Архипенко і ХХI століття

У світі, що швидко змінюється, накопичувальні культурні ресурси постійно ревізуються з погляду актуальності. У сучасність інтегруються аж ніяк не всі творчі чи інтелектуальні ідеї минулого, а лише ті, які у свій час мали високий коефіцієнт новизни. Саме такою фундаментальною силою на тривалу перспективу володіє творчість геніального українця Олександра Архипенка (1887—1964), 130 років від дня народження якого минуло 30 травня.

Загальні біографічні відомості про мистця подають усі найвідоміші світові енциклопедії. Різняться вони лише деякими подробицями і щільністю хронологічних позначень. Але вже у частині інтерпретації творчості, а ще більше – при розгляді джерел і скерування мистецьких інспірацій є чимало різночитань. Пов’язано це вже зі сферою авторського світогляду, якому не завжди дослідники приділяють належну увагу. Натомість естетичний чинник є невід’ємним від духово-етичного та етнопсихологічного контексту, до якого тяжів Архипенко уже самим фактом свого походження. Кожне фундаментальне відкриття у сфері пластичної форми мало «свою точку кипіння» глибоко на підсвідомому рівні. Метафізична субстанція ніколи не буває такою собі абстракцією, пустотливою грою чиєїсь уяви. «А що мистецтво є відбиттям духа, то ясно, що існує національне мистецтво, — скаже він 1934 року. — Хтозна, чи я думав би так, якби українське сонце не запалило в мені почування туги за чимось, чого я сам не знаю... «Журби заспівати!» — може це мій головний імпульс до творчості ?»

Олександр Архипенко народився в Києві, в сім’ї професора механіки Київського імператорського університету св. Володимира. Його інженерні знання надалі викликали в сина цікавість до винахідництва. У тринадцять років юнак мав інцидент на велосипеді, внаслідок якого довелося кілька місяців пролежати в ліжку з поламаною кісткою ноги. Дідо, іконописець-аматор, тоді подарував йому альбом з репродукціями творів Мікеланджело, що став для Олександра об’єктом детального вивчення та копіювання.

Згодом неповних чотири роки вчився в Київському художньому училищі, перебуваючи у спільному професійному середовищі з ровесниками (Олександра Екстер, Олександр Богомазов, Абрам Маневич та інші), що тяжіли до рішучих перемін у морфології мистецтва. Первинною ланкою його входження в ідеалістичну природу творчості став символізм, в методології якої й були виконані його перші скульптурні твори. Деякі з них показували на київській виставці 1906 року, влаштованій спільно з О. Богомазовим. І все ж темпи зростання фахових інтересів спонукали О. Архипенка до пошуків інших, більш «вулканічних», культурних ландшафтів. Накоротко затримавшись у Москві, де продовжив професійну освіту в Училищі живопису, скульптури та архітектури (1906—1908), він переїздить до Парижа, де й реалізує свої перші важливі реформаторські ідеї.

Цей переломний період своєї творчої біографії 21-річний український художник розпочав зі школи Ecole des Beaux-Arts та в інтенсивній самоосвіті у Луврі (щоденні відвідини), в інших музеях Парижа. У середовищі богемного Монпарнаса, у мистецькій колонії «La Ruche» («Вулик»), через безпосередні контакти з Гійомом Аполлінером, Блезом Сандраром, Амедео Модільяні, Фернаном Лєже, Пабло Пікассо та іншими натхненниками нових естетичних форм у літературних і мистецьких практиках Олександр Архипенко скріплював свою новаторську творчу методологію. Стадіально вона ввібрала у себе головні «формалістичні кличі» авангарду, з радикалізацією пластичної форми, переглядом образно-знакової мови візуальних мистецтв у цілому, розширення експериментального «поля» у пошуках авторського стилю (насамперед — у скульптурі), вивчення метафізичної субстанції творчого акту тощо.

Такого роду професійні зусилля О. Архипенка синхронізувалися з революційними маніфестами італійських футуристів та епатажними вчинками дадаїстів. Солідаризуючись із колегами-авангардистами полікультурного Парижа в загальній лінії пошуків спільних морфологічних знаменників, українець усе ж будував власну суб’єктивовану методологічну стратегію, в основі якої — не руйнування минулих мистецьких шкіл, а концептуалізація вищих культурних досвідів людства. Саме через те формалістичні відкриття Олександра Архипенка не слід локалізувати виключно кубізмом, конструктивізмом чи основами абстракціонізму — значення його мистецтва є значно ширшим.

