У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

«Психологічний театр – це дослідження про недосконалість світу»

21 липня «Сімейною вечерею» Національний театр російської драми ім. Лесі Українки завершує 91-й театральний сезон
20 липня, 2017 - 11:27
КОМЕДІЯ «СІМЕЙНА ВЕЧЕРЯ» — ВИСТАВА, СТВОРЕНА В РАМКАХ МІЖНАРОДНОГО СЦЕНІЧНОГО ПРОЕКТУ «УКРАЇНА — КАНАДА»

Про те, чим запам’ятався цей сезон трупі, а також про заплановані прем’єри «Дню» розповідає генеральний директор — художній керівник театру Михайло РЕЗНІКОВИЧ.

— Михайле Юрійовичу, що для вас стало головним подарунком до ювілейного сезону?

— Насамперед, те, що наша ювілейна вистава «Суміш небес і балагана», в якій на сцену виходить майже вся трупа, за вісім місяців з дня прем’єри пройшла 15 разів — і все на аншлагах! Те, що глядачі приймають її, — чудово. Мене особливо тішить, що у цій виставі потужні оплески звучать на адресу тих, кого вже немає з нами, але хто колись робив славу цього театру, чиї фотографії з’являються на екрані в епізоді «Пам’ять»... Цей ювілейний вечір ми планували зіграти максимум два рази, але глядацький інтерес і попит на нього досі такий, що ми серйозно замислюємося над тим, щоб продовжити грати виставу і в наступному сезоні.

Сезон знаменний появою низки дуже цікавих постановок, які народилися із самостійних робіт артистів: «Вітер шумить в тополях» Жеральда Сіблейраса, «Скамейка» Олександра Гельмана, «Ей, ти, — привіт!» Геннадія Мамліна. Репертуар поповнила студентська вистава мого курсу «Антігона» за Жаном Ануєм. Ну і, звичайно, серйозний проект — прем’єра «Ворога народу» Генріка Ібсена в постановці литовського режисера Йонаса Вайткуса. Виявилось, що п’єса, написана в XIX столітті, актуальна, адже і сьогодні гострою є проблема грошей, заради яких знищуються не лише людські відносини, але і людське життя, відбуваються зради між людьми. Колись цю проблему дуже точно сформулював Достоєвський: «...миру ли провалиться, или мне чай пить». Так багато хто сьогодні і живе: навіть якщо лише хочеться випити чаю — плювати на моральність, порядність — на весь світ. Ну і проблема корупції сьогодні, на жаль, нікуди не дівається.

— Чим корисна для трупи робота із запрошеними режисерами?

— Це збагачує акторів. Можливість спробувати себе в різних стилях доповнює творчу палітру театру, розширює горизонти професії. Мій учитель Георгій Олександрович Товстоногов казав, що всі люди, прагнучі кожен по-своєму виявити велику духовну культуру, йдуть до неї, ніби по різних гранях піраміди, і врешті-решт доходять до однієї вершини. Це, звичайно, за умови, що режисер сповідує принципи психологічного театру, а не просто прагне самовираження.

Чи готова сьогодні трупа до різного роду творчих експериментів?

— Відверто кажучи, не впевнений. Артистам варто було б замислитись над тим, що запрошені режисери працюють швидко, чітко, зібрано, вимагають, аби актори багато і продуктивно працювали вдома, приходили на репетицію готовими... Вимоги західних режисерів до техніки артиста дуже високі. І акторам нашого театру (попри те, що трупа у нас пристойна) не зашкодило б активізуватися і примножувати свої вміння, прагнути до досконалості. Я зараз репетирую п’єсу Ноеля Коуарда «Оголена зі скрипкою» і з недостатнім рівнем акторської техніки, з проблемою існування діалогу в ритмі, з проблемою слова і думки в ритмі стикаюся щодня.

— Назва п’єси Коуарда інтригуюча, навіть провокаційна.

— Ця вистава — бунт проти повсюдного соціального обдурювання. Не можна ставити п’єсу, не відчуваючи нашого часу — нерідко брехні і в мистецтві, і в економіці, і в політиці... Драматург відверто знущається над помилковими цінностями, що підпорядкували собі мільйони людей. Адже давайте зізнаємось: обдурювання — інколи основа майже будь-якого цінника в магазині, майже будь-якої квитанції і навіть інколи діагнозу в медицині... Ми постійно перебуваємо у бурхливому вирі обдурювання. Брешуть майже всі майже всім. Підлеглий — начальнику, імітуючи роботу. Начальник — підлеглому, вдаючи, що платить. Чоловік — дружині, а дружина  — чоловікові. Студент — педагогу, вдаючи, що навчається. Педагог — студенту, вдаючи, що навчає... Наша вистава, при всьому бешкетництві і легкості п’єси, — маніфест проти усілякої фальші в житті, проти усілякого лицемірства і океану людських хитрощів. Ми сподіваємося зіграти прем’єру восени. На черзі — вистава «Ціна» Артура Міллера.

Як вважаєте, з чим пов’язаний такий сплеск інтересу до драматургії Міллера? Адже буквально торік у вашому театрі відбулася прем’єра «Вид з моста» у постановці Кирила Кашлікова, тепер — «Ціна», до п’єси «Всі його сини» звернулися франківці.

