«Зійдемося до Києва й встановимо закон...»

Князь Роман Мстиславич є доволі відомою фігурою давньоруської історії. У багатьох роботах, підручниках він постає як об’єднувач Волині й Галичини, творець т. зв. Галицько-Волинського князівства. Хоча насправді цей правитель ставив перед собою завдання стати владарем усієї Русі.

Батько Романа, Мстислав Ізяславич, зумів обійняти в 1167 році київський престол, а свого малолітнього сина відправив княжити до Новгорода. Однак проти Мстислава створилася коаліція на чолі з князем Андрієм Боголюбським. У березні 1169 року війська цієї коаліції взяли Київ, учинивши тут страшний погром. Київський літопис так оповідав про цю подію: «І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безпрестаннії». «Не раз брали Київ перед тим, — писав Михайло Грушевський, — але його брали досі претенденти, щоб сю столицю присвоїти, при собі заховати; тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати». Погром 1169 року став переломним моментом в історії Київської Русі. Не взяття татарськими військами Батия Києва в 1240 році, на чому акцентує увагу російська історіографія, поклало край існуванню «старої Володимирської» Русі, а саме події 1169 року. Відтоді Київ практично втратив значення політичного центру Русі. Показово, що на київський престол після погрому 1169 року не сів Андрій Боголюбський. Туди він посадив свого стрия Гліба. Формально — це ніби відповідало практиці престолонаслідування. Насправді ж після 1169 року київський престол, як правило, займали князі, які не відігравали помітної ролі на теренах Русі. Іноді це були маріонетки в руках більш сильних і впливових правителів. Окрім того, Київ втрачав своє значення як економічного й культурного центру Руських земель. У 1240 році, за великим рахунком, Батий брав не «столицю Русі», а «тінь» колишньої столиці. Тоді Київ важив не більше, ніж центри удільних князівств Русі. Навіть символічний капітал цього міста був значною мірою втрачений.

Ми свідомо акцентуємо увагу на цьому моменті, щоб показати: князь Роман Мстиславич жив у переломну епоху, коли політична система Київської Русі зазнала руйнування й творилися нові центри впливу. Саме така «переломність» часто обумовлювала поведінку цього князя, який став однією з ключових фігур в історії Русі кінця ХІІ — початку ХІІІ стст.

Невдовзі після погрому 1169 року батько Романа, князь Ізяслав Мстиславич, помер. Сталося це в 1170 році. У цій ситуації Роман не мав великих шансів лишитися на новгородському престолі. І хоча його війська дали відсіч наступу загонів Андрія Боголюбського, він вирішив покинути Великий Новгород й осісти у Володимирі на Волині — давній вотчині своїх предків.

На певний період ім’я князя Романа зникає з поля зору літописців. Щось сказати певне про його діяльність у 70 — 80-х роках ХІІ ст. складно. У 70-х він одружився з Передславою, дочкою смоленського князя Рюрика Ростиславича. Останній вів постійну боротьбу за київський престол. Сім разів завойовував його і стільки ж разів мусив ним поступитися.

Чималий інтерес Роман Мстиславич виявляв до Галицького князівства. Галичина належала до найбагатших князівств Русі.

Після смерті князя Ярослава Осмомисла, який був достатньо впливовим правителем, у Галицькому князівстві почалися незгоди. Галицькі бояри піднялися проти Володимира Ярославича, Осмомислового сина. Не будемо зупинятися на перипетіях цієї боротьби, яка заслуговує пера романіста. Зазначимо лише, що цією ситуацією вирішив скористатися князь Роман, який у 1188 р. зайняв галицький престол. Але він на ньому довго не втримався. Володимир Ярославич, бажаючи повернути собі княжіння, привів угрів. Правда, угорський король Бела вирішив посадити в Галичі свого сина Андрія. І лише з часом, 1189 року, Володимир, заручившись підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси, повернувся на батьківський престол.

У кінці 90-х рр. ХІІ ст. Роману Мстиславичу вдалося оволодіти галицьким престолом. Сталося це після смерті Володимира Ярославича, який не лишив законних спадкоємців. Про це, через різні причини, мовчать руські літописи. Нічого про цю подію не повідомляється в Київському літописі, який писався на замовлення противника Романа Мстиславича — Рюрика Ростиславича. Дещо про завоювання Романом Галича говорять польські хроніки, наприклад, хроніка Вінцентія Кадлубека, але вона дає дуже перекручену інформацію. Михайло Грушевський справедливо писав про завоювання князем Романом Галича, що цей «так інтересний з огляду на його дальші наслідки момент лишається дуже темним».

