Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Новi хвилi» й старі хвилерізи

Деякі підсумки українського кінороку
27 грудня, 2012 - 17:22
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЯДЕРНІ ВІДХОДИ» (РЕЖИСЕР МИРОСЛАВ СЛАБОШПИЦЬКИЙ). НА ФОТО — АКТОР СЕРГІЙ ГАВРИЛЮК / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «БОРОДА» (РЕЖИСЕР ДМИТРО СУХОЛИТКИЙ-СОБЧУК). НА ФОТО — АКТОР ЗІНОВІЙ СИМЧИЧ / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

У кожного кінематографіста і просто любителя кіно був свій кінорік. Для мене, скажімо, 2012-й включав не тільки великі кінофестивалі, а й поїздку до Сингапуру, куди був запрошений місцевим університетом прочитати кілька лекцій про творчість Олександра Довженка. Сингапур, завбільшки з Київ, має потужну економіку й амбіцію розбудовувати екранну культуру. Бачили б ви обладнання Школи мистецтва, дизайну та медіа — найсучасніша техніка і технології із залученням західної професури. На цьому тлі матеріальна база нашої освітньої системи — навіть не позавчорашній день. Хоча наша професійна освіта все одно розвивається — не інтенсивно, правда, а екстенсивно. Втім, як і вся наша освіта, вона наслідує не кращі радянські традиції брати кількістю, а не якістю. Ми ж тепер, як відомо, «впереди планеты всей» щодо кількості вузів. Тим часом знайомство з нинішнім поколінням студентства, завтрашніми трударями на просторах аудіовізуальної ниви, іноді справляє враження цілковитої гуманітарної катастрофи: рівень обізнаності в сфері літератури і мистецтва нерідко близький до нульових позначок. Це загрожує тим, що через 7—10 років нам будуть пропонувати примітивний, позакультурний кіношний крам (чи «хлам»), і навряд щось більше.

ЩО РОБИТИ?         

Один рецепт — із західного досвіду, навіть коли це досвід того ж Сингапуру, вочевидь зорієнтованого на західноєвропейські цінності (там, скажімо, витруїли казнокрадство, корупцію, себто просто перестали красти, і країна, ніби ж азійська, розцвіла європейським цвітом — так це й візуально виглядає: омріяний ще Миколою Хвильовим «Азійський ренесанс»). Отже, перестаньте красти, підніміть моральну планку суспільного і державного життя — й економіка та колективний дух прогнозовано, очікувано зростуть. А не просто, як це видається декому: збільшимо фінансові вливання в кіногалузь, і воно якось саме запрацює.

Увесь рік, що минає, пройшов під акомпанемент розмов про гроші й способи їх розподілу. Державне агентство України з питань кіно (Держкіно) запозичило в Європі двоступеневий механізм конкурсу фільмових, продюсерських проектів, одначе ж вітчизняний контекст раз по раз давався взнаки. По-перше, не зникали підозри щодо того, ніби дехто із членів експертної комісії підгрібав під себе чи ближніх своїх. По-друге, скандалізованість роботи тієї самої комісії покликало в Міністерстві культури наміри переорієнтувати грошові бюджетні потоки на державні кіностудії; що викликало, як відомо, гостру реакцію молодого покоління кінематографістів: вони побачили в тому наступ консерваторів, відступ до пріснопам’ятних традицій. Хоча, як на мене, була і лишається потреба в тому, аби розвивати і продюсерську систему (що й декларується Держкіно України), котра покликана розбудувати кіноекономіку країни, і систему, зорієнтовану на творення кіно артистичного, авторського, нині загнаного в Інтернет, де навіть кінофестивалі власні проводяться.

Сьогодні ситуація парадоксальним чином нагадує ту, якою вона була на самих початках кінематографа. Спершу він, як відомо, аж ніяк не сприймався як новий вид мистецтва, а був розвагою, вмонтованою в тодішню видовищно-розважальну систему. Ви приходили, скажімо, на ярмарку, скуповувалися, каталися на каруселях чи змагалися у бігу в мішках (була така розвага) і зазирали до «кіношки», де вам пропонувався набір трюкових історій, нехитрих мелодрам чи комедійок. Нині те саме. Кінотеатри нерідко є складовою потужних торговельно-розважальних комплексів. Таке собі торжество філософії «великої жратви» й «великого гламурного само піару», коли почуваєшся тузом посеред «товарного изобилия» і чуттєвих насолод. Сучасна «кіношка» так само приємно лоскоче нижні й верхні Органи й оргАни — і ніц тому ні краю, ні кінця.

Хоча зауважу: кінотеатрів у нас катастрофічно мало, й відтак виробництво дорогих (за українськими мірками) фільмів апріорі приречене на економічну поразку. Тому варто ще раз закликати до вибудови стратегії, в основі якої державна програма розширення кінотеатральної мережі (тут можливе застосування різних економічних важелів) і гнучка політика фінансування фільмів, передусім малобюджетних. Змагатися з Голлівудом чи навіть російськими кінокомпаніями не тільки нерозумно, а й смішно. Давайте спершу хоч трохи зіпнемося на ноги.

І — те, на чому грунтується позиція Національної спілки кінематографістів: належить відбудовувати всуціль порушену кінокультуру знизу, від початку — тобто з кіноосвіти. Не тільки професійної. Так, у грудні у Спілці, в Будинку кіно, відбувся круглий стіл з освітянських питань, який уперше, здається, зібрав представників усіх чотирьох столичних кіновузів. Одна із пропозицій — організація (а радше самоорганізація) молодіжного об’єднання, завдання якого — облаштування середовища, в якому нове покоління могло би ефективніше продукувати мистецькі ідеї, що стануть його візитівкою.

Одразу потому в Будинку кіно відбувся семінар «Сучасні освітні тренди в Європі та Україні: медіа- та кіноосвіта», в рамках якого, зокрема, було прокламовано актуальну ідею «медіаполіса». Кінознавець, директор Фонду «Академія української преси» Оксана Волошенюк артикулювала цю ідею, виходячи з потреб сучасного життя, в якому людина не тільки споживає інформацію, а й проективно її транслює чи креативно відтворює. Ми тут відстаємо, що й ставить питання про запровадження в середній та вищій школах кіно- та медіаосвіти (що давно зроблено в США, Великобританії). Перші кроки тут, в Україні, вже зроблено, навіть написані й пишуться нові посібники, розробляються навчальні програми для факультативних занять. Завдання непросте, звичайно, й за рік чи два його не вирішити, одначе рух означено.

Грудневий показ в Будинку кіно (тут Спілка об’єдналася з Національною академією мистецтв) студентських дипломних робіт практично всіх кіношкіл (із Харковом і Луганськом включно) продемонстрував як наявність талановитих робіт, так і катастрофічну бідність нових ідей та професійної підготовки. Рухатися далі в тому ж напрямку — тобто через «продаж послуг», нібито педагогічних (це коли студент, чи його батьки платять не за якість підготовки, а просто сплачують символ майбутнього професійного рівня, вузівський диплом) — гарантований шлях у нікуди. Той самий екстенсивний засіб розвитку обіцяє в недалекому майбутньому ще не одну катастрофу — сумнівно, що вона видаватиметься «прекрасною». Хоча ж наші ЗМІ, передусім телевізійні, нарощують картинку такого собі «бліц-кригу»: заспівала дитинка — і всіх «порвала» (чи не найуживаніша лінгва). Нащо та освіта, нащо труд багаторічний? Талант він і в Африці талант — тільки встигай гаманець замашний підставляти під срібняки та злато. Гроші, й тільки вони, є мірилом успіху, — така ось нехитра «буржуйська» ідейка втокмачується в масову свідомість.

ЩО СКЛАДАЄТЬСЯ, АБО НОВІТНІ ПАЗЛИ

Тим часом 2012 рік нарешті дав підстави сподіватися на те, що в нашому кіно з’являються обриси нового покоління. Востаннє подібне траплялося ще на рубежі 1980—1990-х років минулого століття. Навіть заговорили про «нову хвилю» в українському кіно, і нещодавно в столичному кінотеатрі «Київ» доволі бучно презентували шість короткометражних фільмів під титульною назвою новітньої «хвилезни». «Бо тут щось хвилюється»,— трохи загадково пояснив один із фігурантів процесу.

Прикметно, що презентували збірку фільмів лідер Національного центру Олександра Довженка (таку, не зовсім адекватну назву має наш державний кіноархів) Іван Козленко та голова Держкіно Катерина Копилова. Прикметно, бо «хвилі» самі по собі не зроджуються, хтось має «організувати» вітер. Хрестоматійним є приклад французької «нової хвилі» рубежу 1950—1960-х (Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо, Клод Шаброль і т. ін.). У неї був ідеолог, критик Андре Базен. У неї був рупор — журнал Les Cahiers du cinйma. Потім була виважена політика французького уряду, яка полягала у підтримці малобюджетного авторського кіно (система «аванс у рахунок зборів», тобто одразу закладалася відповідальність продюсера чи самого режисера). Про ефективність такої політики свідчить статистика: в 1958—1962 роках у Франції дебютувало близько сотні режисерів. І, нарешті, ще одна формотворча складова тогочасного дива: Французька синематека — та «хвиля» була напрочуд освіченою і культурною, за освоєнням й адаптуванням сотень і сотень переглянутих, осмислених і переосмислених фільмів.

Чи є подібні, хоча б типологічно, передумови в нас? Журнал донедавна був — «Кіnо-Коло», навколо якого й почала гуртуватися молодь. Недивно, що редактор закритого, на жаль, часопису Володимир Войтенко є одним із чільних проектантів молодіжного альманаху «Україно, гудбай», який — за професійної продюсерської тактики Ігоря Савиченка, Володимира Тихого й Дениса Іванова — довів, що не тільки гроші вирішують справу. Підтримка держави так само має місце, і не тільки грошова — та рішучість, з якою молоді режисери відстоювали «завоювання Держкіно» і нові змагальні правила гри у проведенні конкурсів, засвідчила, що їм нові віяння до смаку. Природнім виглядало й те, що не всі кінематографісти старшого покоління поділяли цей оптимізм — здоровий консерватизм ще нікому й ніколи не шкодив, хоча деяка напруженість у стосунках молодших і старших викликала місцями аж надто екзальтовану словесну дискусію у пресі.

Підключення архіву до процесів не стільки творення, скільки осмислення новітнього кіно так само є справою позитивною. Тим більше, що Центр Довженка у поточному році зробив кілька важливих кроків задля культурного збагачення вітчизняного аудіовізуального простору. Передусім видавши збірку фільмів на DVD-носіях «Українське німе» — у відреставрованому та добре відкоментованому форматі. Було влаштовано кілька доволі гучних переглядів фільмів «німого» періоду з живим музичним супроводом. Я був свідком того, як на Одеському кінофестивалі (ще один, очевидний, на мій погляд, здобуток року) молодіжна аудиторія із захватом сприймала Довженкову «Землю» в супроводі відомого музичного етно-гурту «ДахаБраха». А ще ж недавня з’ява у світ книги, а власне, фотоальбому «Земля»: в кадрі Бориса Косарєва — ще один проект Центру Довженка...

Так що є підстави сподіватися, що грунт — ЗЕМЛЯ! — для народження нового кіно усе ж потроху складається. Й успіх фільмів, які увійшли до того самого альманаху «Україно, гудбай» (один із головних призів Локарнського фестивалю фільму «Ядерні відходи» Мирослава Слабошпицького, включення картини «Побачення» Євгена Матвієнка до програми фестивалю в Клермон-Феррані, якісні фільми на кшталт «Бороди» Дмитра Сухолиткого-Собчука, розголос у пресі, кінопрокат, бодай і не надто широкий...), про щось таки свідчать.

Про що саме — про це вже наступного разу й наступного року.

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments