Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Визвольні процеси в Англії та Україні ХV ст.-3

Олівер Кромвель і Богдан Хмельницький
15 серпня, 2019 - 15:12
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (НА ПОРТРЕТІ) І КРОМВЕЛЬ В СЕРЕДИНІ ХVІІ СТ. СПРАВДІ БУЛИ НАЙЗНАМЕНИТІШИМИ ПОЛІТИКАМИ ЄВРОПИ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Початок читайте «День», № 137-138, № 142-143

В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв’язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я.А. Коменський, який жив у той час в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Коменський уважно, із щирим інтересом стежив за Визвольною війною українського народу і надавав їй важливого значення у справі подолання феодально-католицької реакції в Східній та Центральній Європі. Беручи до уваги зв’язки Коменського з політичними діячами Англії, його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни в Україні, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля і Хмельницького в тогочасній Європі. Так, французький історик ХVІІ ст. П. Шевальє заявляв у передмові до своєї «Історії війни козаків проти Польщі», що в ній читачі знайдуть «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить в рух величезний механізм та наводить жах на королівство, якого всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії». Як «двох найбільших бунтівників» характеризував Кромвеля і Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй «Історичній музі», яка являла собою своєрідну бурлескну газету з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 рр. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, головним джерелом інформації було «те, що говорять при дворі і в місті», можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярним у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій в Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також у тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в «Історії громадянських війн останнього часу» М. Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла визвольна війна в Україні.

Ці паралелі не були надумані, їх історичну виправданість визнали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л. Кубаля писав: «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу Європи». І далі Кубаля зазначає, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: «Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами — все це було необхідно створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі». Висловлене дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним із найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Аналіз політичного розвитку України та Англії під час революцій дозволяє виявити спільну тенденцію: зміцнення особистої влади їхніх вождів — Хмельницького і Кромвеля, а також еволюцію республіканської форми правління в монархічну. В Україні утверджується спадкове гетьманство, в Англії — протекторат Кромвеля. Обидва явища сприяли консолідації еліти й суспільства навколо державної ідеї, запобіганню міжусобній боротьбі.

Англія в ХVІІ ст. відігравала визначну роль у міжнародних відносинах завдяки високому мистецтву зовнішньої політики Олівера Кромвеля, яке вивело Англію у становище, якого вона досі ніколи не займала. Він став «першою людиною» не лише в Англії, а й, на думку багатьох тогочасних політиків, в усій Європі. Причому визнання його першорядної ролі у міжнародній політиці прийшло від Людовика ХІV, який зауважив про англійського лідера: «Це найсильніша людина в Європі». Успішні війни з Голландією та Іспанією, вигідні договори з Францією, Данією, Швецією привели Англію до високого престижу. Кромвелю приписували грандіозні плани створення протестантського союзу для боротьби з Габсбургами, допомогу венеціанцям проти турків, завоювання обох Індій і т.д.

Разом із тим слід зауважити, що він не зумів зміцнити внутрішній устрій держави, зіткнувшись із ворожим ставленням тих суспільних верств, які займали впливове становище при монархії і пасивно здійснювали опір небажаному для них політичному ладу. Поряд із консервативною опозицією роялістів і пресвітеріан виникла радикальна опозиція із середовища самих індепендентів. Це були т.зв. «левелери», або «зрівнювачі», які бачили у відміні королівської влади і палати лордів лише перший крок до перебудови держави на цілком нових принципах. Вони були захисниками якнайширшої індивідуальної свободи і найбільш послідовними прихильниками народовладдя. Свобода совісті, рівність усіх перед законом із гарантіями особистої недоторканності (суду присяжних) мали бути невід’ємними правами громадян. Поряд із цим левелери висунули програму соціальних перетворень, спрямованих на ліквідацію залишків феодалізму, утвердження вільної і повної земельної власності, повної громадянської рівності. Таким чином левелери вимагали демократичного устрою держави із забезпеченням особистої свободи з боку законодавства і суду. Головним виразником їхніх прагнень був Джон Лільберн.

У січні 1655 р. Кромвель розпустив парламент, вважаючи, що він настроєний до нього вороже і має намір позбавити його права, наданого самим Богом і визнаного за ним народом. Позбавивши парламент влади, Кромвель, однак, був вимушений ділитися нею з генералами армії, серед яких було чимало честолюбних і властолюбних елементів. Саме в цей час у країні почалося бродіння, висловлювалися наміри реставрації короля, знову піднялися роялісти, і Кромвель був вимушений придушувати повстання, що починалися. Вся Англія була поділена ним на десять округів, і на чолі кожного з них був поставлений генерал-майор з широкими повноваженнями, що дозволяли йому тиранічно правити своєю областю.

Таким чином, у результаті переможної буржуазної революції склався політичний лад, однією з характерних особливостей якого був олігархічний характер влади в центрі і на місцях. Т.зв. «політична нація», що сформувалася внаслідок високого майнового цензу (лише вона мала право участі у виборах), призвела до зосередження влади в центрі й на місцях в руках вузького прошарку великих власників.

Ця особливість склала характерну рису ранньобуржуазної держави, до якої з повним правом можна зарахувати і Україну часів Хмельниччини. Другою її визначальною рисою був компроміс із дворянством, що мало значний політичний і воєнний досвід порівняно з буржуазією, яка переважала у сфері торговельній і грошовій.

Нарешті визначальною особливістю ранньобуржуазної держави була її відкрито репресивна роль щодо народних «низів». Законодавче виключення останніх із «політичної нації» доповнювалося нещадним придушенням будь-яких проявів протесту з боку упосліджених.

Козацька державність, створена Б.Хмельницьким, багато в чому повторювала ситуацію в республіканській Англії. Правда, суттєвою відмінністю формування буржуазних відносин в обох країнах було те, що в Англії це відбувалося в результаті «огороджування» селян і переселення їх у міста, в Україні формування буржуазії відбувалося за рахунок переселення безземельного люду на Запоріжжя. Саме тому боротьбу за прогресивні перетворення в Англії та Нідерландах очолила міська буржуазія, а в Україні — козацтво.

В Україні було ліквідовано велике феодальне землеволодіння, на зміну якому прийшли порівняно невеликі садиби середньої та дрібної шляхти, козаків, вільних селян і міщан. Землю у власність отримало 80% сільського населення, в результаті дрібні селянські господарства стали на шлях капіталістичного фермерства.

Схожими були форми управління. В Україні склалася полкова і сотенна системи: вся територія держави була поділена на полки (області) і сотні (райони). У мирний час полковники і сотники виконували адміністративні функції, під час воєнних дій вони формували полк як військовий підрозділ і командували ним у боях. Вищим керівним органом стала козацька рада — своєрідний парламент. Гетьман зосередив у своїх руках максимум військової й адміністративно-виконавчої влади.

Англія часів Кромвеля, як уже зазначалося, була поділена на 11 округів на чолі з генерал-майорами. Вищим керівним органом країни був парламент; Кромвель отримав титул лорда-протектора, який фактично, як і український гетьман, мав необмежені права на одноособові рішення. Обидва прагнули зробити свою владу спадковою, і після них керівниками держав проголошують їхніх синів — Юрія Хмельницького і Річарда Кромвеля. Однак ні один, ні другий не виявили належних державних здібностей і не зуміли продовжити успішно справу батьків.

Про спільність процесів у обох країнах свідчить і розстановка політичних сил. В Англії бачимо партію великої буржуазії і дворянства: пресвітеріан, ідепендентів (незалежних) — виразників інтересів середніх прошарків буржуазії і нового дворянства, партію левелерів (урівнювачів) і дигерів (копачів), лідери яких Лільберн та Уінстенлі виступали з ліворадикальних позицій.

В Україні українських «пресвітеріан» очолював генеральний писар (канцлер) Іван Виговський, який намагався утвердити політичні та економічні позиції української шляхти і старшини шляхом конфедеративного союзу з Польщею та Литвою. Близькими до нього були Ю. Немирич, І. Гуляницький, Г. Лісницький, П. Тетеря та ін. Іншу групу складали Іван та Василь Золотаренки, Я. Сомко, Д. Многогрішний та ін., які ту ж саму мету прагнули досягти з допомогою Москви.

Лідерами українських «левелерів» були полковники М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, М. Пушкар та ін. Вони мали й своє теоретичне підґрунтя, зокрема в особі Івана Вишенсьюго, який пропонував знищити королів та єпископів; згодом київське чернецтво висунуло Єпіфанія Славинецького, який відстоював ідеали християнського комунізму.

Сам Хмельницький, як і Кромвель, був лідером українських «індепендентів», близькими до нього були І. Богун, П. Дорошенко. Хмельницький, прагнучи соціальної рівноваги в країні, як і Кромвель, нещадно поборював опозиційні рухи як правих, так і лівих угрупувань. Так, він рішуче придушив виступ Гладкого, який спробував оголосити себе гетьманом після Берестечка. Разом із тим він кілька днів тримав закутого в ланцюги І. Виговсьюго, дізнавшись, що той агітує за вільну елекцію гетьмана, що порушувало династичні плани Хмельницького. Однак, як і Кромвелю, українському гетьману не вдалося закріпити розпочату ним справу і об’єднати різнорідні соціальні сили єдиною метою — будівництвом нової Української держави. На довгі роки після смерті Б. Хмельницького Україна стала ареною гострого протиборства різних суспільних груп.

Юрій ТЕРЕЩЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