Невідомий Сергій Якутович

Зображення Сергія Георгійовича Якутовича козаків, Мазепи вже давно увійшли в суспільний простір, відомі широкому загалу читачів. Однак роботи попереднього періоду художника, 1970 — 1990-х, досі лишалися маловідомими навіть для колекціонерів його творів. Заповнити цю прогалину в дослідженнях про митця покликана книжка «Професія: художник» культуролога Поліни ЛІМІНОЇ. «День» вирішив дізнатися, якими були творчі пошуки Сергія Якутовича, як у його творах відображена епоха та який альтернативний шлях пропонує мистецтво.

ЯКЩО ІМЕНА НЕ АКТУАЛІЗОВУВАТИ — ВОНИ ЗНИКАЮТЬ

— Як з’явилася ідея книжки?

— Я давно вивчаю історію родини Якутовичів. Рік тому вийшла книжка «Як у тіні» про Георгія Якутовича, і під час написання її я мала багато інтерв’ю з Сергієм щодо його батька. Вже в той час зрозуміла, що переді мною сидить надзвичайно глибока, яскрава особистість...

Після смерті Сергія Якутовича, переді мною та Павлом Гудімовом, куратором «Я Галерея», з яким художник здійснював багато проектів, постало питання, як продовжити працювати з темою родини Якутовичів. Адже якщо імена не актуалізовувати, то вони просто зникають (як це сталося з Георгієм, який свого часу був легендою).

Ми зрозуміли: якщо просто запустити якийсь проект, то через наш насичений інформаційний потік він легко може загубитися. Я запропонувала створити спершу медійний проект Yakutovych Academy. Це вже більш глобальний проект, повністю про родину. Кожного місяця ми випускаємо новий епізод на якусь із тем, дотичних до родини, — це перша сходинка. Далі ми запланували, що має бути книжка про Сергія Якутовича, бо фактично за останніх 20 — 30 років про нього не видано жодної монографії. Надалі плануємо виставкові проекти, сьогодні ними і займаємося. Тобто ця книжка — це не щось відірване, випадкове. А частина більшого, масштабного проекту, присвяченого усій родині.

ІСТОРІЯ РОДИНИ, ЯК КЛЮЧ ДО ВИВЧЕННЯ ЕПОХИ

— Чому обрали період 1970 — 1990-х років?

— У Сергія дуже чіткий розподіл: є перший, довший період, про який я пишу (від 1970-х до початку нульових), коли він постійно перебував у пошуках. Ті теми, які він зачіпав, можуть багато розповісти про ці роки. Тому що в книжці я говорю не тільки про Сергія. А й про напрями, школи, рухи, що були в ті періоди, які досліджую. А враховуючи те, що в кожного з родини Якутовичів було велике коло суспільних, культурних зв’язків, то вивчення історії родини стає можливістю краще вивчити ту епоху загалом.

До того ж роботи цього періоду є доволі невідомими для широкого загалу, порівняно з яскравими образами нульових, які вже ввійшли навіть у масову культуру (часто в перекрученому вигляді, наприклад, у праворадикальних контекстах).

— Тож які ключові етапи становлення Сергія Якутовича ви виокремили?

— По-перше, дуже важливим є період гіперреалізму. В нас цей період мало досліджений. Наприклад, мало хто знає, що до цієї групи входив Лесь Подерв’янський, який спершу був живописцем. Це вже потім він змінив сферу діяльності. Сергій Якутович не був, строго кажучи, гіперреалістом, але всі його друзі були.

Особливість київського гіперреалізму — акцент на своїх друзях. Наприклад, митці часто зображували один одного, постійно включали себе до різних сюжетів. Тому в них він був дуже теплий, не відсторонений. І в цьому, до речі, можна простежити вплив епохи, адже часто в них не було можливості говорити про більш глобальні теми щиро і неідеологізовано. Був ризик потрапити під репресії, які були більш ніж вірогідними: 1970-ті розпочалися вбивством Алли Горської, яка добре спілкувалася з Георгієм Якутовичем, арештом Сергія Параджанова, теж друга родини.

Пізніше Сергій захопився тим, що мистецтво не має бути зосереджено в тісному колі друзів, а повинно звертатися до більш загальнолюдських проблем. Тут він переходить до того, що називається політична графіка, яка відображає гостросоціальні проблеми, які його хвилювали: починаючи від війни в Лівані до проблеми біженців.

НОВИЙ ПОГЛЯД НА МИСТЕЦТВО РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

— Ще один розділ має назву «Трансформації», коли у своїх роботах Сергій звертався до надзвичайно далеких від соцреалізму форм. Наприклад, деякі його роботи нагадують чорні квадрати. І постає питання, як взагалі можливо, щоб такі роботи виставляли. Адже СРСР — така закрита система, що, здавалося б, усе, що хоч трохи нагадує нефігуративне мистецтво, одразу цензурується. Проте, як розповів Тіберій Сільваші, один з близьких приятелів Сергія, той був таким успішним молодим художником, що всі його роботи брали на виставки навіть без ознайомлення з ескізами.

І це гарна ілюстрація того, що наше уявлення про мистецтво радянської України 80-х років може дуже сильно відрізнятися від того, які зразки насправді там були. І не тільки в маргінальних проявах, а й у цілком експонованому, відомому тоді мистецтві.

Узагалі, тоді виставки молодих художників (до 35 років) у більш прогресивному культурному середовищі вважалися набагато цікавішими за виставки видатних народних художників. На них ішли, щоб подивитися на якісь нові ідеї, тоді як зали, як тоді називали, «фараонів» просто оминали. Спричинено це й тим, що молодих художників менше цензурували, їм ще дозволялося експериментувати. Тому є такі думки, що існувала певна мета — встигнути до 35 років втілити ключові свої ідеї, поки їх не «забанять».

Цікаво, що при цьому успіху Сергій постійно був незадоволений собою. В нього було надзвичайно багато нагород, премій, відзнак. Але він це все відкидав, вважаючи неважливим. Він постійно фіксував у собі розуміння, що йому ще є куди розвиватися. І, напевно, саме це не давало йому зупинитися у власних пошуках.

«РУХ СЕБЕ ДАЛІ»

— Тож можна сказати, що ваша книжка про пошуки?

— У ній ідеться про особистий проект художника. От, сьогодні, наприклад, є дуже популярною selfmade література. В таких книжках завжди головне — досягти результату, дійти до мети. Це насправді є однією з ознак капіталістичної моделі.

Тоді як мистецтво надає альтернативний шлях, у якому головне — це не мета, а процес. Навіть не стільки важливо, до чого ти дійшов, а більш важливо, що ти кудись рухаєшся. І для Якутовичів якраз набагато важливішим був процес, рух себе далі, ніж просто формально отриманий результат.

Це справді чудовий альтернативний шлях, тому що інколи бажання отримати щось в результаті пригнічує (а оскільки ти ніколи не втілиш свою мету в повному обсязі, то ще й настає фрустрація). І, мабуть, саме такий підхід є джерелом творчості. Тому що за художнім процесом інколи навіть цікавіше спостерігати, ніж за результатом. Я помічаю це на виставках, які ми організовуємо. Людей дуже приваблюють ескізи, відео, як художник працював. Це створює зближення і навіть більше захоплення, ніж остаточна робота.

ВІДКРИТТЯ СВОГО ЧЕРЕЗ ПІЗНАННЯ ІНШОГО

— Як у Сергія Якутовича відбувся перехід до української історичної тематики?

— Не можна сказати, що в нього до цього взагалі не було зв’язку з нею. Над темою того ж Мазепи, який у нульових роках став просто однією з головних фігур його творчості, він звернувся ще в 70-х роках. Наприклад, є його офорт 1978 року до «Полтави» Пушкіна, де зображений Мазепа. Ця постать була цікава йому ще з дитинства.

Одна з причин такого інтересу — його батько працював фактично тільки над українською тематикою. Сергій вбирав це в себе ще з дитинства. До речі, в нього лишилося дуже сильне враження, коли батько прочитав йому «Вія» на ніч, після цього він взагалі нічого не боявся. А ще Георгій йому постійно казав, що той має обов’язково проілюструвати Гоголя. Тобто це були установки, які мали певну тяглість.

Проте, звісно, існувало багато психологічних моментів. Коли в тебе батько — зірка, то, попри дуже теплі стосунки (батько — один із найважливіших людей у житті Сергія), на певному етапі син мав відсторонитися від цього. Потрібно було шукати те, що вдається саме йому. І 70-ті — 90-ті — це той шлях, який мав пройти Сергій, щоб теж на чомусь зупинитися. Він брав дуже багато тем, занурювався в них і шукав «своє». Крім того, для нього надзвичайно важливим був досвід співпраці з європейськими країнами.

1990-ті — дуже складний період, але для Сергія був варіант їздити в резиденції в Європу і працювати там. Тоді він побачив багато зразків європейського мистецтва, багато підходів, які там уже тривалий час використовували. Тож він залучився до цієї культурної спадщини, а потім, коли в Україні почав роботу над мазепіаною, в нього дуже багато було запозиченого з Європи.

Це був шлях, коли щоб якось адекватно поглянути на те, що тебе оточувало усе життя, потрібно було відсторонитися, подивитися на інші зразки поведінки в просторі. І вже потім повернутися до цікавих тобі тем.

До речі, тоді, в кінці 1990-х, повністю змінилася кон’юнктура, почали виокремлювалися ті тенденції, які сьогодні в нас панують. Частина художників просто стала відкидатися на «звалище мистецтва», бо діяв штамп: якщо ти художник 1970—1980-х і не входив до кола дисидентів, то автоматично ставав прорадянським. Хоча насправді так могло і не бути. Такий підхід спричинив те, що певна частина художників лишилася просто не вписаною в сучасний контекст, зокрема й Якутович, і гіперреалісти. Саме це, зокрема й робить цю книжку особливо важливою, бо ситуація, коли відомості про цей період просто відсутні, — неправильна.

НОВИЙ ФОРМАТ БІОГРАФІЇ

— Які матеріали лежать в основі книги?

— Дуже значущим для книжки стало інтерв’ю з Сергієм Якутовичем, а також з його рідними, друзями. Особливість такої роботи в тому, що всі розповіді містять різні фрагменти історії Сергія Якутовича. І завданням було з них скласти одну мозаїку, один портрет Сергія.

Також для книжки використовувалися архівні матеріали, особливо листування. Там часто є розгорнуті та змістовні тексти, в яких Сергій висловлював свої погляди на ті чи інші мистецькі, виставкові, культурні теми. Я залучала також каталоги, які більше розповідають про те, в яких виставках він брав участь. Тобто використовувала усі доступні джерела, хоч, звісно, книжку не можна вважати всеохопною, щоразу відкривається нова інформація.

Загалом, 60 — 70% інформації до цього ніде більше не публікувалося. Як розповідав Павло Гудімов, один з колекціонерів робіт Сергія Якутовича подивився цю книжку й сказав, що багато з цих робіт не бачив. Тому що сьогодні акценти змістилися на пізню творчість художника.

Серед усього зібраного матеріалу я обирала те, що допомагало заглибитися в ідейну складову, бо це для мене було дуже важливо. Тому в цій книзі багато говориться про ідеї. Бо справді вражає, що більшість задумів художників того часу дуже корелюють із масивом сучасної літератури, який нині став культурологічною чи філософською класикою.