Шукаючи філософсько-методологічне обґрунтування для пошуку власного шляху «семантизації» мови пластики скульптор заглиблювався в доісторичні (так звані примітивні) культури, вбачаючи у них джерело символьного і метафізичного типу мистецьких практик. Одним із конкретних джерел, на які взорувався митець, була дохристиянська меморіальна скульптура з території України (так звані «скіфські баби»), а також ритуальні статуетки з різних регіонів колоніальної Африки. Одним з рушіїв творчості в психологічному плані О. Архипенко вважав медитацію. Новаторським підходом скульптора при образно-формальному вирішенні своїх творів було оперування як видимими об’ємами скульптурної маси, так і «пустотами», які набували метафізичних, духово акумулюючих, рис. До основних винаходів мистця належали: поєднання об’ємної скульптури і живопису («скульпто-малярство»), поліхромія круглої скульптури, комбінування різних матеріалів для круглої скульптури і рельєфів, надання своїм творам кінетичних властивостей (пристрій, що надалі отримав назву «архипентура»).

Твори Олександра Архипенка паризького періоду в стильовому виразі були кубістичними, з формальними парафразами від побачених у музеях артефактів примітивних культур. Разом з тим, за самою формотворчою програмою такі його скульптури, як «Жінка (із схиленою на коліно головою)» (1909, бронза), «Поцілунок», (1910, гіпс), «Танцівниця» (1911, бронза), «Жінка і кіт» (1911, бронза), «Мадонна скель» (1912, бронза), «Танцюристи» (1912-1913, бронза), «Карусель П’єро» (1913, дерево, поліхромія); «Медрано I» (1912-1914, бронза, дерево, поліхромія), «Боксери» (1914, бронза), «Плоский торс» (1914, бронза), «Гондольєр» (1914, бронза) та багато інших належали вже до зовсім іншої якості пластичного мислення, наближаючи нову епоху «естетичної свідомості» людства. У вкрай інтенсивному ритмі життя Парижа, а потім Берліна та інших європейських міст, український мистець стрімко посилював вектор власної методології в напрямній до Універсуму.

В цьому нерозривному ланцюгу еволюції значень пластичної форми Архипенко долав сторонні впливи задля «вписування» в якусь, актуальну, на свій час, стильову тенденцію. Законодавцем концептуальних перемін у світовому образотворчому мистецтві в 1910-х роках ставав уже він сам, оскільки не зовнішня ошатність скульптурних рішень, а конструкція образу в цілісному, синкретичному сенсі, визначала суть його пластичних модифікацій. Тріумфальна хода українця розпочалася з виставки Salon des Independants XXVI навесні 1910 року, де його чотири скульптури і один малярський твір були показані поряд із творами Марселя Дюшампа, Робера Делоне, Андре Лота, Жана Месинжера, Андрі Ле Фоконьє, Фернана Лєже та інших провідних авангардистів Парижа. Кубісти вважали Олександра Архипенка «своїм», один із лідерів італійського футуризму — Умберто Боччіоні — особисто відвідував мистця у його творчій робітні, хоча сам автор не вважав себе приналежним до жодної з цих мистецьких груп.  

...Хронологія мистецької активності О. Архипенка упродовж цього десятиліття була на рідкість насиченою. З-поміж головних подій належить згадати відкриття його приватної мистецької школи в Парижі (1912), першу індивідуальну виставку творів у Берліні (1913), переїзд на південь Франції (поблизу Ніцци) на час тривання Першої світової війни (1914—1918), появу поеми з присвятою Архипенкові самого Блеза Сандрара (1918). В богемних середовищах європейських міст, на сторінках найбільших фахових часописів різними мовами розмовляють про такі його незвичні твори, як «Геометрична статуетка» (1914, бронза), «Хода» (1914—1915, бронза), «Жінка, що розчісує волосся» (1915, бронза), «Сидяча чорна вгнутість» (1916, бронза) та інші.

Дискусії, які пожвавилися в Європі після кількох резонансних виставок у Берліні та інших великих мистецьких центрах, включно з індивідуальною виставкою Архипенка на Венеційській бієнале 1920 року, поволі перемістилися до США, де 1921 року теж відбулася його перша на новому континенті виставка.  Пробуючи обґрунтувати специфіку формального мислення українця, 1925 року американський часопис Chicago Evening Post писав: «Гостроінтелектуальним, подібно до Пікассо, є Архипенко, і подібно до нього він має математичний розум, в якому абстракції розв’язуються у конкретних формах, які безнадійно зрозуміти тому, для кого духовна сутність математики не існує». Десь таким, метафізично ускладненим, і визначався його творчо-психологічний ґрунт на дальшу — американську — перспективу. 

У 1920-х роках художник більше тяжіє до абстрактного мистецтва, працюючи над вільними формами скульптури. Разом з тим, він переглядає своє ставлення до реалістичної методології мистецтва, створюючи ряд портретів конкретних осіб та історичних персоналій в образній системі неореалізму. 1923 року остаточно переїхавши до США, він відкриває у Нью-Йорку власну мистецьку школу. Наступного року індивідуальні виставки Олександра Архипенка відбуваються у Нью-Йорку, Денвері, Сан-Дієго, Лос-Анджелесі, Портленді, Чикаго та інших великих містах. Поза тим, працює вкрай інтенсивно над новими творами, поглиблюючи гуманістичний стрижень своїх розмірковувань про Людину. Найбільш відомими з першого американського десятиліття стали скульптури «Діана» (1925, бронза), «Минуле» (1926, мідь, покрита бронзою), «Меланхолія» (1931, бронза), а найбільше «Архипентура» (1924) – спеціальний механічний апарат, що уможливлював передавання руху. «Не сюжет, а зміни стають суттю й першоджерелом цього винаходу», наголошував автор.

Наступна важлива мітка творчої біографії Олександра Архипенка — індивідуальна експозиція в Українському павільйоні Всесвітньої виставки в Чикаго (1933). Від того часу він дедалі активніше контактує з українськими культурно-мистецькими інституціями, стає членом Асоціації незалежних українських мистців у Львові, листується з директором Національного музею у Львові Іларіоном Свєнціцьким, дарує до його збірки свою скульптуру та рисунки. 1935 року з’являється його «Тарас Шевченко», трохи пізніше — ряд символічних скульптур «Ма», з присвятою «кожній Матері, кожному, хто любить і страждає від любові, кожному, хто творить у мистецтві і науці, кожному герою, кожному, кого проблеми загнали в кут, кожному, хто відчуває і знає вічність і безмежність».

Поглиблення тематично-смислового вектора пошуків — одна з головних особливостей уже зрілого, а потім — і завершального періоду творчості Олександра Архипенка на американському континенті.

У середині 1930-х років він опрацьовує тему жіночого торсу, досягаючи майже математичної вивіреності ліній і пропорцій при передачі гармонії фізичного і духового людської тілесності. Продовжує експериментувати з матеріалами, дедалі частіше використовуючи, крім бронзи і дерева, алюміній, теракоту, плексиглас, інші матеріали. Ранні модерністські концептуальні знахідки мистець адаптує до нового рівня філософічних узагальнень своїх морально-етичних принципів. Значною мірою вони систематизовані у його відомих «Теоретичних нотатках» - інтелектуальній пам’ятці загальносвітового значення. Ось лише деякі тези, які можуть допомогти зрозуміти суть авторських зусиль у мистецтві в цей зрілий період його творчого життя: «…Людськими інстинктами управляє також всесвітній розум. Проте людині пощастило, що вона може усвідомити не тільки свою приховану роль у творчому процесі, а й зрозуміти причини космічної творчості, з якої вона видобуває енергію та ідеї, вкладаючи їх до матеріалів і форм згідно зі своїм необмеженим розумом і бажанням. Розвиток і використання творчого знання залежить, таким чином, від волі кожної людини і є найвищим досягненням як інтелекту, так і інтуїції». «…Підвалини мого мистецтва не складають якихось інтелектуальних або догматичних правил. В основі своїй воно має духовний характер і розвивається згідно з універсальними законами творчості, що осягаються через власні переживання». «…Таємниця творчої наснаги окремої людини міститься в її біологічному ядрі і рідко охоплюється її свідомістю, якщо тільки вона не наділена інстинктивною здатністю до самоаналізу і розумом». «…Індивідуальної творчості не існуватиме, якщо не буде психологічних змін одного стану на інший, вищий. Мистецтво ґрунтується на принципі прогресії; наука розвиває його. (…) У суто творчому процесі перехід розуму на нову сходинку, вищу за попередню, спричинюється піднесенням до власної уявної та абстрактної сфери. Тобто, творчий розум гнучкий і здатний перетворювати себе або відхилятися від одного курсу для того, щоб зробити кращий твір». «…Творчий потенціал і розвиток митця залежить від його здатності насамперед побачити в самому собі ті риси, які сприяють матеріалізації творчих імпульсів. Енергія митця, його свідомість, сприйнятливість та інтуїція, в поєднанні з недоторканним і прихованим, а також із субстанцією навколишнього середовища, можуть стати потужним засобом матеріального виразу творчості».

