Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Чорні мітки польоту білого птаха

Сім літ без Богдана Ступки
22 липня, 2019 - 18:04

Як швидко спливає час —  уже сім років, як видатний актор полишив нас. Єдиний позитив —  пішов у зеніті слави, всезагального визнання. Хоча були, звісно, й ті, хто не любив його, ставлячи на карб то одне, то друге —  роль Тараса Бульби, скажімо, в фільмі Володимира Бортка, нині одного з кінематографічних «стовпів» Путінського режиму.

ЯК УБИТИ СВОГО СИНА?

Ох, Тарас Бульба той, видається мені, і прискорив смерть актора. Не хотів він братись за ту роль, казав зокрема: «Я ж на коні погано їжджу, ще гепнусь —  кісточок не позбираю...». А ще пояснював мені: «От я не уявляю, як то вбити свого сина? Який би він не був... Як це зіграти —  не уявляю».

Одначе ж Бортко «пішов городами»: приїхав до Києва, розповідав про батька свого, театрального режисера, з яким Ступка працював колись і шанував... Та й важкувато відмовитися від такої ролі. Погодився. Зйомки були надскладними —  у важезному костюмі, на страшній спеці. От і почалися негаразди зі здоров’ям...

Якось чую по радіо: Богдан Ступка знепритомнів під час зйомок. Набираю номер телефону, без найменшої надії отримати відповідь. І раптом чую голос Богдана Сильвестровича. Запевняє: то все дрібниці, спека —  от воно й жахнуло. Та все добре...

Тільки недобре було. На початку 2011— го хвороба взялася круто. Було лікування в Мюнхені, одужання й повернення до нормального життя. Пригадую, в липні того року він приїхав до Одеси, на фестиваль, ходив містом... А вже за рік трапилося непоправне.

У вересні 2011— го відзначили 70— річний ювілей артиста. Невелика ретроспектива, в якій і новий фільм «Дім» російського режисера Ігоря Погодіна. Режисер, родом з Дону, оповів: головним фільмом його дитинства і юності був «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, зі Ступкою, Іваном Миколайчуком та Ларисою Кадочниковою в головних ролях. Завжди мріяв зняти Ступку —  от, здійснилось. У чомусь історія, відтворена в «Домі», справді нагадує ту, знану з «Білого птаха...». Про те, як час руйнує велику сім’ю. Фінал майже шекспірівський —  замало не всі персонажі гинуть, зокрема й глава родини, якого зіграв —  як завжди блискуче —  Ступка.

Щось тоді йойкнуло всередині: коли б не зурочити. Хоча ж актор помирав на екрані не раз —  від самої першої ролі в тому самому «Білому птасі...»

КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «БІЛИЙ ПТАХ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ»

ПОРЯТУНКУ НЕМАЄ... І БУТИ НЕ МОЖЕ

Добре пам’ятається: саме Ступка і вразив найбільше в фільмі Юрія Іллєнка, який вийшов на екрани 1971— го. Він грав одного з братів Дзвонарів, ворога, точніше сказати, «свого», який став «їхнім». І брат пішов на брата... Миколайчук (у ролі іншого Дзвонаря) будував роль на м’якій задушевності, його зовнішня краса доповнювалася округлістю жестів і ліричною проникливістю інтонацій. Ступка, навпаки, відрізнявся якоюсь свинцевою важезністю погляду, за яким вгадувалася душа, не здатна на гнучкість, на компроміси.

А ще —  нервова, нерівна, загострена пластика. Ніяк не може Ступчин Орест зважитися на те, аби звоювати, нарешті, Дану (Лариса Кадочникова), а коли це все ж таки трапляється, потрапляє в пастку. Лісові брати ловлять його на гачок, із якого не вислизнути. Мало— помалу петля затягується. Обкладений з усіх боків герой Ступки стріляє собі в скроню...

У фільмі вочевидь прозирали екзистенційні побудови. Брати довго вагаються у виборі дівчини. Їхня єдина сімейна душа ніяк не може підломитися, поруйнуватися, розлетітися на окремі, самісні шматочки. І тоді саме життя вирішує за них. Після чого будь— яка особиста ініціатива стає під каральний меч фатуму. Ти маєш право лише плисти за течією, куди тебе скинули. Всіх перемелює некерована стихія історії. Таке вже воно, буття людини. Герой Ступки час від часу намагається бунтувати, але щораз переконується в безглуздості будь— якого вчинку.

Шістдесятники ламали панівну на той час міфологічну парадигму про неминучість і позитивну доцільність прогресу. За їхньою версією єдине укриття від катастроф і насильства над твоєю волею —  ти сам, твій внутрішній космос. Так було в «Тінях забутих предків», герой якого відчував себе комфортно лише в компанії з тінями, в першу чергу своєю коханою. Так мало було, до речі, і в останній, на жаль, не знятій, картині «Сповідь» Сергія Параджанова, ліричний герой якої вливався в дружний колектив потривожених сімейних духів.

Ступка, на мій погляд, надав своєму персонажу особливої трагедійності: він ясно окреслював абсолютну відсутність виходу з ситуації. Нікуди податися —  навіть у себе самого вхід замурований. І захисту немає —  ніякого. Мати дзвонарів біжить із іконою за сином, але не встигає: лунає фатальний постріл, ікона випадає з рук і падає в річку, біг води підкреслює минущість моменту.

Зрозуміло, стилістика «Білого птаха» не припускала актора як повноцінного творця образу —  багато що добудовувалося, домовлялося в монтажі, пластиці кадру. Проте особистість Ступки не могла не вразити: в його погляді читалася історія покоління, що зважилося на особистісний бунт, зважилося без остраху заглянути в себе... А в підсумку розгубленого од відчуття власного безсилля. Нічого, нічого не вирішувалося власними вчинками. Хоча нами, юними глядачами початку 1970— х, він сприймався як сильний персонаж. Цим і навертав до себе в першу чергу, цим і викликав симпатію.

СЕРЦЕ НА ДОЛОНІ

Самотнім, екзистенційно самотнім, наодинці з самим Космосом опинявся герой Ступки й у знаменитій виставі «Тев’є— Тевель». Художник Данило Лідер, разом із режисером Сергієм Данченком, посилав земну тінь Ступки— Тевеля на небеса, на страдницький путь, що так нагадує Голгофу. Вихід простий: треба нести свій хрест і вірити. В те, скажімо, що в житті людини є певний смисл і логіка, є висока естетика і мораль. А ударам долі треба протиставити інтелект, себто гумор, що і під одіжжю абсурду бачить ледь вловиму, а все ж реальну конструкцію. Так— так, цей світ будував геніальний архітектор, про це варто повсякчас пам’ятати, віддаючи дещицю душі на осягнення його дерзновенної будови. Таким, на мій погляд, було переконання самого Богдана Ступки.

2008 року Ступка зіграв центральну роль у фільмі польського режисера Кшиштофа Зануссі «Серце на долоні». Його герой, бізнесмен, має смертельну хворобу серця, йому потрібен донор. Навколо цього і розгортається доволі карколомна інтрига... Ще одна мітка, ще одне попередження...

Хоча ж треба знати актора —  він не зрідка сприймав життя як відкритий ігровий майданчик, де можна випробовувати ті чи ті ролі. І де драматичне так часто переливається в сміхові судини. За роль у фільмі Зануссі акторові дістався приз —  срібний «Марк Аврелій» на Римському кінофестивалі, за найкращу чоловічу роль. Хтось би інший —  то стільки би величі й оповідей, як ушановували й до італійського неба підкидали. Від Богдана Сильвестровича ж я почув таке: «Ви думаєте, цей приз був випадковістю? Та ж ні! Рівно за десять років до того я був у Римі. Гуляю собі містом, і раптом так у туалет схотілось. Туди, сюди —  немає нічого потрібного. Аж зирк, дивлюсь, пам’ятничок якийсь, і травичка під ним. Зі мною були два хлопці, попросив їх, аби прикрили —  і зросив травичку. Потім піднімаю голову —  аж то Марк Аврелій!.. Бачте, через десять літ оддячив. Сподобалося йому...».

Роль міністра культури в уряді Віктора Ющенка на початку минулого десятиліття теж грав із насолодою й інтересом. Йому передусім був цікавий новий життєвий матеріал, пізнання якого він потому й використає в низці фільмів. Коли уряд Віктора Ющенка відправили у відставку, Богдан Сильвестрович був дуже розчарований. Тільки ж увійшов у справи, тільки почав щось робити...

«ПРАЦЮВАТЬ, ПРАЦЮВАТЬ, І В ПРАЦІ...»

Він так любив життя і з такою насолодою жив останні роки. Саме жив. Хоча частенько цитував Івана Франка: «Працювать, працювать і в праці сконать...». Працював справді багато —  і в театрі, й особливо в кіно. Одначе ніяк не був схожий на людину, поведену лише на роботі. Страшенно любив застілля, любив частувати. Чи то в ресторані, чи в «каптьорці», невеличкій кімнатці навпроти кабінету Ступки в Театрі імені І.Франка. І з такою насолодою слухав інших, і говорив, і показував сам. Він був актором у всьому, все, що він розказував і показував, незрідка виглядало відточеними акторськими етюдами.

Узагалі, попри уявлення про акторів як людей доволі розхристаних, дотримувався дисципліни. Вочевидь вплив на нього в цьому сенсі мала дружина Лариса, колишня балерина. Скажімо, в день вистави Богдан Сильвестрович кілька годин відпочивав. А як інакше —  маленьких ролей у нього практично не було, а кілька годин на сцені доволі виснажливо.

Пригадую, знімали ми про нього фільм, який дістав назву «Богдан Ступка. Львівські хронічки». Група, на чолі з режисером Юрієм Терещенком, приїздить до Львова і мало не одразу їдемо в театр імені Заньковецької. Того вечора мали показувати виставу франківців «Король Лір». Шукаємо Ступку, кажуть, що він на сцені. Прошкуємо туди, аж він там репетирує —  сам! —  роль, спозираючи в зошит. «Не так часто граємо,—  каже він,—  треба повторювати». І, примружившись: «Що характерно, тільки я один. Усі розбрелися по місту, хто куди...»

Враження від вистави пам’ятаю досі: на сцені жив один лишень персонаж —  Лір Ступчин. Інші так собі, відбували номер. Може, тому він —  Ступка, а дехто, маючи талант (припускаю, що ніяк не менший), експлуатував його, нічого не додаючи, не прикладаючи жодних сил. Авто, в бак якого не доливають пальне, рано чи пізно зупиняється. Далі —  одна лиш імітація руху.

У тому ж фільмі Терещенка є епізод, який досі в пам’яті. Лір— Ступка дограє епізод, його виносять на ношах зі сцени. Він піднімається і йде коридором до гримерної. Ми за ним. У гримерній він одразу падає на тапчан і завмирає з заплющеними очима. Перед нами лежав спустошений старець, не 58 років, а всі 85... Таке виснаження не зіграєш, він залишив на сцені замало не всі сили. Потому важко піднімається, каже: «Як ото раніше Ліра грали в сімдесят— сімдесят п’ять років? Тут молодий іще —  і вже на межі сил граєш...»

Чи не тому в останні два роки все частіше казав, що хоче перейти на маленькі ролі. Сили ж не безмежні. Так народилась ідея постановки Чеховського «Вишневого саду», де Ступка мав грати Фірса, поруч київських та московських акторів. Невеличка роль, у якій стиснуто багато світоглядних атмосфер. Виставу зробили, одначе без Ступки. Фірсом він вочевидь, по своєму життю, почуватися не міг, але щось йому таки виділось —  прикінцеве, коли лишаєшся сам, коли той людський і природний пейзаж, у якому жив, вичах, вижовк, а ти живеш усе, за невідомим кодом життя.

Ні, не став Богдан Ступка Фірсом, забутим і самотнім. Хоча відчуття його самотності доволі часто прозирало в його ролях. Що там нині, на небесах, який театр там, який знімальний майданчик. І які, зрештою, технології? Хто би розказав... Доведеться почекати, аби знову долучитися до компанії великого актора. Розчиняються дверцята його каптьорки піднебесної і знову триває —  перервана на мить —  вічна і дивовижна історія людини.

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