«Синдром» відмінниці

Балерина лірико-романтичного плану з яскравим драматичним обдаруванням. Образи, створені Е. Стебляк, були сповнені експресії, внутрішньої динаміки, психологізму. Елеонора Михайлівна гастролювала в Португалії, Швеції, Данії, Норвегії, Японії, Італії, Угорщині, Румунії, Німеччині та інших країнах. Нині вона є педагогом-репетитором і балетмейстером Національної опери України, веде вистави-візитівки театру в хореографії легендарного Анатолія Шекери (1935—2000 р.) її чоловіка, готує партії з молодими виконавцями; зокрема, це такі балетні перлини, як «Ромео і Джульєтта», «Спартак», «Болеро», «Лебедине озеро», «Коппелія», «Легенда про кохання»...

Напевно Елеонора Михайлівна була приречена стати артисткою. Її батько Михайло Євграфович, і мати Галина Андріївна  грали у пересувному Київському драматичному театрі  Південно-Західної залізниці і показував вистави в багатьох населених пунктах України. Тільки у 1952 театр на кілька років став стаціонарним, отримавши назву «Київський театр транспортників», він розмістився в Будинку культури автотранспортників (колишня Синагога Баришпольського, нині — Будинок дитячої творчості Голосіївського району, що на Голосіївському проспекті). Артисти разом з сім’ями по вісім місяців на рік роз’їжджали по всіх містах України.

«ДІВЧИНА МОЄЇ МРІЇ»

— Я народилася під час гастролей, у Житомирі. Через тиждень усі вже рушили в інше місце. Тож мене ростили, гойдали і пестили всією дружною трупою. Я виросла за кулісами, коли мені було років 3-4, я настільки добре знала весь репертуар, що могла вже підказувати ролі, — згадує Е. СТЕБЛЯК. — Це було дуже добре: коли вже я навчалася у ГІТІСі і треба було складати іспити з літератури, з драматургії, наприклад, у мене не було жодних проблем — я знала більшість творів напам’ять...  Коли ми підросли, нас із сестрою з осені по весну залишали родичам, тіткам з дядьками, але влітку ми мандрували разом з батьками. Тож я в дитинстві об’їхала всю Україну. Моя артистична «кар’єра» почалася, коли мала чотири роки. Директор театру Микола Натусь, який відіграв вирішальну роль у тому, що я обрала зрештою театр, випустив мене в якійсь виставі, при чому оголосивши, що зараз виступатиме народна артистка України; і тут вийшла я, злізла на встановлений для мене табурет і заспівала дуже популярну тоді пісню...

— Це правда, що у тому, що ви обрали саме балет, винні подаровані на сьомий день народження білі балетки з атласними стрічками?

— Танцювати я любила. Батьки були вічно заняті, не дуже-то й хотіли, аби я займалася театральною справою. Мене пізніше хвалили вчителі практично з усіх предметів, а сама я довго мріяла... про біофізику,  астрономію: ще й досі вдивляюся в небо з якоюсь нездійсненою мрією. Але склалося так, що той самий директор театру, який часто брав нас на перегляд кінофільмів, і бачив мій захват від гри акторів, одного дня ввімкнув радіо; грали якусь симфонічну музику, раптом він каже мені: «Танцюй!». Я почала танцювати. Тоді він мене за руку відвів до хореографічного училища. Набір уже було закінчено, але він умовив, щоб педагоги мене подивилися. Виявилося, що я маю всі дані для занять балетом. Мене прийняли...

Моїм кумиром була Маріка Рьокк — не актриса, а феєрверк! Вона грала у кіно, мюзиклах, кінооперетах, танцювала у вар’єте, виконувала акробатичні і циркові номери, брала участь у музичних шоу. Коротше, «дівчина моєї мрії». Я мріяла бути як вона, співати, стрибати, виписувати піруети на ковзанах... Але тоді такого в нас ще не було, тож Микола Потапович і вмовив мене вчитися «поки» балету, а там, мовляв, якщо будуть навчати «ковзанам», перейдеш... 

— Але ж без бажання долати такі навантаження, як в хореографічному училищі, неможливо?

— Із самого початку по всіх предметах була відмінницею. От тільки за дисципліну отримувала то два, то три... Маму вічно викликали з приводу моєї поведінки. Якась скажена енергія штовхала мене лазити з хлопцями по деревах, балуватися на уроках, спізнюватися на заняття...

ГЕРОЇ СЕРВАНТЕСА ОЖИЛИ  НА КИЇВСЬКИЙ БАЛЕТНІЙ СЦЕНІ. НА ФОТО: ЕЛЕОНОРА СТЕБЛЯК У ПАРТІЇ КІТРІ У ВИСТАВІ «ДОН КІХОТ»  МІНКУСА

Мені дуже пощастило з педагогами: першою була Никифорова Аліса Василівна, високоінтелектуальна людина, яка і від нас вимагала духовного розвитку,  другою — Єфремова Валентина Петрівна, яка досконально володіла технікою балету. Обидві були з Ленінграда, де, власне, була тоді найдосконаліша балетна школа. Поєднання техніки з інтелектуальністю у навчанні балету дає надзвичайний результат. До речі, коли почалися серйозні навантаження, моя енергія й була направлена у чітке русло. Нас було 5 учениць, кожна зрештою стала ведучою балериною! До речі, коли Никифорова поїхала з Києва, вона радила мені їхати навчатися до Москви чи Пітера, де тоді була сильніша школа. Батько відвіз мене до Москви, видатні педагоги Михайло Габович і Марія Кожухова для мене одної влаштували екзамен. Прийняли.

