Про силу «першої шпальти»

З нинішніх учасників міжнародного фотоконкурсу «Дня» Борис Корпусенко напевно має найбагатшу історію — в цій події він бере участь із 2003 року. І тоді, 15 років тому, Борис отримав перший приз. Потім двічі, 2006-го і 2008-го, брав Гран-прі. А ще два роки, з 2005-го по 2007-й, працював у «Дні». «Це як спецслужба, — сміється Борис. — Якщо ти вже попав у «День», то залишаєшся з ним, і неважливо, де ти працюєш». З усіма нинішніми фотографами газети — Русланом Канюкою, Миколою Тимченком та Артемом Сліпачуком — у редакції познайомилися завдяки Борису.

Взагалі фотограф народився в Білій Церкві, ріс у селі Ольгопіль Чечельницького району Вінницької області, потім вчився на оператора в нинішньому Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Вже понад десять років він працює в комунальному підприємстві «Вечірній Київ», що випускає однойменну газету. Тож із пошуком «фото першої шпальти», якому ми присвятили цьогорічний конкурс, Борис стикається часто. Як дає з цим раду, про роки з «Днем» та українську школу фотографії ми й поспілкувалися з Борисом Корпусенком.

ПРОЛОГ

— Виявляється, перша фотовиставка відбулася в Києві 1867 року. Знаю, що вона була, а яка — не знайшов. А киянина Петрова і львів’янина Миколяша, які працювали на початку ХХ століття, згадували в книжці «Світова історія фотографії» (видана в Нью-Йорку 1984 року. — Ред.). Після 1917 року в Україні не стало своєї фотографії, бо все наше мистецтво відтоді вважалося радянським.

ФОТОКЛУБ ПРИ ЗАВОДІ

— У СРСР фотографія було розкішшю, не кожен міг це собі дозволити. Мій батько купив фотоапарат «Смена-6», і ця сума дорівнювала всій зарплаті, на такі гроші можна було ледь не машину придбати. А ще треба було купувати реактиви, фотозбільшувач — купу всього. 

За радянських часів організовували фотоклуби, щоб фотографів можна було контролювати, щоб вони показували, що знімають. І я, працюючи на київському заводі імені Артема, організував такий фотоклуб, він називався «Аматор». На заводі було 14 тисяч робітників, тож мав із ким працювати. З учасників того фотоклубу професійним фотографом став, наприклад, Микола Лазаренко, який потім працював у «Київській правді», «Дні», а сьогодні є фотографом президента, Олександр Нерубаєв потім працював у журналі Burda.

«СКРОМНЕ УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ»

— Коли Микола Лазаренко пішов працювати в газету «День», то розповів мені про фотоконкурс. Я раз сходив, подивився, зацікавився. А 2003 року ми з другом знімаємо весілля. Тоді були такі часи, що ми трохи заробляли собі цим на життя. Знімаємо весілля ми в Чечельнику, райцентрі Вінницької області. І, уявіть, клуб не центральний, але величенький, на 600 місць, і всі стільці винесли і поставили там по периметру столи. Ми заходимо, а всі ці столи в тарілках — повно їжі. Тарілки стоять у три «поверхи», наче піраміда. Я починаю фотографувати, а мій друг, Олександр Колісник, каже: «Що це ти тут фотографуєш? Тут же нікого нема. Давай ти мене сфотографуєш». І ось він сідає навпроти, бере чарку, типу вітає молодих, і я його фотографую. Цей знімок я вирішив подати на конкурс «Дня», і 2003 року він посів перше місце. Потім фото виходило на першій шпальті «Дня», такий символ нашої хлібосольності. Робота так і називається: «Скромне українське весілля».

«ДВІ ПРАВДИ». ГРАН-ПРИ 2006

«ДВІ ПРАВДИ»

— Фотографія, яка отримала Гран-прі 2006-го, називається «Дві правди». Вона була зроблена на День перемоги, коли президентом був Віктор Ющенко. Сьогодні зазвичай коли президент кладе квіти до пам’ятника, то нікого поруч немає, не пускають. А тоді було так, що навколо повно людей, усі собі кладуть квіти до Вічного вогню, ветерани й ні. І тут підходить президент зі своїм почтом, а один літній чоловік поклав квіти, розвертається і зустрічається з ним поглядом. Вони стоять у такому ступорі десь хвилин п’ять і дивляться один на одного. Ця робота теж виходила на першій шпальті «Дня». Взагалі, думаю, кожна фотографія з вашої виставки може виходити на першій шпальті.

«ДЕНЬ РОСІЇ. ТОСТ КОНТРОЛЬНИЙ»

— 2008-го я знову отримую Гран-прі, за світлину «День Росії. Тост контрольний». Вона зроблена на День Росії, вже після офіційних заходів. Тоді почався фуршет, стоять разом Леонід Кучма, господар свята Віктор Черномирдін (тодішній Посол Росії в Україні. — Ред.), розливають по чарках, кажуть тост, і тут з’являється Раїса Богатирьова (тоді секретарка РНБО. — Ред.). Вони запрошують її до себе, наливають їй. Раїса Богатирьова спочатку пригубила, і тут лунає команда «Тост контрольний» — а це означає, що треба випити до дна. Так і вийшла ця фотографія.

ПРО БІЛЬД-РЕДАКЦІЮ «Дня»

— Колись, вже після заводу імені Артема, я працював у газеті «Вартові неба» Військ протиповітряної оборони. Якось приходить до мене один майбутній генерал-лейтенант і каже: «Борисе, щось ти не встигаєш. Може, тобі дати когось на допомогу?» В армії треба працювати швидко, а тоді зробити фотографії було складніше — проявити, надрукувати... От військовий і запропонував мені дати помічників, солдатів строкової служби. Мені ж треба було розчини калатати, ще щось. І ось одним із цих солдатів був Руслан Канюка. Потім мене перетягнули в «Київську правду», а Канюка лишився у «Вартових неба». А коли ми з більд-редактором «Дня» Леонідом Баккою шукали фотографів у газету, я згадав про Канюку, попросив військових знайти його — бо він лишився на службі. Ми запропонували Руслану роботу в «Дні», і так він там з’явився.

Коля Тимченко працював зі мною в газеті «Хрещатик». У «Дні» звільнилося місце, Руслан Канюка телефонує мені, запитує, чи знаю я когось на цю вакансію. Я кажу, що от є хороший хлопець, Микола Тимченко. Моїй рекомендації повірили, і він потрапив у «День».

А Артем Сліпачук працював у «Комсомольській правді», ми часто перетинались. Я розповідав йому про «День», що там він навчиться всьому — адже в газети є власна школа фотографії. В редакції «Дня» тоді знов шукали фотографа, я запропонував Артема і його взяли.

Тож я від «Дня» не відходжу — мої хлопці там працюють, вони називають мене батьком.

«НА ЦВИНТАРІ РОЗСТРІЛЯНИХ ІЛЮЗІЙ...»

— Думаю, фотографія для першої шпальти має бути щонайменше оригінальною. Хоча газета живе один день, але... Наведу приклад із власної роботи, бо про своє легше розповідати. Революція Гідності, 18 — 19 лютого, розстріли на Майдані. На другий день цих подій Лариса Олексіївна Івшина ставить на першій шпальті «Дня» мою фотографію зі словами з вірша Василя Симоненка: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил...»

Цю фотографію я зняв давно, 2012-го чи 2013-го року. Тоді Олег Скрипка проводив у Києві фестиваль «Монмартр на Андріївському». Ми там гуляли, знімали. А потім бачу — сидить жінка, чомусь на прапорі Євросоюзу, біля неї якісь покручені ложки, виделки. Я здивувався. А таке враження, що жінка сидить на возі: якісь коробки, прикриті цим прапором, і вона зверху. Вирішив подивитися з іншого боку — а під цим прапором лежать ляльки. Фотограф мислить образами, в мене одразу асоціації — це наче ми, наче ми спимо, наче їдемо в Євросоюз, але чи усі цього хочуть?

«ПОВЕРТАЙТЕСЯ». 2016 Р.

Потім подав цю фотографію на конкурс, і вона начебто пройшла непоміченою. Але виявилось, що Лариса Олексіївна запам’ятала її та, коли розпочались розстріли, поставила (історія цієї світлини, що називається «Старі ляльки», розповідається у матеріалі «Ми в «Дні» виставляли «запобіжники»... №29 за 20 лютого 2015 року).

Так от, перша шпальта має бути образною, зі змістовним навантаженням, і розповідати, навіть символічно, про те, що відбувається в даний час.

ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ КНОПКА «ШЕДЕВР»

— Звісно, в газеті шедевра на першій шпальті постійно не може бути. Зламається та кнопка «шедевр». Це я так жартую: на моєму фотоапараті є маленька непомітна кнопка, щоб знімати відео, то коли питають ваші фотографи про роботи на конкурс, кажу, що от кнопка «шедевр» зламалась, не знаю, що прислати.

Вибрати тему для першої шпальти буває важко, і це дуже відповідально. Відома історія про трагедію 1989 року на стадіоні в британському Гіллсборо, коли в тисняві загинуло понад 90 людей, 766 зазнали поранень. Тоді люди обурились, що газети The Times і The Sun не надрукували на першій шпальті ту подію, і взагалі журналісти написали, що винні вболівальники футбольного клубу «Ліверпуль». А коли провели розслідування, з’ясували, що винні поліцейські, які не організували евакуацію, коли людей затиснуло між огорожею. І вже 2004-го, а потім 2012-го, журналісти вибачились, що не винесли цю подію на першу шпальту.

А ще, пам’ятаєте, колись, задовго до нинішніх подій, журнал Time вийшов із Путіним на обкладинці. Цей великий портрет наче попереджав: «Дивіться, який монстр». Ця образна фотографія дуже вразила мене.

«У «Дні» ЛЮБЛЯТЬ ВІДКРИВАТИ НОВІ ІМЕНА»

— Не брати участі в конкурсі «Дня» я не можу. Хоч інколи й кажуть: «Що ти там ще знімаєш, треба вже людей вчити», думаю, ще побігаю.

Фотоконкурс для мене — це подія. Тим паче, в мене якраз день народження в цю пору. Кілька років тому навіть збіглось так, що виставка відкривалась у мій день народження, 17 жовтня. 

Я беру участь не задля нагород. Нехай це й радянське гасло: «Головне — участь», але... Я приходжу на виставку, здибаюся з людьми, ми там, як рідні, усі тобі раді й ти усім. Фотографії, звісно, хочеться подивитися. Наприклад, що зняв мій друг Олег Нич, якого я теж якось привів на конкурс «Дня». В газеті люблять відкривати нові імена. Коли Олег взяв участь у конкурсі вперше, одразу отримав перший приз.

ПРО ОСВІТУ ДЛЯ ФОТОГРАФА

— У нас досі немає інституту, де готували б суто фотожурналістів. Може, є факультативи, але такої спеціальності немає. Є Київська школа фотографії, Школа Віктора Марущенка, але, щоб готувати людей із вищою освітою, як у художньому інституті — чомусь такого не існує.

На першому курсі театрального інституту нас навчали фотокомпозиції. Київська операторська школа була дуже потужна, тож після першого курсу ми вже могли викладати фотокомпозицію. Лінійна, тональна перспектива — це було, як «Отче наш». А ще в інституті навчили ставити світло, робити репортажі. Тому це навчання допомагає мені досі.

Фотографу потрібна освіта, щоб він аналізував, що робить. От Сергій Лойко, який працює для американської газети Los Angeles Times, коли їхав у донецький аеропорт, уже знав, що в нього буде книжка про це. Він перезняв усіх героїв аеропорту, багатьох із яких немає в живих, і створив книжку. Він мав концепт. Так і має бути — а не просто зняти і забути. Думаю, в кожного фотографа повинна бути своя тема і концепція її подачі. Цього нам трохи не вистачає. А тем багато: війна, переселенці.

ПРО СЛАБКУ «ФОТОГРАФІЧНУ ПАМ’ЯТЬ»

— Колись Віктор Марущенко (всесвітньо відомий український фотограф. — Ред.) сказав, що сучасні українські фотографи не знають корифеїв української фотографії, навіть радянських часів. Скажімо, були Микола Козловський, Борис Градов, його дружина Ірина Пап, Яків Давидзон. До речі, коли свого часу я був на курсах підвищення кваліфікації при Інституті журналістики, до нас приходили Козловський і Градов. Також своїм учителем я вважаю Василя Артюшенка. 

Ще Віктор Марущенко підняв питання того, що в нас існує проблема з архівами. Людина помирає — й архіву не залишається. Кажуть, що й архіви корифеїв позникали. А тоді ж все в негативах було. В Парижі я був у квартирі Анрі Картьє-Брессона (класик світової фотографії. — Ред.), то з неї зробили музей, там постійно щось відбувається — виставки фотографів тощо, майстра не забувають. Я мрію, щоб в Україні з’явився музей фотографії.

ПРО НАЙКРАЩУ ФОТОГРАФІЮ

— Мені дуже подобається вислів Картьє-Брессона: «Фотографія сама по собі мене не цікавить, я просто хочу захопити шматочок реальності... де предмети й люди говорять самі за себе. Єдиний момент творчості — це одна двадцять п’ята доля секунди, коли клацає затвор, у камері миготить світло й рух зупиняється». «Зупинись мить, ти прекрасна», десь так.

І нехай це банально, але найкращу свою фотографію я ще не зробив. Усе попереду.