництво між Міністерством освіти України і УВУ. Аналізуючи ці обидва документи із висоти більш ніж 20-річної перспективи, чітко простежуємо, що з боку УВУ сповна донині виконуються всі параграфи документів. Такого, на жаль, не можна сказати щодо партнерів в Україні.

ІЗ МИНУЛОГО? У  МАЙБУТНЄ

За роки української незалежності в УВУ побувало сотні українських вчених, політиків, діячів культури, бізнесменів, значна частина з них мали доповіді в головній викладовій залі для університетської і діаспорної спільнот. Двічі, як прем’єр-міністр, а згодом і як президент України тут побував Леонід Кучма. УВУ радо запрошує всіх, ділячись своїми здобутками, втішаючись власною унікальністю, не приховуючи і тих проблем, які супроводжують цю берегиню національного духу на Заході впродовж більш як 90-літнього мандрування крізь терни та епохи. Окремі члени професорської колегії УВУ з України колись посідали високі урядові місця: Анатолій Погрібний — заступник міністра освіти і науки, Віктор Пинзеник — міністр економіки, Михайло Костицький — суддя Конституційного суду, але і їм не вдавалося знайти моделі хоча б мінімальної фінансової підтримки УВУ з боку України.

Сьогодні на чолі Українського Вільного Університету — вперше за 92 роки існування — жінка, громадянка України. Ректор Ярослава Мельник — доктор філологічних наук, професор, дослідниця творчості Івана Франка, екс-завідувачка відділу Інституту українознавства НАН України. Два декани     — факультетів україністики і державних та економічних наук — теж жінки: професори Тамара Гундорова з Києва та Марія Пришляк із США. Філософський факультет донедавна очолював австрійський професор Міхаель Мозер. На трьох факультетах УВУ навчається понад 150 докторантів і магістрантів. Це, в основному, випускники українських навчальних закладів, які мають змогу оплачувати навчання. Для них зорганізовується два повних семестри — літній і зимовий. Більшість здобувачів поєднують навчання з тимчасовою працею, щоб хоча б частково «заробити на науку». У вже згадуваному протоколі узгодження порядку визнання докторських дипломів між ВАК України та УВУ визначено і проблематику дисертаційних досліджень, яка «повинна бути присвячена, головним чином, стосункам України і європейського світу, особливо українсько-німецькій та німецько-українській тематиці в галузях філософії, соціології, історії, економіки, літературознавства, мовознавства, мистецтвознавства». Очевидно, на таку працю зорієнтовані нинішні здобувачі УВУ.

Український Вільний Університет сьогодні як ніколи потребує уважної, материнської опіки з боку України. Це добре, що Сенат УВУ не спішить виконувати заповіту творців цієї унікальної установи щодо перенесення в Україну. У такому випадку УВУ щонайменше позбувся би ліцензій Баварського Міністерства освіти, науки і вірознань щодо надання докторських і магістерських титулів. А в нашому українському безладі загубився би серед сотень приватних вищих шкіл, більшість яких появилася на освітній мапі України в результаті добре завуальованих корупційних схем і відсутності продуманої українськоорієнтованої державної політики в сфері освіти і науки.

Український Вільний Університет під сучасну пору повинен повернутися лицем... до української еміграції і стати центром дослідження тих складних процесів, які відбувалися в середовищі більш як столітнього організованого життя на чужині. Це не враження, це справді так: Україна нинішня не зацікавлена у підтримці мільйонів людей, що опинилися поза кордонами рідної землі, вона лише витискує з них останні центи, щоб хоча б якось прикрити безлад, бездарність і немічність економічної політики. Тим більш, серед політикуму і державців нема розуміння того громаддя здобутків української еміграції в історичній перспективі, які спрямовувалися в єдине чисте, мов кришталь, русло збереження національної ідентичності. Вивчення, впорядкування неоціненної спадщини емігрантів допомогло б пришвидшити благодатні зміни в нинішній українській дійсності.

Повернення лицем до еміграції означає комплексне дослідження організації і функціонування паралельних державних структур в екзилі, партійного і громадського життя, вкладу українців в науку і культуру інших народів, розвитку політичної, правничої, економічної, культурологічної думки, функціонування і проблематики чисельної, добре структурованої газетної і журнальної періодики, здобутків в царині літератури, мистецтва, культури, книговидавничої справи, функціонування ВУАН і НТШ, організації виховання і шкільництва серед дітей і молоді. Окремі групи молодих дослідників УВУ можна було б зорієнтувати на дослідження ролі і місії українських Церков в діаспорі, а також на аналіз багатолітніх зусиль емігрантів в підтримці національно-визвольних змагань, дисидентських рухів в Україні. Саме на заохочення таких досліджень варто було б використовувати кошти Фундації УВУ в США, які складалися одержимими українською ідеєю людьми, більшість яких так і не дочекалися дня проголошення незалежності.

Пишу ці слова з болем і надією, що їх прочитають небайдужі до потреб УВУ урядовці і подбають про окремий рядок в кошторисі, приміром, Міністерства закордонних справ, на наступний рік. Всього кілька мільйонів гривень окупилися би невдовзі потрібними науковими творами, десятками дипломованих молодих докторів і безмірною вдячністю наших братів і сестер поза межами Батьківщини. Водночас ми віддали б данину пошани тим багатьом українцям, які не дожили до сьогодні, але впродовж всього свого життя підживлювали вічний двигун української університетської ідеї.

Фото надані автором

Михайло ПРИСЯЖНИЙ, доктор суспільно-економічних наук,професор Українського Вільного Університету (Мюнхен), декан факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, Мюнхен — Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments