Успішні українці різних епох

Народитися в козацькій родині, а потім потрапити у... кріпацтво. Здавалося б, можна скласти руки й змиритися з тяжкою долею. Однак не в цьому випадку. Федір Симиренко зібрався з духом, об’єднався з Михайлом Яхненком, орендував млин і викупився з кріпацтва, ставши згодом одним із перших підприємців-цукрозаводчиків.

— Я впевнена, що кожен із нас має хвилини слабкості, коли йому хочеться у своїх невдачах звинуватити когось іншого або просто життєві обставини. Але на хвилиночку уявімо собі, що Федір Симиренко теж вирішив би нічого не робити, сказавши: «Ну, я ж кріпак, у мене все одно нічого не вийде — пани погані». Які були б наслідки? Невідомо, хто б тоді фінансував появу «Кобзаря» 1860 року й чи мали б ми такого науковця, як Левко Симиренко, — поділилася Інна МОЧАРНИК, завідувачка науково-експозиційного відділу Музею книги і друкарства України. До слова, Левко Симиренко був членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників і мав найбільшу колекцію плодових та ягідних рослин у Європі.

«ДЛЯ НАС ДУЖЕ ВАЖЛИВО ПОКАЗАТИ, ЩО В РІЗНІ ЕПОХИ БУЛИ УСПІШНІ УКРАЇНЦІ»

У Музеї книги і друкарства експонуються 10 книг, які дають змогу не тільки дізнатися, що складає інтелектуальну скарбницю України, а й краще пізнати авторів цих творів. Книги були відібрані за певними критеріями.

— По-перше, це мали бути книжки українських авторів або тих, які пов’язані з українцями, котрі не просто тут народилися і щось робили, а стали успішними ще за життя. І стали зірками не лише на наших землях, а й у Європі, світі. Для нас дуже важливо показати, що в різні епохи були успішні українці, — розповів Богдан ПОЛІЩУК, куратор виставки. Як додала його дружина, Олена Поліщук, яка теж долучилася до проекту: «Кожна з цих особистостей мала тяжку долю, але на цьому в даному разі не наголошується. Тут маємо історії успіху. І це важливо, тому що українцям потрібно повірити у свій успіх, незважаючи на будь-які обставини».

Наприклад, розповідаючи про Петра Могилу, можна було б згадати страшну долю його батька. Натомість директорка музею Валентина БОЧКОВСЬКА, яка провела екскурсію на відкритті, розказала про навчання Петра Могили у Сорбонні, як він у 30 (!) років став архімандритом Києво-Печерської лаври, про його листування з Папою Римським. Показовою є історія і Анатоля Петрицького, художника, майстерність якого була такою, що глядачі йшли в театр «на Петрицького», щоб подивитися, які він підготував нові декорації, а особливо костюми (недарма його ім’я, бувало, писали на афіші найбільшими літерами). На виставці представлений його альбом «Театральні строї», який навіть П. Пікассо мав у бібліотеці. Та й загалом, як зазначають організатори, «Театральні костюми» Анатоля Петрицького можна назвати одним з іміджевих брендів українського мистецтва у світі».

На виставці присутні історії з різних епох: від «некоронованого короля Русі» Василя-Костянтина Острозького до зачинателя українського архітектурного модерну Василя Кричевського. Це постаті, які змогли зберегти ідентичність, попри всі, м’яко кажучи, несприятливі для цього умови. Наприклад, Микола Аркас, автор «Історії України-Русі», композитор, син адмірала Чорноморського флоту Російської імперії, показово вдягався в український національний одяг.

Або ж Євген Чикаленко, який не тільки любив Україну до глибини кишені, а й демонстрував новий тип українця. На виставці можна прочитати такі його слова щодо розмови з селянами: «Я розмовляв з ними, натурально, тільки по-українському; вони дивувалися тому, і з посмішкою деякі казали, що так розмовляли їхні діди та баби, і намагалися говорити зі мною якнайчистішою московською мовою, думаючи, очевидно, що я що знижусь до їхньої мужицької мови. А коли в Кононівку переїхала моя родина, і вони почули, що ми всі говоримо раз у раз між собою і своїми гостями тільки по-українському, тоді вони зрозуміли, що бачать українських панів, які вміють говорити і по-московськи, і на всяких чужоземних мовах, а за рідну свою мову вважають тільки українську, тоді й вони заговорили чистою українською мовою».

СУЧАСНА ОПТИКА

Важливо також, що хоч у цій виставці йдеться про визначних постатей нашого минулого, проте оптика вивчення і розповіді про них — сучасна. Інформацію про авторів та книги подано українською та англійською мовами; ось які підзаголовки мають, здавалося, відомі здавна біографії Івана Котляревського й Тараса Шевченка відповідно: «Друг селян і муз», «Від вчителювання до кохання», «Майор імператорської армії з мріями про козацьку Січ», «Любов до таємниць»; «З кріпаків до зірок», «Щедрий до бідних», «Стильний та епатажний» (ідеться про те, що Шевченко мав, наприклад, єнотову шубу).

Сучасність присутня і в описі книг: коли перше видання «Енеїди» називають «піратським» (бо й справді було видане без відома автора), книгу Чикаленка «Розмова про сільське господарство...» — хітом (вона розійшлася півмільйонним накладом). Так само хітом став «Щедрик» Миколи Леонтовича; збірник, у якому він міститься, можна побачити на виставці. До слова, музика була присутня на події не лише у вигляді нот. Чудовим завершенням відкриття став виступ братчика Київського кобзарського цеху, бандуриста Ждана Безвербного. Причому грав він на власноруч зробленій бандурі, над якою працював 5 років. Принагідно під час виконання музикант поділився й деякими секретами з цієї сфери — наприклад, що верба чудово підходить для створення музичних інструментів.

Та це тільки частина цікавих фактів, які підготували куратори виставки «Історія десяти. 10 книг — 10 імен». Хто «підкинув» О. Довженку ідею стрічки «Звенигора»? Книгу якого українського майстра використовувала О. Екстер, викладаючи у Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі? Хто з українських меценатів навчався з дідом режисера А. Тарковського? Відповіді на ці та інші питання чекають вас на виставці, яка триватиме до 13 жовтня.