Різні літописні свідчення дають підстави твердити, що сталася ця подія між 1197 та 1201 роками. Проте в літературі утвердилася дата 1199 рік. Вона ніде не зафіксована, але є найбільш вірогідною. Зайнявши галицький престол, Роман Мстиславич залишив за собою й володимирське княжіння. Він став правителем великих і відносно добре облаштованих володінь. Його держава охоплювала більшу частину земель нинішньої Правобережної України. Роман став важливим гравцем на загальноєвропейській арені. У 1200 році він відрядив посольство до Візантії. Самі ж візантійці трактували його як зверхника Русі, називаючи «ігемоном».

Ставши «важковаговиком» у політичному житті Русі, Роман Мстиславич вирішив встановити свій контроль над Києвом. У 1200 чи 1201 році він здійснив похід на це місто, вигнав звідти свого колишнього тестя Рюрика Ростиславича й посадив на київський престол Інгвара Ярославича, який доводився йому стриєчним братом. Фактично Інгвар став намісником Романа в Києві.

Зрештою, між Романом і Рюриком було досягнуто компромісу. Рюрик отримував київський стіл, але мусив розірвати свій союз із половцями. Взимку 1203 — 1204 років князі здійснили спільний похід на половців.

Володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо, будучи союзником і водночас суперником Романа Мстиславича, з острогою спостерігав зростання активності галицького й волинського князя. Всеволод вирішив заступитися за свого зятя — князя Ростислава Рюриковича, якого Роман фактично тримав у полоні. Під тиском Всеволода Велике Гніздо Ростислав був звільнений і навіть отримав київський стіл. І все ж вплив Романа Мстиславича в Києві залишався сильним.

Василь Татіщев, ведучи мову про ці перипетії з київським столом, наводить цікаве повідомлення про те, що Роман Мстиславич запропонував проект облаштування Русі. Історик писав, що отримав це повідомлення від аматора-джерелознавця Андрія Хрущова, котрий, у свою чергу, списав його з якогось давнього новгородського літописця. Хоча є певний скептицизм щодо цього документа, але історичний контекст, а також деякі інші обставини свідчать на користь його правдивості. Тому чимало дослідників вважають цей проект автентичним. Наведемо повністю згаданий документ:

«Сидячи в Києві, Роман почав гадати з князями й дружиною про устрій Руської землі. І уклавши, послав до Всеволода у Володимир і всім місцевим князям повідомити, що Рюрика... вигнав із Києва, говорячи їм таке: «Це, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться. Таке неправедно робив Рюрик, і тому скинув я його, щоб встановити спокій у землі Руській, доки вся братія, погадавши про устрій, яким би то його зробити... Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі, володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі і затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від всієї землі Руської, скільки потрібно. А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту, або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон».

Цей проект можна вважати яскравою пам’яткою політичної думки наших далеких предків. Якби вдалося реалізувати його, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.

На жаль, цей проект так і не вдалося реалізувати. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов він підтримки і серед інших руських князів. Незадовго після висунення цього проекту князь Роман загинув. Сталося це в 1205 році (ймовірно, 19 червня) неподалік польського міста Сандомира в місцині під назвою Завихвост.

Тоді князю Роману було близько 50 років. На ті часи — вік поважний. Після себе він полишив велетенську державу, яка охоплювала Волинь, Галичину, Поділля, Буковину і навіть Київщину. Це було чи не найбільше за територією державне утворення в тогочасній Європі. Роману Мстиславичу не вдалося відновити «стару Русь», але він створив Русь «нову». Якщо раніше Руссю переважно називали землі Київщини, то тепер це ім’я «перейшло» на землі нинішньої Правобережної України. Також у свідомості тогочасної політичної еліти виробилося уявлення, що руська князівська династія «перейшла» із Києва в Галич. Навіть у Синопсисі Київському, виданому в 1674 році, про Романа Мстиславича говорилося, що він «престол же Київського самодержав’я переніс із Києва до Галича. І писався всія Рoссії самодержцем». Зверніть увагу — це писалося майже через 470 років по смерті Романа. Пам’ять про «перенесення престолу» зберігалася п’ять (!) віків. Інша річ, що потім вона була «затерта» російськими істориками, які не Галич, а Москву вирішили зробити спадкоємицею княжого Києва.