Час великодушний і справедливий - він очищає пам'ять, знімає наклепи та образи з засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних.
Сергій Параджанов, кінорежисер, сценарист, художник

Крістіан ЗАЙДЕЛЬ: «Я хочу зробити все, щоб жертви не були забуті»

Відомий німецький продюсер і письменник розповів «Дню», чому збирає кошти для постраждалих та знімає фільм про Небесну Сотню
10 квітня, 2014 - 16:12
ФОТО З САЙТА RTLNORD.DE

«Я сидів в кафе і говорив з моїм другом, що був на Майдані, — пише мюнхенський письменник Крістіан Зайдель у своєму блозі. — Раптом телефон упав і зв’язок перервався. Але камера смартфону працювала далі. Вона знімала небо, по якому начебто пішли тріщини. Я подумав, що камера зламалась. Що залишилось, так це почуття абсолютної безпорадності. [...] Наступного дня я був у Києві. Знайомого, з яким ми говорили по телефону, мені вже ніколи не доведеться побачити». Після драматичних подій на Майдані продюсер та автор кількох книг, зокрема «Перемагати без боротьби — тхеквондо чи відкриття духовних цінностей» та «Жінка в мені», розпочав в Німеччині збір коштів для постраждалих на Євромайдані, а також для родичів загиблих. Ще на початку березня сума становила близько 20 тисяч євро. Завдяки йому багато поранених отримали змогу лікуватися в якісних клініках. Після приїзду в Україну разом із організацією «Євромайдан_SOS» він сам безпосередньо координував збір і використання коштів для Майдану. «Небесну Сотню» називає чи не єдиними справжніми героями за останні століття. Вірить в Україну. Вважає, що дуже важливою є проблема комунікації між Україною та Європою. Аби зменшити інформаційну прірву, почав знімати документальний фільм про Небесну Сотню. Через портрети живих хоче закарбувати у пам’яті загиблих. Адже, «Герої не вмирають...»

Ви називаєте Україну своєю «другою Батьківщиною» і кажете, що ваше «серце б’ється за Україну». Скажіть, будь ласка, чому відчуваєте таку симпатію до нашої країни?

— Моя дружина — українка. Я жив тут кілька років, окрім того, маю тут багато друзів. Я переживав події Євромайдану, і приблизно останні десять років спостерігав за розвитком України. Я переконався в тому, що багато де панує бідність, інколи настільки жорстока, що люди не мають чого їсти. І це в той час, коли інші люди в Україні абсурдно швидко стають неймовірно багатими. На мою думку, причиною такого народного вибуху стало те, що в країні не було здорового економічного розвитку. Окрім того, існувала шалена корупція. А щодо фінансових відносин тут працювали принципи так званого Wild West (Дикого Заходу).

Українських людей я завжди вважав дуже щирими. Коли вперше сюди приїхав, українська земля дуже нагадала мені Німеччину. В Україні неймовірно гарна природа, мало зачеплена впливом індустрії чи ландшафтним дизайном. В Німеччині такої «незайманої» природи дуже мало. Я абсолютно впевнений, що ментально, культурно та історично Україна належить до Європи. Але до частини Східної Європи. Тому що Україна має й значну російську частину, тут б’ється й російське серце. На мою думку, однією з найбільш складних проблем є те, що Україна сама себе розриває поміж західним та російським вектором.

Коли я почув про величезну кількість людей на вулицях Києва, про Євромайдан, то подумав, що у них нічого не вийде. Мені здалося, що Янукович та інші політики намагатимуться «пересидіти» ці події. Окрім того, я думав, що коли стане холодніше (а таки ставало холодніше), люди розійдуться. Адже 20—30-градусного морозу ніхто не витримає. Я відчував страх і на мене накотили емоції, зблиснула думка: «Дідько, політики це обов’язково використають!». Великою перевагою стало те, що ця зима була не такою холодною.

«ЄВРОМАЙДАН — ФЕНОМЕН ВСЕСВІТНЬОГО МАСШТАБУ»

Чому ви прийняли рішення збирати кошти для Євромайдану і зняти документальний фільм про нього?

— Мене дуже зачепили драматичні події 18—20 лютого. Протягом кількох днів в Німеччині ці події були головною темою обговорень, багато людей співчували. Але раптом інші теми затьмарили цю трагедію: Сирія, розв’язання Кримської кризи... всі почали говорити про Крим. Я запитував себе, чому вже ніхто не говорить про жертви, про смерті? Я маю зв’язки із кількома людьми з організації «Євромайдан_SOS», в яких я запитав — скільки людей загинуло, скільки людей зникли? Адже навіть після 20 лютого люди вмирали. Не все ще було позаду... В цей час я публікував багато інформації про ці події на «Фейсбуці». Спершу писав «40 смертей», потім «50    смертей», далі «90 смертей»... Мене вразило те, що в дискусії люди почали мене виправляти: «Ні, це забагато, такого не може бути, там лише 40 смертей». І апелювали до інформації в газетах. Я подумав, яке, до дідька, в Німеччині висвітлення події з України? Адже в українських медіа всюди було зазначено, що більше ста загиблих, сотні зниклих, тисячі поранених. В Німеччині не було інформації стосовно цього. Це ж не локальна тема, це стосується всієї Європи. Адже в Німеччині було сказано: «Європа захистить Україну!».

Але це було лише протягом кількох днів. Я зрозумів, що потрібно якось діяти, що я сам можу щось зробити для України. Окрім того, вже є створені організації, їм треба просто допомогти. Тоді я почав збір коштів. Головним викликом стала навіть не фінансова, а логістична, організаційна проблема. Я телефонував у клініки, де б могли прийняти постраждалих. Мені відповідали: «Так, ми охоче допоможемо, ми маємо місця. Але скажіть нам конкретні дати, коли приїдуть постраждалі?». Не було конкретної інформації, не було діагнозів, один постраждалий — тут, інший — там. Важко було все це скоординувати.

Чому мене так захопив Євромайдан? Останніми роками я дуже довго думав про недієздатність демократії. Я вважаю її неспроможною системою. Але водночас запитував себе, що може стати альтернативою демократії? Рух Євромайдану є таким. Це процес, коли створюється надзвичайно потужна народна сила, яка може самотужки розвивати країну. Коли я вперше був на Майдані, мене настільки вразила відсутність алкоголю, чистота. Розкішні магазини та бутики на Хрещатику не були пошкоджені чи знищені. Це мене дуже вразило, і я відчував, що це — душа позитивних ідеалістичних людських якостей. Навіть під час революції в Єгипті такого не було. Це щось абсолютно інше. Євромайдан для мене — унікальний феномен всесвітнього масштабу. Це абсолютно позитивний рух людей. Я також спілкувався з учасниками «Правого сектору». І в мене не склалось враження, що це радикальні фашисти. Це лише люди, які вибирають безкомпромісний шлях задля того, аби бути вільними. Вони не мають нічого спільного з неонацистами, орієнтованих на ідеологію Гітлера, як думають у Європі. Можливо, є якісь окремі випадки, але це винятки.

«...ОЗНАКИ ОБМЕЖЕНОСТІ СУЧАСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Як, на вашу думку, німецькі медіа висвітлюють події в Україні? Чи впливає російська пропаганда на громадську думку в Німеччині?

— Надзвичайно впливає. Немає іншого впливу на німецькі та європейські медіа, окрім російського. Тому що Україна немає інструментів, за допомогою яких можна було б передавати інформацію в Європу. Мовлення українського телебачення — лише українською мовою. А в Європі ніхто не розуміє українську. Коли кореспонденти з Європи їдуть в Україну, це, в першу чергу, російськомовні журналісти. Які, звичайно, будуть контактувати з росіянами та російськими ЗМІ. До останнього люди в Європі, в Німеччині зокрема, не знали, що між російським та українським менталітетом є надзвичайно велика різниця. Розуміння глибокої прірви між Україною та Росією з’явилося зовсім недавно. В Європі побутувала думка, що Україна та Росія — братні народи.

Я, як людина зі сфери медіа, вважаю жахливим те, що в німецьких виданнях трапляється викривлення ситуації. Журналісти нічого не знають, вони не мають уявлення про те, що відбувається в Україні. Наприклад, в Suddeutsche Zeitung є така рубрика як «Seite 3», де публікуються величезні репортажі. Я маю контакти з людьми, які цим займаються, і я запитував — що це за комедійні репортажі про Кличка на Майдані на «Seite 3»? Чому на цілу сторінку написано про Кличка? Це ж нецікаво. Це в той час, коли люди в українських містах та селах не мають що їсти. Власний досвід можна дістати так легко. Просто прийти на Майдан і поспілкуватися із кількома людьми. Ти почуєш голоси: «Я зі Львова, я з Донецька, я з Черкас і т.д.» і зрозумієш, що там люди зі всієї України. Мене дивує, коли деякі журналісти, приїжджаючи до Києва, і винаймаючи номер в готелі «Україна», знімають «стендапи» через вікно, замість того, аби піти й поспілкуватися з людьми, відчути все на власній шкірі. Журналісти шукають інформацію в Інтернеті, замість того, аби самотужки її дізнатися, самому кудись зателефонувати, знайти очевидців і т.д. Навіщо, якщо в Інтернеті вже все є? Я зауважив, що в Німеччині наплив цифрових медіа настільки потужний, що журналісти навіть не ходять на прес-конференції. Навіщо, якщо потім мені пришлють прес-реліз? Це ознаки обмеженості сучасної журналістики.

Що ми можемо зробити, аби змінити цю ситуацію?

— Треба комунікувати з Європою. Треба їхати туди й розповідати як є насправді. Я, після того, як побував на Євромайдані, запросивши трьох дівчат з «Євромайдан_SOS», організував в Берліні прес-конференцію. І журналісти надзвичайно зацікавились, тому що вони мали змогу отримати інформацію з перших вуст.

«Я НЕ МОЖУ ЗНЯТИ ФІЛЬМ ПРО ТИХ, ХТО ЗАГИНУВ, АЛЕ МОЖУ ЗНЯТИ ПРО ТИХ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ»

Розкажіть, будь ласка, про документальний фільм, який ви зараз знімаєте? Що ви дізналися про людей, які загинули на Майдані?

— На мою думку, це перші справжні герої за останні століття. Я так вважаю. В людей, які боролися на вулиці Інститутській та на Майдані, була надзвичайна воля. Тиск на демонстрантів був дуже сильним. Міліція робила все для того, аби активісти пішли геть, аби знищити революцію. Ці люди, які загинули на Майдані, а також і ті, що вижили, — герої.

Думаючи про те, що можу зробити для Євромайдану, я зрозумів, що однією з найголовніших проблем є проблема комунікації. Тому вирішив показати у фільмі знаковість того, що відбулось. Я хочу зробити все, аби жертви не були забуті. Хочу їх увіковічнити. Я не можу зняти фільм про тих, хто загинув, але можу зняти про тих, хто залишився. Я вирішив поспілкуватися зі вдовами, дітьми, друзями загиблих. Це фільм про близьких родичів Небесної Сотні. Через портрет цих людей, з допомогою інших людей, я роблю спробу розповісти про загиблих. Щоб знову їх повернути до життя. Це — душа Євромайдану.

Революція перемогла, але люди не можуть втішатися цією перемогою, тому що її ціна була занадто висока. Дуже багато людей не можуть повернутися до нормального життя. Це психічна трагедія. Я говорив з одним чоловіком, який під час обстрілу заховався за деревом. І потім його не могли відвести від цього дерева, він боявся, що в нього знову стрілятимуть. В людей багато психічних травм. Росія, як «брат», мала б допомагати, надсилати лікарів, психологів, медикаменти, харчі, напої, гроші і т.д. А не починати цю бісову анексію Криму. Це мене страшенно злить! Це не по-людськи. Знову почалася політична гра. Те, що зараз робить Росія, може бути відволікаючим маневром. Путін влаштовує цирк, аби відволікти людей від головного, — від змін після Майдану.

Зараз найважливішим завданням для мене є створення портрету відчуттів на Євромайдані. Відчуттів серця.

Олеся ЯРЕМЧУК, «День», Галина ГЕВКІВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments