Помер автор легендарної «Варшавської мелодії»

Про сумну новину  повідомила вдова драматурга  Тетяна Зоріна, повідомляє РБК. Відомий письменник помер від зупинки серця в ніч на вівторок, 31 березня. "Чоловік давно і важко хворів", - додала вдова.

Нагадаємо, Л. Зорін є автором багатьох п'єс, які ставилися на різних сценах колишнього СРСР, зокрема, таких аншлагових, як "Варшавська мелодія", "Покровські ворота", "Царське полювання", "Мідна бабуся", "Союз одиноких сердець" тощо. Також Леонід Генріхович був сценаристом фільмів "Леон Гаррос шукає друга", "Поганий анекдот", "Добряки".

Варто зазначити, що на основі його п'єс було знято знамениті фільми "Покровські ворота" і "Царське полювання". У них Леонід Зорін виступив як  сценарист. Письменник є лауреатом премії Аполлона Григор'єва (2003), премії І.П. Бєлкіна за кращу повість року (2009), премії "Велика книга" (III премія) за збірку "Поганий глобус" (2009).

«Так, зрозуміло, що 95. Так, начебто пора. Проте нестерпно сумно і боляче, бо несуєтна порядність іде звідси все швидше, рішуче і назавжди, - з сумом написала Катерина БАРАБАШ, кінокритик, на своїй сторінці у facebook. - Я часто згадую моє перше інтерв'ю з Леонідом Генріховичем - бог знає коли, на самому початку моєї журналістської діяльності. Я працювала у відділі політики, і як мене занесло до Зоріна - не пам'ятаю. Я прийшла дико соромлячись і з набором банальних запитань. І Зорін абсолютно ошелешив мене тим, що кілька разів у кінці відповіді на моє чергове запитання раптом питав: «А ви як думаєте?». Він розмовляв на рівних, не дозволивши собі жодного разу ткнути мені в обличчя моєю профнепридатністю. Він розумів, що мені важко, і намагався мені допомогти. Саме того дня я, пройшовши до того моменту через пекло розмов із самозакоханими політичними пішаками, раз і назавжди вирішила покінчити з політичною журналістикою - я більше не хотіла і не могла бачити цих надутих від власної важливості тимчасових правителів. Тому в певному сенсі Зорін вирішив мою долю - принаймні журналістську. Спасибі вам, Леоніде Генріховичу. Царство небесне»!

Ада Роговцева  у ролі Гелі («Варшавська мелодія») / Фото з архіву

Нагадаємо,  п‘єсу «Варшавська мелодія»  у далекому 1968 році у Київському театрі російській драмі ім. Лесі Українки поставив знаний режисер Едуард Митницький. Саме після тієї вистави яскраво засяяла театральна зірка Ади Роговцевої. Її першим партнером у постановці був чудовий актор Альфред Шестопалов. Потім роль Віктора грали Анатолій Решетников і Герман Царьов... «Варшавська мелодія» Митницького побила рекорди глядацьких симпатій (виставу зіграли 670 разів!), і вона прикрашала афішу довгі роки. До речі, Леонід Зорін вважав, що київська сценічна версія була найкращою.

Нове життя театральному хіту дав  у 2003 році Ігор Афанасьєв. Режисер адаптував п’єсу, а головну роль, Гелену, грали дві актриси: у молодості – Катерина Степанкова, а героїню через 40 років – Ада Миколаївна Роговцева. Починалася ця історія про кохання студентів – польської дівчини і радянського хлопця – з 1946-го, але через закон про те, що в СРСР не можна брати шлюб з іноземцями, герої розлучаються, та доля дає шанс їм побачитися через багато років... а далі дія вже відбувалася за часів «перебудови»... Партнерами Роговцевої і Степанкової виступали Ахтем Сеїтаблаєв і Володимир Задніпровський. Цю виставу з аншлагами показували у різних містах, навіть для поранених бійців, які лікувалися у столичному Військовому шпиталі, а фрагменти з постановки  «Варшавська мелодія -2» грали на сході України.  Нині вистава вже стала легендою. Останнього разу її демонстрували у липні 2018-го, і, мабуть, символічно, що у свій день народження Ада Миколаївна виходила на сцену у знаковій ролі Гелі…

Сцена з вистави «Варшавська мелодія-2» / Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

 Хоча сценічне життя зорінської п’єси все ж не закінчилося – на «Сцені під дахом» Національного театру ім. Лесі Українки йде камерна вистава «Варшавська мелодія» (режисерка Ольга Гаврилюк), а головні ролі виконують Аліса Тункевич і В’ячеслав Ніколенко ( зараз через пандемію покази перенесено)…

«Цензура - це неймовірний зашморг на шиї, - казав в одному з інтерв’ю teatral-online Леонід ЗОРІН. - Кращі, найпродуктивніші мої роки припали на цензурний морок. Після «Гостей» мені взагалі жодної п'єси не вдалося написати, щоб вона спокійно вийшла…

«Покровські ворота» - це суто автобіографічний твір. Усі персонажі п’єси мають своїх прототипів. В основі - історія моєї молодості в Москві, куди я перебрався з Баку. Єдиний персонаж, який є вигаданим, - це моя тітка, якої у мене в столиці не було. Нею я замінив стареньку, у якої орендував кімнату на Петровському бульварі. А щоб хоч трохи закамуфлювати цю історію (в той час, коли я писав її, багато прототипів були ще живі), я переніс дію у комуналку біля Покровських воріт. Отож писати цю п'єсу мені було дуже приємно, але трохи сумно, бо мені виповнилося 50 років і я відчував ностальгію за юністю.

З режисером картини, Михайлом Козаковим, ми були друзями.  Він один із тих рідкісних режисерів, які надзвичайно тонко відчували текст і кожне слово. Ця п'єса стала його режисерським дебютом у Театрі на Малій Бронній. А потім він уже зняв за нею фільм. Хоча фільм пробивався до глядача теж непросто. Але, звичайно, у цієї п'єси щаслива доля. Але фільм теж вийшов не відразу. До нього було маса претензій...

П'єса - жанр лаконічний. Я своїм студентам завжди говорив, що треба писати  чітко, оволодіти мистецтвом репліки... Треба багато в них вкласти, тільки не за рахунок «розтікання по древу». А під кінець життя мене тягне поміркувати і внести у тканину розповіді всілякі відступи. Бо у повісті можна зупинитися, зробити перепочинок. Крім того, у прозі може бути виражено особистісне від автора...  Я працюю щодня. Без вихідних. Пишу тільки від руки, на звичайних аркушах паперу. Коли починаю писати нову річ, вона вже не відпускає. Можу встати вночі, щоб записати якусь думку.  Я бережу час. Його запас зменшується стрімко»…