— Мені здається, інтерес до його творчості обумовлений чудовим поєднанням якнайглибшого психологізму людини другої половини ХХ століття і соціальності, без якої театр сьогодні просто неможливий. Міллер досконало знає психологію людини, незалежно від того, в якому суспільстві ця людина існує — капіталістичному чи соціалістичному, — і чудово її виявляє. Думаю, саме цим пояснюється інтерес і оплески. Назва п’єси «Ціна» багатозначна. З одного боку, це ціна меблів, які брати продають після смерті батька, з іншого — ціна порядності, ціна взаємин близьких людей, ціна зради, на яку йдуть близькі люди, зрештою, це ціна життя і смерті людини — і все це через сюжет представлено Міллером так точно і заразливо! Молодий режисер Олександр Степанцов отримав диплом лише кілька днів тому. Він репетирував п’єсу зі студентами, нашими студійцями, і у результаті вийшла дуже серйозна робота — духовна, психологічно точна.

Кажуть, у наступному сезоні ви також готуєтесь до спільного проекту з ізраїльським Театром «Габіма»...

— Єврейський поет і прозаїк Хаїм Нахман Бялік, який на початку ХХ століття жив в Україні, написав своєрідну парафразу на «Ромео і Джульєтту» — повість «За огорожею». Це історія про те, як хлопець з єврейської родини полюбив сусідку — дівчину-українку, а вийшла трагедія, тому що обидві сім’ї були проти їхнього союзу. Ми вже декілька місяців ведемо переговори з постановником вистави Моше Кептеном (Театр «Габіма») з приводу постановки цієї вистави, в якій братимуть участь на рівних наші та ізраїльські актори. Нам хотілося б залишити фінал вистави відкритим, не виносячи вирок ані єврейській, ані українській сім’ї, не перетворюючи на негативних героїв ані хлопчика, ані дівчинку. Прем’єра запланована на весну 2018 року.

Нещодавно ви проводили конкурс — набір до Студії молодих артистів, яка функціонує при театрі. Яке відчуття від рівня претендентів?

— Талановитих молодих хлопців та дівчат у нашій країні багато, інше питання — наскільки вони в процесі опанування професії засвоїли елементи майстерності. Інколи — недостатньо. Для молодих сьогодні отримати роль, взяти участь у фестивалі інколи важливіше, ніж стати професіоналом. Як результат — рівень майстерності артистів бажає бути кращим. Це з одного боку. А з іншого — їх, як правило, не дуже добре навчають. Про катастрофічний брак справжніх педагогів — майстрів своєї справи — говорять сьогодні і музиканти, і танцівники. Нерідко обдарована молодь просто не отримує школи. Пам’ятаю, як у роки моєї роботи в Новосибірську туди приїхав Ріхтер. Він прилетів увечері, а вранці вирушив до консерваторії і три години грав гами, розробляв пальці перед концертом. А коли до мене на репетицію приходить молодий артист і мені доводиться двадцять разів звертати його увагу на те, що він не вимовляє закінчення в ритмі, або не несе думку, буквально виголошуючи текст, робить наголос не почуттям, а голосом, — це сумно.

— Якось ви казали, що репертуар театру не можна формувати абстрактно. Потрібно кожну виставу адресувати конкретному глядачеві. Сьогоднішнього глядача ви знаєте?

— Мені здається, знаю. В усякому разі, про це свідчить статистика: три місяці поспіль заповнювання залу в нашому театрі досягало 92%, а це означає, що людям цікаво те, що ми їм пропонуємо. А пропонуємо ми різного роду, в різних жанрах людські історії. Це глядача цікавить, тому репертуар наступного сезону ми побудуємо в тому ж напрямі.

Окрім вистав, які я вже назвав, плануємо випустити «Сміх лангусти» Джона Марелла за участю Лариси Кадочникової, в режисурі Давида Бабаєва. Мені здається, це має бути цікава робота. Кирило Кашліков працює над чудовою сучасною п’єсою, яка з великим успіхом кожного вечора впродовж шести років іде в Лондоні, — «Загадкове вбивство собаки» Саймона Стівенса. Ірина Барковська репетирує «Шлюб по-американськи» за п’єсою Сема Бобрика. Далі плануємо розпочати роботу над сценарієм «12 розгніваних чоловіків» Реджінальда Роуза і над п’єсою класика французької драматургії Жоржа Фейдо «Дамський кравець». Режисер Дмитро Морозов і чудовий художник Ігор Несміянов запропонували дуже цікаве сценографічне рішення для цієї вистави. А далі — «Гамлет»...

— Кажуть, «Гамлета» варто брати до постановки лише в тому випадку, якщо свій Гамлет є в трупі...

— Думаю, в театрі є артисти, які можуть «підняти» цей, безумовно, складний матеріал, але є ще одна, не менш важлива обов’язкова умова для постановки цієї великої п’єси. Режисер повинен дуже гостро відчувати проблему, втілену в наступних шекспірівських словах: «Століття розхиталося», або, в іншому перекладі: «Століття вивихнуло суглоб»... На мою думку, «Гамлет» — майже завжди притча про те, що трапляється внаслідок «вивиху» століття. Це п’єса про недосконалість світу. Втім, психологічний театр — це завжди дослідження про недосконалість світу, про недосконалість людини. Різниця лише в тому, що одні пливуть за течією, вважаючи за краще лише смакувати «відхилення від людської рівноваги», а інші — прагнуть недосконалість світу здолати.

Ольга МАКАРОВА. Фото Ірини СОМОВОЇ
Газета: 
Рубрика: