Апофеоз тілесності

Це спільний проект Театру на Подолі й незалежного театру «Мізантроп» (керівник останнього, Ілля Мощицький — постановник і автор сценічної версії вистави) — за мотивами античних міфів, трагедій Есхіла та Евріпіда. Дехто з серйозних і гідних довіри людей про «Орестею» каже: «Це — Європа!». Не будемо сперечатися. Це справді в дечому нагадує певні «закордонні» відчуття — десь посеред вистави у тебе раптом починається гостра ностальгія й хочеться додому, хоч вдома, може, не все так гламурно-прилизано, як тут…

Ще до прем’єри автори проекту наголошували, що одне з їхніх завдань — цілковито випробувати технічні можливості нової сцени Театру на Подолі. Справді, ці можливості було використано на сто відсотків. У виставі є такі фантастичні тривимірні відеопроекції, що не тільки у нас, а й за кордоном не часто трапляються.

Однак не так усе добре з нерукотворною режисерською технологією, яка, власне, надає цілісності й смислу будь-якому видовищу. Легко говорити в інтерв’ю, що у нас тут, мовляв, «архетипи свідомості вийдуть назовні, щоб проявитися у світі необмежених візуальних можливостей», або про те, що «тут античний міф заговорить мовою сучасності, трансформуючись у високоінтелектуальне естетичне полотно, з медитативно-гіпнотичним зануренням у сенси через красу людського тіла та глибинні філософські роздуми». Або: «Постановка стане апофеозом тілесності, до якої тяжіє європейський сучасний театр і яку оминають наші митці». Круто сказано, але насправді ці наміри нерідко залишаються на рівні декларацій, а те, що ми бачимо, здається іноді нав’язливо-претензійним та оманливо-багатозначним. До того ж у виставі є цілком порожні епізоди, коли на сцені не відбувається нічого, просто артисти ходять туди-сюди в напівтемряві. Ті епізоди нестерпно однакові й позбавлені смислу, тягуче повторюються й забирають стільки часу, що мимоволі думаєш: якби це прибрати, вистава йшла б не дві години, а одну чи й менше, натомість у ній залишилось б те, що справді варте уваги. Наприклад, поміж кількох інших, той епізод, коли грішний герой буквально «народжується назад»: здоровий голий дядько поступово зникає в материнському лоні, на прощання помахуючи нам босими підошвами сорок третього розміру.

Звісно, рецензент не має права диктувати майстрові, скільки мусить тривати вистава. Але тут ось у чому річ: «Орестея» Мощицького за природою своєю — звичайне собі шоу, яке нормально сприймаєш десь на відкритій вуличній сцені. Доки цікаво — дивишся, потім йдеш собі далі. Однактут, у закритому приміщенні театру, ти перетворюєшся на заручника «високоінтелектуального естетичного полотна», а втекти не можеш, от і лізуть у голову «несвоєвременні мислі».

Наостанок — щодо акторів: вони, і «подоляни», і «мізантропівці», дуже пластичні, а щодо «краси людського тіла» — це саме про них сказано.