Важко себе зупинити в цитуванні думок геніального українця, якому цілеспрямованими зусиллями вдалося вийти на ґрунтовні відкриття не лише в царині естетичної творчості, а й творчого, перетворюючого духу в цілому.  Олександр Архипенко всі 1930, 1940 —1950-ті й початок 1960-х років (до самої смерті 25 лютого 1964 року в Нью-Йорку) не втомлювався заглиблюватися в таїни творчого потенціалу Людини, сам творячи та передаючи свої знання учням у приватних школах в Нью-Йорку, Чикаго, в Інституті дизайну (так званому «новому Баугаузі») у Чикаго, активно співпрацюючи з Об’єднанням мистців-українців в Америці (від 1953 року – в статусі почесного члена). Сотні і сотні нових творів – скульптур, рисунків, естампів, «скульптомалярських» композицій розширювали обрії мистецького світогляду мистця. Найзнаменитішими з них стали твори круглої пластики «Арабка» (кілька варіантів, 1936, алюміній), «Вертикаль», «Сидяча фігура» (1947, підсвітлений плексиглас), «Вознесіння» (1950, підсвітлений плексиглас), «Архітектурна фігура» (1950, теракота), «Промінь» (кілька варіантів в різних матеріалах, 1956), «Кімоно», «Королева Шіби» (1961, бронза), «Цар Соломон» (1963, бронза), поліхромовані рельєфи «Речі на столі», «Клеопатра» (1957, бронза), «Овальна фігура», «Червоне» (1957, комбіновані матеріали), тиражовані тонові та кольорові літографії.

У цей завершальний період творчості Олександр Архипенко багато робіт виконав на замовлення українських інституцій. 1940-го він працював над образами св. князя Володимира, Тараса Шевченка та Івана Франка для Українського культурного парку в м. Клівленд, штат Огайо (США). Тоді ж здружився з відомим українським громадсько-культурним діячем Лукою Мишугою, який надалі в різний спосіб популяризував ім’я уславленого земляка. 18 грудня 1953 року в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку відбулася Урочиста академія з відзначення 50-річчя творчої діяльності Архипенка за участю самого Ювіляра. Саме тоді схвильований класик світового мистецтва сказав важливі слова, які були адресовані майбутнім поколінням українців: «Я сам вірю в метафізичні сили, що їх ми, українці, бачимо в такій реальній формі, як українське сонце, український чорнозем і головно український хліб. Вони, ці сили, насичують нас творчою снагою. Хто їв український хліб, той черпав з невичерпної скарбниці українського духа. Цю метафізичну українську силу я возив із собою по світі й привіз її до Америки. Ці сили, що їх я використовую в своїй творчості, я черпаю з тої української духовости, що має своє джерело в українській землі, в українській історії і традиції. Де б ми не були і в яких обставинах не жили б, нам треба зберігати українську духовність не тільки традиційно, але й творчо. Один з доповідачів підкреслив, що я інтересуюся універсальним творчим процесом. Це правда. Нам треба старатися схопити і зібрати найкраще з духовости інших народів, але при цьому ми за всяку ціну повинні зберігати нашу власну, українську духовість, бо тільки вона може бути для нас головним джерелом творчости. Наша зорганізованість повинна допомогти нам в одному і в другому: в збереженні нашої духовости і в продовжуванні нашої творчости...».  

У публікації використано матеріали з альбомів-каталогів творів О. Архипенка 1920—1930-х років