Кохання як війна

Павліковський (нар. 1957, Варшава) вважається польським режисером, але з 14 років живе в Лондоні. На початку кар’єри знімав у Росії, події «Мого літа любові» (2004) й «Жінки з п’ятого округу» (2011) відбуваються у Великобританії й Парижі відповідно, та все ж саме історична батьківщина принесла Павлові вершинний успіх. У 2015-му пронизлива чорно-біла драма про наслідки Голокосту «Іда» здобула «Оскар», а також британську BAFTA та п’ять премій Європейської кіноакадемії.

Головні герої «Холодної війни» — диригент Віктор (Томаш Кот) і співачка Зула (Іоанна Куліг). Зустрічаються вони під час створення легендарного фольклорного ансамблю «Мазовше». Події розгортаються в 1950-ті роки у Польщі, Східному Берліні, Югославії та Парижі. В основі сценарію      — стосунки батьків режисера: персонажі навіть носять їхні імена. Як згадує Павліковський, усі 40 років   співжиття  вони мучили одне одного, «обидва були чудовими людьми, але разом завжди перетворювали все на катастрофу».

Звісно, це — фільм-дует Іоанни Куліг і Томаша Кота. Куліг показує захоплюючу трансформацію своєї героїні з простої сільської співачки на паризьку джазову діву, але при цьому завжди дотримується сутності Зули як бунтарки, здатної перекинути будь-які усталені уявлення (в першу чергу — ієрархію чоловічого-жіночого). Зі свого боку, Кота втілює більш компромісного героя, змушеного весь час наздоганяти Зулу, слідувати за нею, і його зростання до потрібного їй рівня свободи відбувається болісно й драматично. Цю драму двох, як і «Іду», Павліковський вміщує в чорно-білий кадр (чудова робота оператора Лукаша Зала): не тільки заради історичної автентичності, а й у відповідності до постійної напруги між сильними натурами, які й катують, і кохають одне одного з рівною пристрастю.

Та все ж таки талантів Куліг, Кота й Лукаша Зала бракує, аби зробити оповідь достовірною. Молода жінка, возз’єднавшись із коханим, досягши успіху на Заході, раптом усе кидає й добровільно повертається в комуністичне пекло. Ще неймовірніше виглядає повернення Віктора, котрий чудово знає, що на нього чекають не обійми Зули, яка вже встигла одружитися з партійним функціонером (?) і народити від нього дитину, а табір суворого режиму. З якого Зула його витягає, користуючись впливовими знайомствами — лише для того, аби разом із ним накласти на себе руки...

Викладати сюжет у рецензії — поганий тон, та все ж мені, як людині, що надто добре пам’ятає ті часи, хочеться знайти причини, аби повірити цій історії. Куліг справді бездоганно відпрацьовує призначену їй роль. Проте мотиви її вчинків, починаючи зі втечі з Парижу, здаються все менш очевидними. Проявляти свободолюбство, аби бути жорстко закріпаченою, — доволі дивно. Можна просто кинути партнера, аби не впадати в надмірну залежність від нього, але робити це настільки складний спосіб — для цього явно потрібно ще якесь обґрунтування, яке ані режисер, ані акторка не візуалізують. І, до речі, музичний лейтмотив картини, пісня «Два сердечка» в регулярному виконанні Зули — сентиментальні й традиційні куплети про кохання й розлуку — аж ніяк не пасує до характеру, який грає Куліг.

Павліковський разом із родиною опинився у вільному світі в достатньо зрілому віці, аби розуміти, чим відрізняється реальність по обидва боки «залізної завіси». А втім, можливо, відповіддю якраз і є згаданий особистий момент: драматичні стосунки батьків. Режисер хотів переповісти свою приватну історію, але вона так і лишилися саме його і нічиєю більше.

Та все ж нема куди діти ані нагороди, ані висунення на «Оскар», ані 18-хвилинну овацію в Каннах.

Ми всі — незалежно від рівня раціоналізації, котрою захищаємося від надмірностей життя, — любимо прості оповіді. Головне — як із нас витискають сльозу. Павліковський знайшов цю форму — прийнятну для скептичної фестивальної публіки, побудував атмосферну «машину часу», котра відносить співчутливих глядачів туди, де ненавиділи до нестями і кохали до смерті.

Мені, людині, яка пережила свою «холодну війну», цей фільм не близький. Але я розумію тих, хто аплодує йому.

Обливатися сльозами над вимислом — гріх невеликий.