Рабів до раю не пускають, або Вечори та дні у місті біля Диканьки

Фестиваль «КіноДок» відбувся усього лише другий раз (перший — два роки тому, в Чернігові). Його ідея — огляд фільмів, що прагнуть відтворювати непрості історичні обставини сучасної України. Відтак у програмі (головним відбірником, сказати б, програмним директором був кінокритик та кіноексперт Володимир Войтенко) домінували стрічки, зроблені на матеріалі подій на Майдані 2013—2014 років та війни на сході України.

ХОРОШІ, ПОГАНІ, ЗЛІ...

Я мав честь очолювати журі, до складу якого входили класики вітчизняної кінорежисури Михайло Іллєнко і Валентин Сперкач. У досить сильній програмі ми виокремили два фільми — «Після смерті» Володимира Тихого та Юрія Грузінова (останній за сумісництвом є оператором) та «Буратіно» Дмитра Стародумова (обидві картини створені на кіностудії «Вавилон 13»). Перший здобув Гран-прі, другий — другий за значимістю приз.

Обидві стрічки вразили передусім щільністю поданого матеріалу, інтенсивністю потоку аудіовізуального матеріалу. Загибель людей на Майдані, відчай і разом холодний спокій людей, які вирішили йти до кінця, захищаючи свої ідеали, — 15-хвилинна картина Тихого і Грузінова, без найменшого пафосу, розкриває сутність тодішніх подій. «Буратіно» — це система залпового вогню, яка руками російських найманців нищить мирні будівлі на українській території Донбасу. Точні й максимально виразні портрети людей, які живуть під вогнем і не втрачають людяності.

У фільмі «Бій за Фасад. Ціна незалежності» молодого полтавського режисера Дмитра Гонтаренка (третій приз фестивалю) лунає промовиста сентенція: «Рабів до Раю не пускають». Якби її засвоїло побільше українців — наше життя було би іншим. У стрічці репортажні зйомки боїв ідуть у супроводі філософських роздумів про війну та її наслідки. Вийшов доволі цікавий і змістовний мікст про ціну свободи, передусім внутрішньої. Людина, котра бореться за незалежність своєї нації, у підсумку розширює простір свободи в самій собі.

Серед переможців фестивалю також фільми «Хороший, поганий, злий» Дмитра Сухолиткого-Собчука (події на Майдані у драматичному прямому зіткненні різних уявлень про сутність конфлікту), «Стіна» Сергія Волкова (Берлін, мітинг проросійських сил та образ Стіни, яка все ще ставить крен між людьми), «Додому» Дмитра Коновалова (про драматичні обставини повернення учасників АТО до своїх родин), «Кода» Анни Корж (виразний, експресивний портрет літньої учительки музики).

Фестиваль, чиїм засновником і керівником є Ганна Левківська, був підтриманий керівництвом Полтавської області, передусім її губернатором Валерієм Головком. Тож виникло побажання, аби саме в Полтаві фестиваль здобув постійну прописку. Буде так чи ні — побачимо. Мені особисто хотілося б. Надто сподобалась Полтава, в якій стільки знаків минулого і стільки надій на майбутнє.

«ЩОСЬ ГОГОЛІВСЬКЕ!»!

Справді так, Полтава, попри бої місцевого значення (у день відкриття фестивалю міськрада відправила у відставку мера Олександра Мамая), справила дуже гарне враження. Тихе, спокійне місто, центр — просто суцільний комфорт: кав’ярні, невеликі ресторани, зони відпочинку, багато дітей, для яких чимало місць, де запроваджено (вочевидь, у вихідні дні) всілякі розваги. Краєзнавчий музей містить величезну кількість пам’яток з історії, а коли їх представив директор музею Олександр Супруненко, вони заграли й ніби заіскрились якимось магічним сяйвом. Хоча б заради цього музею варто побувати в Полтаві.

А ще ж, нагадаю, музейний будинок є визнаним архітектурним шедевром авторства знаменитого Василя Кричевського, у стилі українського модерну. Напрочуд красива будівля! А при виході з музею вас зустрічає не менш знаменитий пам’ятник Тарасові Шевченку роботи Івана Кавалерідзе. Споруджений 1926 року, із залізобетону, в конструктивістському стилі. Підійшовши до пам’ятника доволі пізньої вечірньої пори, я з подивом побачив кількох дітлахів, котрі повзали геометричними площинами споруди (ну, так зручно), обнімаючи великого поета за шию або присідаючи йому на руки. Зворушлива картинка!

ЗНАМЕНИТИЙ ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ РОБОТИ ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ. СПОРУДЖЕНИЙ 1926 РОКУ, ІЗ ЗАЛІЗОБЕТОНУ, В КОНСТРУКТИВІСТСЬКОМУ СТИЛІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Перегляди фестивальної програми відбувалися в кінотеатрі Wizoria (колишній «Колос»), який є абсолютно сучасним як за інтер’єром, так і за технологічним обладнанням. Це будівля у стилі неоренесансу, яка постала ще на початку ХХ століття як Полтавський просвітницький дім імені Миколи Гоголя. Саме тут 1903 року — з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському — з’їхалися провідні українські письменники, знакова подія в історії нашої літератури. Навпроти кінотеатру — дуже затишна кав’ярня, така схожа на львівські. За смаком кави — так само.

А ще ми побували в Яреськах, тому самому селі, де Олександр Довженко знімав фільм «Земля» й епізоди ще кількох своїх стрічок. Фантастичне місце, осердя України як такої. Саме Яреськи великий митець вважав квінтесенцією нашої славної Вітчизни. Камера геніального оператора Данила Демуцького відтворила світ Яресьок як такий собі Рай Господній, довершений Космос, де все досконало: дерева вгинаються від плодів, земля пухне від врожаїв, тіла жіночі викликають спомин про полотна Рубенса, і взагалі про барокові мотиви у пластиці. А небеса — небеса увесь цей земний простір освячують, наповнюючи світлом і якимось натхненним озоном!

Перше враження по прибутті — звичайне село, яких в Україні сотні. Садки, що притінюють селянські садиби, сонце, яке щосили б’є по цих просторах... От тільки де ж соняшники, які від часів «Землі» символізують саме українство? Ніц, немає. У полях, щоправда, є, а от на садибах, біля парканів щось не видко. Може, відбули вже, відцвіли... А так хотілось побачити.

В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСЬКОЇ НООСФЕРИ

Проте завдяки завідувачці місцевого краєзнавчого музею Наталі Дзюбі й заступнику директора місцевої школи Ніні Аксельрод ми мало-помалу почали входити у світ Яресьок. Адже тут народилась мамця самого Миколи Гоголя! Намолене місце, виходить так. Колись, побачивши Довженкову «Звенигору», Сергій Ейзенштейн вигукнув: «Щось гоголівське!» І тут так само почало з’являтись відчуття, що ми опинилися в центрі українського космосу.

Це космічне чуття посилилось тієї миті, коли нас привели на Сорокалітову гору — тут ніби жив колись козак на прізвище Сорокаліт. Гора над урвищем, унизу тече мальовничий Псьол. Враження просто фантастичні! Дивно, що Довженко не зняв жодного кадру з тієї гори — мабуть, не вигадав для цієї локації сюжету. Одначе ж саме тут розумієш, чому Яреськи було обрано для зйомок — за порадою, до речі, Василя Кричевського.

А ген там Бутова гора, де була, виявляється, дача Володимира Вернадського, того самого, який розвивав теорію Ноосфери — про взаємодію людської діяльності і процесів, що відбуваються у природі й у Космосі. Видатний вчений мешкав тут упродовж 1913—1917 років, я про це нічого не знав.

Щодо матері Миколи Гоголя, Марії Косяровської. За романтичною легендою, Василь Гоголь-Яновський свою майбутню дружину побачив уві сні, ще хлопчаком. Коли йому було 14 років, він пізнав той образ у семимісячній дівчинці, Марійці. І зрозумів: то його доля. Чекав 13 літ — і таки наполіг, аби вони повінчались. Так, їй було всього лишень чотирнадцять. Маленька дружина двічі вагітніла і двічі все закінчувалося викиднями. І тоді — все ще юна Марія пішла до Свято-Миколаївської церкви, що в Диканьці. Аби попросити, аби вимолити здорове дитя...

Ми побували у тій церкві. За ще однією з легенд вона постала у магічний ба навіть чаклунський спосіб. На одному з пеньків у лісі побіля Диканьки з’являється ікона Святителя Миколая. Її побачили і перенесли до церкви. Звідти вона зникає, і її бачать знову на лісовому пенькові. І так відбувалося кілька разів. Зрештою, на тому місці, у лісі, збудували храм. Дерев’яний. На пеньку встановили метровий дубовий хрест, який містився у вівтарній частині. От сюди й прийшла Марія Гоголь-Яновська і просила, аби дитя народилось, обіцяла — буде хлопчик, назве його Миколаєм. Так воно й сталося...

Уся Полтавщина — край чудес, української магії. Тож не дивно, що тут коріння вітчизняного магічного реалізму — в літературі, кіно, пластичних мистецтвах. А сказати простіше — це Рай Господній. Куди не велено пускати людей з рабською сукровицею.