«Психологічний театр – це дослідження про недосконалість світу»

Про те, чим запам’ятався цей сезон трупі, а також про заплановані прем’єри «Дню» розповідає генеральний директор — художній керівник театру Михайло РЕЗНІКОВИЧ.

— Михайле Юрійовичу, що для вас стало головним подарунком до ювілейного сезону?

— Насамперед, те, що наша ювілейна вистава «Суміш небес і балагана», в якій на сцену виходить майже вся трупа, за вісім місяців з дня прем’єри пройшла 15 разів — і все на аншлагах! Те, що глядачі приймають її, — чудово. Мене особливо тішить, що у цій виставі потужні оплески звучать на адресу тих, кого вже немає з нами, але хто колись робив славу цього театру, чиї фотографії з’являються на екрані в епізоді «Пам’ять»... Цей ювілейний вечір ми планували зіграти максимум два рази, але глядацький інтерес і попит на нього досі такий, що ми серйозно замислюємося над тим, щоб продовжити грати виставу і в наступному сезоні.

Сезон знаменний появою низки дуже цікавих постановок, які народилися із самостійних робіт артистів: «Вітер шумить в тополях» Жеральда Сіблейраса, «Скамейка» Олександра Гельмана, «Ей, ти, — привіт!» Геннадія Мамліна. Репертуар поповнила студентська вистава мого курсу «Антігона» за Жаном Ануєм. Ну і, звичайно, серйозний проект — прем’єра «Ворога народу» Генріка Ібсена в постановці литовського режисера Йонаса Вайткуса. Виявилось, що п’єса, написана в XIX столітті, актуальна, адже і сьогодні гострою є проблема грошей, заради яких знищуються не лише людські відносини, але і людське життя, відбуваються зради між людьми. Колись цю проблему дуже точно сформулював Достоєвський: «...миру ли провалиться, или мне чай пить». Так багато хто сьогодні і живе: навіть якщо лише хочеться випити чаю — плювати на моральність, порядність — на весь світ. Ну і проблема корупції сьогодні, на жаль, нікуди не дівається.

— Чим корисна для трупи робота із запрошеними режисерами?

— Це збагачує акторів. Можливість спробувати себе в різних стилях доповнює творчу палітру театру, розширює горизонти професії. Мій учитель Георгій Олександрович Товстоногов казав, що всі люди, прагнучі кожен по-своєму виявити велику духовну культуру, йдуть до неї, ніби по різних гранях піраміди, і врешті-решт доходять до однієї вершини. Це, звичайно, за умови, що режисер сповідує принципи психологічного театру, а не просто прагне самовираження.

— Чи готова сьогодні трупа до різного роду творчих експериментів?

— Відверто кажучи, не впевнений. Артистам варто було б замислитись над тим, що запрошені режисери працюють швидко, чітко, зібрано, вимагають, аби актори багато і продуктивно працювали вдома, приходили на репетицію готовими... Вимоги західних режисерів до техніки артиста дуже високі. І акторам нашого театру (попри те, що трупа у нас пристойна) не зашкодило б активізуватися і примножувати свої вміння, прагнути до досконалості. Я зараз репетирую п’єсу Ноеля Коуарда «Оголена зі скрипкою» і з недостатнім рівнем акторської техніки, з проблемою існування діалогу в ритмі, з проблемою слова і думки в ритмі стикаюся щодня.

— Назва п’єси Коуарда інтригуюча, навіть провокаційна.

— Ця вистава — бунт проти повсюдного соціального обдурювання. Не можна ставити п’єсу, не відчуваючи нашого часу — нерідко брехні і в мистецтві, і в економіці, і в політиці... Драматург відверто знущається над помилковими цінностями, що підпорядкували собі мільйони людей. Адже давайте зізнаємось: обдурювання — інколи основа майже будь-якого цінника в магазині, майже будь-якої квитанції і навіть інколи діагнозу в медицині... Ми постійно перебуваємо у бурхливому вирі обдурювання. Брешуть майже всі майже всім. Підлеглий — начальнику, імітуючи роботу. Начальник — підлеглому, вдаючи, що платить. Чоловік — дружині, а дружина  — чоловікові. Студент — педагогу, вдаючи, що навчається. Педагог — студенту, вдаючи, що навчає... Наша вистава, при всьому бешкетництві і легкості п’єси, — маніфест проти усілякої фальші в житті, проти усілякого лицемірства і океану людських хитрощів. Ми сподіваємося зіграти прем’єру восени. На черзі — вистава «Ціна» Артура Міллера.

— Як вважаєте, з чим пов’язаний такий сплеск інтересу до драматургії Міллера? Адже буквально торік у вашому театрі відбулася прем’єра «Вид з моста» у постановці Кирила Кашлікова, тепер — «Ціна», до п’єси «Всі його сини» звернулися франківці.

— Мені здається, інтерес до його творчості обумовлений чудовим поєднанням якнайглибшого психологізму людини другої половини ХХ століття і соціальності, без якої театр сьогодні просто неможливий. Міллер досконало знає психологію людини, незалежно від того, в якому суспільстві ця людина існує — капіталістичному чи соціалістичному, — і чудово її виявляє. Думаю, саме цим пояснюється інтерес і оплески. Назва п’єси «Ціна» багатозначна. З одного боку, це ціна меблів, які брати продають після смерті батька, з іншого — ціна порядності, ціна взаємин близьких людей, ціна зради, на яку йдуть близькі люди, зрештою, це ціна життя і смерті людини — і все це через сюжет представлено Міллером так точно і заразливо! Молодий режисер Олександр Степанцов отримав диплом лише кілька днів тому. Він репетирував п’єсу зі студентами, нашими студійцями, і у результаті вийшла дуже серйозна робота — духовна, психологічно точна.

— Кажуть, у наступному сезоні ви також готуєтесь до спільного проекту з ізраїльським Театром «Габіма»...

— Єврейський поет і прозаїк Хаїм Нахман Бялік, який на початку ХХ століття жив в Україні, написав своєрідну парафразу на «Ромео і Джульєтту» — повість «За огорожею». Це історія про те, як хлопець з єврейської родини полюбив сусідку — дівчину-українку, а вийшла трагедія, тому що обидві сім’ї були проти їхнього союзу. Ми вже декілька місяців ведемо переговори з постановником вистави Моше Кептеном (Театр «Габіма») з приводу постановки цієї вистави, в якій братимуть участь на рівних наші та ізраїльські актори. Нам хотілося б залишити фінал вистави відкритим, не виносячи вирок ані єврейській, ані українській сім’ї, не перетворюючи на негативних героїв ані хлопчика, ані дівчинку. Прем’єра запланована на весну 2018 року.

— Нещодавно ви проводили конкурс — набір до Студії молодих артистів, яка функціонує при театрі. Яке відчуття від рівня претендентів?

— Талановитих молодих хлопців та дівчат у нашій країні багато, інше питання — наскільки вони в процесі опанування професії засвоїли елементи майстерності. Інколи — недостатньо. Для молодих сьогодні отримати роль, взяти участь у фестивалі інколи важливіше, ніж стати професіоналом. Як результат — рівень майстерності артистів бажає бути кращим. Це з одного боку. А з іншого — їх, як правило, не дуже добре навчають. Про катастрофічний брак справжніх педагогів — майстрів своєї справи — говорять сьогодні і музиканти, і танцівники. Нерідко обдарована молодь просто не отримує школи. Пам’ятаю, як у роки моєї роботи в Новосибірську туди приїхав Ріхтер. Він прилетів увечері, а вранці вирушив до консерваторії і три години грав гами, розробляв пальці перед концертом. А коли до мене на репетицію приходить молодий артист і мені доводиться двадцять разів звертати його увагу на те, що він не вимовляє закінчення в ритмі, або не несе думку, буквально виголошуючи текст, робить наголос не почуттям, а голосом, — це сумно.

— Якось ви казали, що репертуар театру не можна формувати абстрактно. Потрібно кожну виставу адресувати конкретному глядачеві. Сьогоднішнього глядача ви знаєте?

— Мені здається, знаю. В усякому разі, про це свідчить статистика: три місяці поспіль заповнювання залу в нашому театрі досягало 92%, а це означає, що людям цікаво те, що ми їм пропонуємо. А пропонуємо ми різного роду, в різних жанрах людські історії. Це глядача цікавить, тому репертуар наступного сезону ми побудуємо в тому ж напрямі.

Окрім вистав, які я вже назвав, плануємо випустити «Сміх лангусти» Джона Марелла за участю Лариси Кадочникової, в режисурі Давида Бабаєва. Мені здається, це має бути цікава робота. Кирило Кашліков працює над чудовою сучасною п’єсою, яка з великим успіхом кожного вечора впродовж шести років іде в Лондоні, — «Загадкове вбивство собаки» Саймона Стівенса. Ірина Барковська репетирує «Шлюб по-американськи» за п’єсою Сема Бобрика. Далі плануємо розпочати роботу над сценарієм «12 розгніваних чоловіків» Реджінальда Роуза і над п’єсою класика французької драматургії Жоржа Фейдо «Дамський кравець». Режисер Дмитро Морозов і чудовий художник Ігор Несміянов запропонували дуже цікаве сценографічне рішення для цієї вистави. А далі — «Гамлет»...

— Кажуть, «Гамлета» варто брати до постановки лише в тому випадку, якщо свій Гамлет є в трупі...

— Думаю, в театрі є артисти, які можуть «підняти» цей, безумовно, складний матеріал, але є ще одна, не менш важлива обов’язкова умова для постановки цієї великої п’єси. Режисер повинен дуже гостро відчувати проблему, втілену в наступних шекспірівських словах: «Століття розхиталося», або, в іншому перекладі: «Століття вивихнуло суглоб»... На мою думку, «Гамлет» — майже завжди притча про те, що трапляється внаслідок «вивиху» століття. Це п’єса про недосконалість світу. Втім, психологічний театр — це завжди дослідження про недосконалість світу, про недосконалість людини. Різниця лише в тому, що одні пливуть за течією, вважаючи за краще лише смакувати «відхилення від людської рівноваги», а інші — прагнуть недосконалість світу здолати.