— Але чому ви повернулися до Києва?

— Саме тоді в центральні пресі висвітлювався скандал з натяками на розтління, пов’язаний з міністерством культури, який не змогли замовчувати: учениць хореографічного училища вивозили на дачі партійних високопосадовців. Мама як прочитала про це чи не в «Правді», так і не пустила, справедливо зазначивши, що якщо є дані, то стану ведучою і тут, а якщо нема — то й Москва не допоможе. Випускала мене В. Єфремова; на традиційному випускному концерті училища в театрі я танцювала па-де-де з «Дон Кіхота» і «Танець з шаблями», і це було вперше, коли на учнівському концерті виконавця викликали на біс. За направленням я повинна була їхати до Львова. Але директор театру Віктор Петрович Гонтар після того концерту запросив мене до київської трупи, і прийняли в кордебалет. Але й тут спрацював мій синдром відмінниці: я знала, що тільки власними досягненнями можу показати, чого варта. І вже через рік почала виходити в невеликих сольних номерах. В театрі я потрапила у клас Наталії  Верекундової, вона за 5 років дуже багато мені дала — мабуть, бачила в дівчинці, яку періодично мучили сумніви у правильності обраного шляху, майбутню приму. Я була дещо відлюдькуватою, ніколи не лізла наперед, але працювала з повною віддачею. Потім моїм педагогом стала Іда Соніна — блискучий педагог, яка відкрила всім Ковтуна і Таякіну...

ВІД КОРДЕБАЛЕТУ ДО СОЛІСТКИ І АВАРІЯ...

Три роки знадобилося юній танцівниці на те, щоб пройти шлях від кордебалету до солістки. Цікаво, що з «масовки» їй «допоміг» вирватися іноземний гастролер, американський бас Джером Хайнс, під час вистави «Фауст», де він співав Мефістофеля, а юній артистці вперше доручили яскраву сольну партію Вакханки у хореографічній сцені «Вальпургієва ніч». Хайнс, який спостерігав за танцем Елеонори, по закінченні вийшов з-за куліс на сцену і бурхливо аплодував разом з публікою.

Потім були сольні партії другого плану у «Лебединому озері», «Лілеї», «Бахчисарайському фонтані», «Лісовій пісні». Як солістка дебютувала партією Паскуали, а згодом і Лауренсії в однойменному балеті О. Крейна, а потім одна по одній — Кітрі у «Дон Кіхоті» (у прем’єрній виставі довелося терміново, за три дні, замінити захворілу приму), Одетта-Оділія... Вона була з тих, хто міг не тільки за пару днів, а за кілька годин до вистави стати на заміну, навіть не знаючи партію (так було з Егіною в «Спартаку» 8 травня 1966, коли терміново за 3 години вивчила партію і вийшла у виставі). Але 12 травня того ж року доля підкинула жорстокий іспит: Елеонора Михайлівна потрапила в автомобільну аварію, точніше на неї просто наїхав автомобіль і розчавив праву ногу. В інституті ортопедії, куди вона потрапила, стояло питання про ампутацію. Нещасна дівчина хотіла навіть вчинити самогубство. Але пощастило з лікарями: молоді хірурги Вадим Шаргородський і Едуард Рула перейнялися драмою молодої танцівниці і створили диво: зібрали кісточки, зшили м’язи, зробили пересадку шкіри. Тепер все залежало від сили духу, а її вистачило на те, щоб вже за півроку повністю відновитися. Цікаво, що першим танцем після лікування (нога була все ще забинтована) знов була Вакханка у «Вальпургієвій ночі». От вже буквально — все почала спочатку! Лікарі ходили на її вистави і з гордістю дарували квіти своїй пацієнтці.

МІЖ КІНО І БАЛЕТОМ

1974 року Елеонорі Стебляк було присвоєно звання заслуженої артистки України. У її репертуарі були провідні партії класичного і сучасного репертуару: Одетта-Оділія, Маша («Лебедине озеро», «Лускунчик» П. Чайковського), Раймонда (однойменний балет О. Глазунова), Кітрі («Дон Кіхот» Л. Мінкуса), Джульєтта, Перо («Ромео і Джульєтта», «Підпоручик Кіже» С. Прокоф’єва), Донна Анна («Камінний господар» В. Губаренка), Мехмене-бану, Ширін («Легенда про любов» А. Мелікова), Егіна, Фрігія («Спартак» А. Хачатуряна), Айша («Сім красунь» К. Караєва), Водяна Русалка («Лісова пісня» М. Скорульського). Паралельно знімалася у кіно: «Сьогодні — щодня», фільм Володимира Савельєва; грала роль Лесі Українки, але фільм, зрештою, повністю перезняли з Аллою Демидовою і Миколою Оляліним у головних ролях («Іду до тебе», 1971). З цим фільмом виникли значні непорозуміння, але зняти його потрібно було будь-що, бо він був запланований як частина офіційного святкування 100-річчя великої поетеси.

У «Доповідній записці відділу культури ЦК Компартії України про деяких членів Спілки письменників України» від 18 грудня 1973 р. Зав. відділом культури ЦК Компартії України, у числі іншого, доповідав відносно сценарію фільму написаного Іваном Драчем: «Сценарій позначений серйозними ідейно-художніми недоліками. В процесі зйомок перероблявся, тричі змінювався склад постановочних груп, допущені великі перевитрати державних коштів». Іще в лютому газети рясніли репортажами зі знімальних майданчиків у Ялті, де режисер Ю. Лисенко знімав сцену зустрічі Лесі Українки з Мержинським, ролі яких виконували балерина київського театру опери та балету Елеонора Стебляк і Богдан Козак, артист львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької. Журнал «Новини кіноекрану» друкує на обкладинці кольоровий портрет Стебляк у головній ролі... Однак, зрештою, все змінилося: фільм віддали режисеру Миколі Мащенку, головні ролі зіграли Алла Демидова і Микола Олялін... Ідеологічна критика продовжувала сичати — мовляв, не були до кінця подолані закладені в сценарії недоліки: Леся Українка зображена однобічно, поза її діяльністю як представниці революційно-демократичного руху, дещо (!) перебільшено національний момент. Це при тому, що фільм вийшов російською мовою з українськими субтитрами.

Сама ж Елеонора Михайлівна про це каже, що на тлі проблем кіностудії їй особисто довелося просто вибирати — між кіно і балетом, і вибір був очевидним. Балет не пробачає простоїв: тіло втрачає форму, через непідготовленість одного соліста страждає вистава в цілому. До того ж треба було допомагати чоловікові в роботі над його постановками. Зустріч з Анатолієм Шекрою, який з 1966 року був балетмейстером-постановником Київського театру опери та балету, двічі (1974—1977 і 1994—2000) — головним балетмейстером, стала для Елеонори Стебляк доленосною. У щасливому шлюбі вони прожили тридцять два роки. Ніколи не користувалася положенням дружини балетмейстера, та й сам Анатолій Федорович ніколи не дозволяв собі «просувати» жінку по кар’єрних сходах. Він був вище цього.

«БАЛЕРИН ХОРОШИХ БАГАТО, А ОТ ТАКИХ ХОРЕОГРАФІВ, ЯК ШЕКЕРА — ОДИНИЦІ»

Елеонора Михайлівна працювала солісткою балету до 1982 року, перепрацьовувати не стала саме тому, що треба було допомагати А. Шекері.

— У Анатолія Федоровича було так: він рік-півтора виношував ідею постановки, багато читав, малював схеми, потім за два місяці ставив і все — вона йому вже була не цікава, — каже Елеонора Михайлівна. — Тому мені довелося повністю віддатися репетиторській роботі, аби тримати його вистави на належному рівні. Тому і досі тримаються його постановки саме такими, як він їх зробив 40, 30 років тому. Маючи авторські права, я могла б поновити іще кілька його робіт, була б добра воля. Особливо такий шедевр як «Легенда про любов» А. Мелікова. У цій виставі — що сценографія геніального Євгена Лисика, що музика і хореографія, що проблематика сюжету — все одне до одного. Я люблю балети Шекери не тому, що він був моїм чоловіком: об’єктивно, у них завжди закладена глибока філософська думка, піднімаються загальнолюдські теми, персонажі цікаві і глибокі, а жіночі образи завжди наче підняті на п’єдестал. Придивіться — у балетах Шекери чоловіки завжди схиляються перед жінками! Працюючи поряд, я розуміла, що балерин хороших багато, а от таких хореографів, як Шекера — одиниці, тому мені довелося замирити власну гординю і допомагати йому.

1981 року я закінчила балетмейстерське відділення ГІТІСу і з наступного року повністю віддалася репетиторські роботі. Досвід у мене вже був чималенький, пам’ять не зраджувала, до того ж власний гіркий досвід травм дав мені привід для серйозного вивчення анатомії для того, аби вберегти своїх підопічних від травм, максимально використовуючи можливості тіла. Але чи не найважливіше — це все ж таки робота над образом: під час уроків і репетицій я завжди розмовляю з артистами, пояснюю ситуації, взаємовідносини, причини тих чи інших вчинків героїв і значення кожного пов’язаного з ними жесту. Спонукаю їх до інтелектуального розвитку, читання, перегляду фільмів за темою. Так чинив Анатолій Федорович Шекера, і я, скільки зможу, продовжуватиму справу його життя».