А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

«У пошуках правди важливо не зашкодити власній країні»

Андрій ЦАПЛІЄНКО — про особливості праці військового журналіста, важливість власної позиції та необхідність об’єднання нації
2 серпня, 2018 - 20:30
ФОТО НАДАНО АНДРІЄМ ЦАПЛІЄНКОМ

Через сюжети Андрія Цаплієнка з дитинства ми мали змогу спостерігати за розвитком подій у найгарячіших точках військових конфліктів. Сьогодні він працює журналістом ТСН на телеканалі «1+1» та розповідає про війну у своїй країні, яка вразила його найболючіше.

З учасницями Літньої школи журналістики «Дня»-2018 Андрій Цаплієнко поділився власним досвідом і найяскравішими спогадами зі своєї журналістської кар’єри. Він окремо наголосив на відповідальності, яку несе журналіст під час спілкування з військовими. «На початку своєї кар’єри я робив програму «Енний кілометр», — зауважив журналіст на початку бесіди. — У ній ми завжди закладали головну думку — ми не є територією і ми не є населенням. Ми є країною, ми є народом, і у нас є центр, від якого ми всі розраховуємо відстані і з яким пов’язуємо свої державницькі надії, — це Київ».

«НАШУ КРАЇНУ НІХТО НЕ ЗАХИСТИТЬ, ЯКЩО МИ НЕ ЗРОБИМО ЦЕ САМІ»

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Яким має бути сучасний журналіст?

— Я подекуди іронічно жартую на власний рахунок, називаючи себе «професійним дилетантом». Всі ми, журналісти, маємо знання в багатьох сферах, але усього потроху. Утім, журналістика — це, на мою думку, найкраща професія серед усіх можливих. Я мушу сказати, що ви, молоді люди, які незабаром прийдуть в цю професію, є нашою надією. Левова частка журналістів, які сьогодні вважаються лідерами думок, — це люди, які сформувалися в радянський час. Вам насправді пощастило, що народилися в уже вільній країні. Ви росли з відчуттям свободи. Ця свобода сформує вас як журналістів нової формації. Сам я виховувався і формувався в середовищі достатньо сильно заідеологізованому радянською пропагандою. Наскільки ж вона була потужною? Дивіться, навіть серед вашого покоління, серед людей, які народилися вже після проголошення Незалежності України, є ті, хто виступає за «русский мир», таку собі сучасну модифікацію концепції радянської імперії. І тут треба не зневіритися. Бо більшість із вас, я переконаний, це люди, позбавлені ідеологічних бар’єрів. Просто за фактом народження в незалежній країні. Бодай і формально — якщо пригадувати наші нещодавні відносини з північним сусідом. Але зараз є шанс отримати реальну незалежність. Проте для цього треба, щоб Україна витримала російську агресію. Треба захистити простір нашої свободи, зокрема, інформаційний простір. А це ніхто не зробить, якщо ми не зробимо це самі. Причому кожен на своєму місці, на своїй ділянці. Я переконаний, що світ нам буде допомагати тільки тоді, коли ми самі будемо сильними і впевненими в собі. Самодостатніми. Одна з ознак дорослого суспільства, це повний, не спаплюжений, доступ до інформації. Тож на вас лежить велика відповідальність. Не обирайте шлях маніпуляцій. І, якщо хочете стати лідерами думок та генераторами ідей, не йдіть на компроміси, які вам будуть пропонувати сильні світу цього.

Владислава ШЕВЧЕНКО, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— Які, на вашу думку, повинні бути відносини між журналістом та військовим? Як журналісту завоювати довіру людей, які ризикують своїми життями заради країни?

— Якраз сто років тому, 1918-го, американський сенатор Хайрем Ворен Джонсон промовив крилату фразу: «Першою жертвою війни стає правда». В цьому плані дотепер мало що змінилося. Всі роки незалежності ми були об’єктом інформатак російських масмедіа. Але інформаційна війна переросла в справжню. Де у ваших однолітків-військових стріляють по-справжньому. Часто-густо у військовому плані дезінформація противника є частиною успіху військової операції. Але навіть якщо ти журналіст, який працює на фронті, разом з цим, ти не є частиною військового підрозділу. Ти є людиною з мікрофоном, а не з автоматом. Ти маєш доносити правду. Проте якщо військові розуміють, що з певних стратегічних або тактичних причин не можуть надати тобі повної інформації, то треба до того теж ставитися з розумінням.

Американський президент Франклін Делано Рузвельт під час Другої світової сформулював два принципи, якими мають керуватися журналісти: 1) американці мають право отримувати повну та правдиву інформацію про події; але 2) робота журналістів має не зашкодити власній армії.

Принципи універсальні. Працюють не тільки в Америці. Тому й існує військова цензура. Цензура, яка забороняє надавати будь-кому інформацію, яка може нашкодити військовим.

Хрестоматійний випадок з однією американською журналісткою, яка 1942-го отримала від військової цензури лист-обурення з вимогою не повідомляти в репортажах про локації, де вона працює, та прибрати з текстів описи погоди. Бо цим могли скористатися флот і авіація нацистської Німеччини. Кореспондент до вимог сумлінно дослухалась. До речі, її звали Елеанор Рузвельт, і вона була першою леді Америки.

Втім, на мій погляд, цензура закінчується там, де йдеться про корупцію у військовому секторі. Про порушення статутних відносин між людьми. Про злочини, якщо вони є. Про несанкціоноване вивезення зброї із зони проведення ООС. Але, знову ж таки, в пошуках правди важливо не зашкодити власній країні. Це мій особистий погляд, який викристалізувався під час цієї війни.

«КОРУМПОВАНІСТЬ ЖУРНАЛІСТА «ВИЛІЗАЄ» КРІЗЬ ТЕКСТИ»

Валентин ТОРБА: — Є журналісти, які займаються маніпуляціями, обслуговують політиків. Як ви гадаєте, коли до журналістів почала зникати довіра?

— Довіра до журналістів — насправді дуже хистка річ. Вона починає хитатися тоді, коли журналіст бере від зацікавлених людей гроші за те, що він оприлюднює матеріал, або навпаки — за гроші відмовляється його оприлюднювати.

Ми нещодавно були в Маріуполі, знімали репортаж про ескалацію конфлікту на Азовському морі, бо російська «берегова охорона» блокує кораблі, які прямують в українські порти або виходять з них. Рейдерською мовою кажучи, росіяни «віджимають» крок за кроком Азовське море. Так от, знімаючи на Азові, я чомусь пригадав репортаж, який понад десять років тому робила в цих місцях наша знімальна група. Про браконьєрський вилов риби в промислових масштабах. Молода журналістка, моя колега, поїхала робити «морську» частину програми. Я залишався в Києві. І от вона телефонує та каже: «Андрію, мені страшно» Я перепитую: «Чому тобі страшно?» «Бо мені пропонують гроші, — каже вона зі сльозами в голосі. — За те, щоб я не робила цей матеріал». І я розумію, що в тій ситуації вона мусить або взяти гроші (що неможливо), або покинути Бердянськ. Тому що в разі відмови від грошей їй би почали загрожувати, це ж зрозуміло. І от я кажу: «Їдь терміново в Київ».

Вона повертається до Києва і розповідає, як це було. Молода симпатична дівчина. Це був її другий чи третій репортаж. Тож вона розповідає, як приїхала до Бердянська, домовилася з одним із судновласників про зустріч. Ось її розповідь. Судновласник ввічливо запропонував журналістці сісти у свою машину і каже: «Я вас відвезу в порт, хай хлопці — оператор і водій, — їдуть за нами, а ви, Катю, сідайте в мою машину». Вона сідає в його машину. Вони від’їжджають, і згодом Катерина чує такі слова: «Я розумію, що журналісти дуже мало заробляють, і ось вам від нас допомога». І в цей момент на коліна журналістці падає чорна пластикова торба, як на базарі. У таких зазвичай зважують фрукти. Але замість фруктів вона набита грошима. Я розумію, що ставки дуже високі в такій ситуації. Дівчина відмовилася. Вона могла і не відмовитися, ніхто б про це не дізнався. Вона була в машині наодинці з судновласником. Вона могла і колегам, і мені сказати, що зйомка не склалася. Але все таємне стає явним. Корумпованість журналіста «вилізає» крізь тексти, вона «вилізає» крізь ставлення і до теми, і до аудиторії, — крізь спрямованість, або набір тез, якими оперує журналіст. І суспільство це відчуває. Читач, глядач відчуває нещирість, можливо, навіть на підсвідомому рівні. Я впевнений, що і ви, коли дивитеся телевізор, читаєте репортажі, аналітику, соціологічні дослідження, розумієте та відчуваєте маніпуляції, — щось тут не те.

Часом важко зробити так, як зробила моя колега. Часом важко втриматися, але треба мати оцей стрижень у собі, оцей маленький запобіжник, який заважає тобі сказати «так» на якусь сіру брудну пропозицію.

В.Т: — Як ви ставитеся до ситуації, коли журналісти перетворюються на певного роду проект, а потім йдуть у політику? Упізнаване прізвище відповідно можна зробити політиком. Як ви ставитеся до цього переходу в іншу іпостась?

— Кожен окремий випадок — це кожна окрема історія. Тобто робити якісь узагальнення я не став би. У кожного журналіста є своє розуміння кар’єри. Можу говорити лише про себе. Вважаю, на своєму місці я можу зробити більше, ніж у політиці. Можу вплинути на ситуацію більше, ніж якби я був політиком. Тому від політичних пропозицій я відмовлявся і буду відмовлятися. Є колеги, які розуміють, що, будучи в політиці, вони можуть більше впливати на ситуацію в країні. Є журналісти, які обирають політичний шлях, тому що можуть більше заробити. Тобто кожен журналіст має свою власну мотивацію. Ось приклад. Чи знаєте ви, що нинішній прем’єр Вірменії у минулому журналіст? Причому це людина, яка пішла в політику опозиційну і достатньо ризиковану. Будучи журналістом, він протистояв олігархічним кланам, які керували його країною. І сьогодні, вже на посаді прем’єра, він продовжує бути вірним своїм старим принципам. Поки що він, на мій погляд, рве шаблони. Адже, кажуть, що журналіст завжди в опозиції до влади, бо допомагає суспільству її контролювати.

В. Ш.: — Готуючись до інтерв’ю з вами, я прочитала в одному з матеріалів, що напередодні АТО ви хотіли піти з військової журналістики, це правда?

— Так, я ледь не пішов з військової журналістики. Якби не війна. Були й інші теми, які мене цікавили. Моя група почала багато їздити по місцях екологічних катастроф. Японія, де в березні 2011-го стався небачений землетрус. Кенія, Судан та Танзанія, де була страшенна посуха. Там ми потрапили в те місце, звідки люди просто не могли виїхати. А за пластикову пляшку з каламутною водою готові були віддати все, що мали. Їздили у перенаселені країни, наприклад Бангладеш, де досліджували ситуацію з обмеженістю ресурсів. І мене це цікавило, бо я вважаю, що ми живемо у досить важкий, у глобальному сенсі, час. Так, ресурси обмежені, Земля перенаселена. У цій ситуації різні країни шукають різні варіанти рішення проблеми. І часто-густо держави поводять себе, як і звичайні люди. А люди у складних ситуаціях, переважно, починають діяти за принципом «кожен сам за себе». Ось про це я з колегами готувався робити серію репортажів, але тут почалася війна. До речі, це лише підтвердило мої думки стосовно того, що в складній ситуації треба розраховувати лише на себе. Отже, ми повинні самі себе захищати. Відхід від військової журналістики не на часі. Треба працювати.

«ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ПЕРШОЇ ЖЕРТВИ»

Анастасія КОРОЛЬ, Донецький університет імені Василя Стуса:

— Ви стільки воєн побачили. А які враження були, коли війна прийшла в рідну країну?

— Ви знаєте, найперше враження — шок. Завжди не хочеться вірити, що війна або катастрофа прийде в твою країну. Ти тут живеш. Тут твоя родина, друзі, тут твоя зона комфорту. Ти повертаєшся з Іраку, Афганістану, з Близького Сходу у свою країну і думаєш: «Як же в нас добре, затишно, спокійно». І ось цей спокій закінчується, і зона твого комфорту руйнується.

Ми з друзями, з якими я їздив на різні війни, ще на початку 2014-го розуміли вже певну логіку розвитку подій. Ще в той час, коли тривали переговори з тими, хто захопив будівлі в середмісті Донецька та Луганська, для мене було ясно, що наближається справжня війна, і вона просто невідворотна. Все починається з першої жертви. Якщо з’являється перша кров, то люди, які втягнуті в конфлікт, діють за законами помсти.

В. Т.: — Рік тому, та й раніше, деякими журналістами та активістами порушувалося питання про боротьбу з «мовою ненависті». Говорили зокрема про те, що ми, як журналісти, не повинні називати наших військових героями, що це не об’єктивно, і таке інше. Вам не здається, що оцей момент є просто засобом тої самої гібридної війни, але вже в нашому тилу? Інколи журналісти заграються з псевдооб’єктивністю. Під це навіть гроші виділялись, гранти, щоб ми були толерантними, «над» конфліктом. Ми ж Європа. І це при тому, що 10 тис. загиблих і майже 2 млн переселенців.

— Тут важливо правильно розставляти акценти, що і робить газета «День». Позиція, яка, з одного боку, спрямована на підтримку державності, національної пам’яті, а з іншого, на пошук істини — це та зброя, яку використовує газета «День». І це ознака не лише якісної, а й відповідальної журналістики.

Знаєте, у Санкт-Петербурзі існує такий Інститут мозку людини Російської академії наук. Досить цікавий інститут. На жаль, в Україні немає таких науково-дослідницьких центрів, та і в усьому світі їх не більше, ніж на пальцях однієї руки. Так от, цей інститут займається, зокрема, специфікою сприйняття інформації людиною. І от хочу вас запитати, а чому, на вашу думку, в Росії (яку важко назвати демократичною країною) офіційно не запроваджена якась інституція, яка б відповідала за цензуру в засобах масової інформації?

В. Т.: — Можливо, просто кожен росіянин сам собі імперець, сам собі цензор. У кожного є імперське мислення.

— Десь так. Правильно. Але це стосується не лише росіян. Це стосується в принципі людини, як такої. Чому вони не запроваджують інститут цензури, як-от у Північній Кореї або як у СРСР, як за радянських часів було?

Так от до чого додумались в Інституті мозку. Коли дуже багато джерел інформації, — не десятки, а тисячі, — то що робить мозок? Йому стає некомфортно. Він просто звужує тунель сприйняття інформації до того ступеню, щоб йому було зручно орієнтуватися. Тобто людина обирає ту інформацію, яка відповідає її позиції, її свідомості, її уявленням про те, яким має бути світ. І має відповідати його культурному рівню.

До речі, я сам на собі це перевіряв. Я не можу читати деякі російські сайти. Свідомо чи підсвідомо — я заходжу на них і одразу виходжу. Мене вони реально дратують. Хоча, з професійної точки зору, — їх треба читати, аби просто розуміти, чим живе і живиться російська пропаганда, аби аналізувати, як вони воюють проти нас в інформаційному просторі. Так само працює мозок людей, які воюють проти нас, і для яких існування України — це дуже незручний фактор. Вони теж ігнорують інформацію, яку їм пропонують інші джерела. Ті джерела, які не відповідають системі їхнього світосприйняття. І в таких ситуаціях цензуру не треба запроваджувати. Жодної цензури не треба. Фільтр у вас в голові працює самотужки. Твоя свідомість рухається по тунелю, який сама собі вибудувала. Навіть розуміючи, що світла наприкінці тунелю немає. Спеціалісти, які працювали свого часу в Федеральній службі безпеки і тепер стали частиною російського уряду, — про це теж знають. І вони це використовують для обробки своїх людей ї частково нашого населення. Бо в нас достатньо багато людей, яким цілком до вподоби російсько-імперські концепції.

В. Т.: — Як казав російський поет: «Обмануть меня не трудно, я сам обманываться рад».

— Поети і літератори завжди на крок попереду політтехнологів. Спочатку вони відчувають це серцем і душею, а маніпулятори потім це перетворюють на технологію . 

«РИЗИК У ПРОФЕСІЇ ЖУРНАЛІСТА — ЇЇ НЕВІД’ЄМНА ЧАСТИНА»

В. Ш.: — Продовжуючи тему військової журналістики, яке з відряджень в гарячі точки, не враховуючи Україну, справило на вас найбільше враження і чому?

— Напевно, подорожі в Афганістан. 2001-го, після атаки на Twin Towers в Америці, я був там двічі. Спочатку з’їздив на північ Афганістану. Ми знімали там серію репортажів про так званий Північний Альянс, який у війні проти «Талібану» підтримували США і частково Росія. Ми прибули в містечко Хадж-Багаутдін за кілька днів потому, як там загинув Ахмад Шах Масуд. Це був такий достатньо відомий польовий командир, потім суспільний діяч, афганський політик. Достатньо освічена людина. Деякий час ми перебували в тому самому будинку, де стався замах на нього.

Він ніколи не уникав зустрічі із журналістами. І от із ним про інтерв’ю домовилася арабська група, яка працювала нібито на бельгійський канал. Раптом під час запису — вибухає камера. Виявляється, оператор та журналіст були підготовленими смертниками. Ахмад Шах тоді зазнав смертельних поранень і теж помер.

А друга частина цього відрядження була, коли ми пройшли на територію, яку на той час контролював «Талібан». На той момент кордон був закритий. Я відростив собі бороду, переодягнувся в місцевий одяг, і ми з провідниками переходили кордон через гори. Я був сам разом з двома пуштунами. Нам треба було дістатися до Кабула. Шлях був довгий та ризикований. І коли ми до Кабула дійшли, то його вже взяли формування Північного Альянсу та міжнародної коаліції. Для нас все це закінчилося не без пригод. Нас заарештували вже представники нової афганської влади. Згодом мене відпустили, а двох моїх супутників залишили під арештом. Мені запропонували, цитую, «забути про їхнє існування». Тоді ми підключили міжнародну спільноту і нам вдалося все ж таки їх звільнити. Звісно, ризик є завжди. Ризик у професії журналіста — її невід’ємна частина.

В.Т.: — А вас що спонукає ризикувати?

— Бажання завжди бути у вирі інформаційних подій. Ти просто цим живеш. Неймовірне відчуття причетності до змін у світі. Особисто я без цього вже не можу. Це діє, як наркотик. Але з позитивною позначкою. Це змушує завжди тримати себе у формі. І сенс у роботі журналіста виникає тоді, коли ти бачиш, що від твоїх репортажів щось змінюється на краще. Тоді життя наповнюється сенсом.

«У НАС Є ЧІТКЕ БАЧЕННЯ, АЛЕ КОМУСЬ У ДЕРЖАВІ ШКОДА ГРОШЕЙ»

Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Дніпровський юридичний ліцей:

— Що потрібно зробити задля поширення інформації в Європі про стан України на сході?

— Україні життєво необхідно мати свій потужний інформаційний канал, який мовить англійською. Наголошую — достатньо потужний. В Україні нібито є міжнародна мультимедійна платформа UATV. Але за рівнем впливу та обсягом аудиторії коефіцієнт корисної дії цього проекту дуже низький. Майже зеро. Чому? Тому що, на мою думку, його дивиться лише частина української діаспори, а не ті, хто формує суспільну думку в Європі та Америці. Про конкуренцію з платформою Russia Today ніхто вже не говорить. А тим часом, саме «RT» є для бюргерів головним джерелом інформації про події в Україні. Нонсенс. І цей нонсенс намагався виправити холдинг «1+1Media», коли 2014-го запровадив англомовний канал Ukraine Today. Я з цим каналом теж співпрацював. Там були прекрасні редактори. Британець Пітер Дікінсон, наприклад Людина з неймовірним відчуттям телевізійних форматів. Досить відомий британський журналіст, який тривалий час працює в Україні з різними виданнями та каналами. Думаю, його зоряний час якраз був тоді, коли він працював в Ukraine Today. Чи був цей канал ефективний. Судіть самі. В шістнадцятому році я зробив для Ukraine Today репортаж про іноземних добровольців на контракті в Збройних силах України. А за рік на фронті я зустрів австралійця, який приїхав воювати за нас, і, коли ми з’ясували деталі, що ж його мотивувало приїхати до України, він зізнався, що побачив той самий репортаж і прийняв рішення приєднатися до української армії. Ось такий був канал Ukraine Today. На жаль, проект закрився. На мою думку, держава цілком могла б його підтримати, маючи в своїх руках готовий інструмент впливу на іноземну аудиторію.

Та на цей стратегічний напрям у держави, як завжди, бракує грошей. А Росія, тим часом, в англомовне мовлення вкладається на повну. Річний бюджет Russia Today в чотирнадцятому році сягнув позначки в 400 мільйонів доларів. У той самий час, бюджет одного з найбільших світових мовників, BBC World Service, був близько 375 мільйонів доларів на рік. Тільки в Штатах вісімдесят п’ять мільйонів домашніх господарств мають у пакеті канал RT. Вісімдесят п’ять мільйонів телевізорів у Америці формують позитивне ставлення американців до Росії. І негативне — до України. Пропагандистський канал за шалені зарплати винаймає професійних журналістів з Америки, Британії, ПАР. І, думаю, ці люди десь на рівні підсвідомості розуміють, що продають свою душу, допомагаючи маніпулювати суспільною думкою. Але продають дуже за дорого.

Я це кажу лише про один російський інструмент інформаційного впливу на наших потенційних союзників, але є й інші. І, гадаю, йдеться не про сотні мільйонів доларів на інформаційну війну, а про мільярди.

У нас таких грошей немає. Але є інтелект, патріотизм і бажання захистити територію нашої свободи. Тож ми могли б діяти асиметрично. Я не є фінансистом, але, думаю, якісний міжнародний канал міг би обходитись державі в кілька мільйонів доларів щорічно. Принаймні в сотні разів дешевше, ніж російський інформаційний монстр.         

За свою нездатність розставити червоні прапорці по периметру свого інформаційного простору ми розплачуємося кров’ю з самого початку цієї війни. Ми не вкладали гроші в інформаційну політику. Іноді мені здається, що ми просто не розуміли, що таке інформаційний простір, і чому його потрібно захищати. Тому я закликаю вас ставати якісними журналістами. Бути журналістами, яким довіряють люди.

«ЛІНІЯ ФРОНТУ ЗБІГАЄТЬСЯ З ЛІНІЄЮ МЕНТАЛЬНОЇ РІЗНИЦІ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— На одній з презентацій вашої нової книжки «Стіна» ви сказали, що її концепція полягає у тому, що майбутнє буде вирішуватись без Росії. Чи вірите ви, що це здійсниться, зважаючи на теперішню ситуацію?

— Знаєте, історію можна порівняти з річкою, яка тече в бік моря. Можна перегородити річку греблею, розкласти каміння, десь підняти рівень землі. Але що б ти не робив, ріка все одно впадатиме в море. Це закони фізики. Питання лише в тому: раніше чи пізніше. Те само стосовно Росії. Там відбуваються такі процеси, які називають точкою неповернення. У своєму романі я обігрую ситуацію в далекому майбутньому, якщо Росія й надалі називатиме себе «Третім Римом». Напевно, ви знаєте, що концепція Москви як Третього Риму була висунута 1472 року, коли Софія Палеолог, грекиня, племінниця останнього візантійського імператора, була видана заміж за Івана ІІІ в країну, яка називалася Московія. Софія Палеолог була достатньо розумною та хитрою жінкою. Вона переконала Івана ІІІ назвати себе нащадком візантійських імператорів, але для того, щоби цю ідею сприйняли, треба було довести, що родовід князя веде до Візантії. Це можна було зробити тільки через Київ. Тільки вкравши історію Київської Русі. Таким чином можна було вибудувати власну історію, цей родовід, який тягнеться з Москви до Візантії через Київ. Згодом цю концепцію в текстовому вигляді сформулював монах Філофей Псковський, написавши в листі князю, що, мовляв, два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бути. Десь так.

Вони це зробили, і, власне, з цієї брехні й почалася історія сучасної Росії. Концепція російської держави грунтується на брехні і вкраденій історії.

А другий аспект в тому, що це країна, в якій сьогодні живе 140 млн людей на 17 мільйонах квадратних кілометрів території. Найбільша країна світу за територією, а за населенням мізерна — порівняно зі всім світом. Половина населення цієї країни живе в Петербурзі, Москві, у межах так званого Золотого Кільця Росії. Зберігається тенденція внутрішньої міграції зі східної частини на Захід. А хто ж тоді буде дбати про Далекий Схід та Сибір? Чотириста мільйонів китайців, які живуть на південному березі річки Амур?

Думаю, в Росії розуміють, що їхній країні скоро настане кінець, тож російській владі потрібні якісь потужні здобутки, які могли б стати причиною їхньої національної гордості. Розуміючи, що країна розпадається, Путін, чи «колективний Путін», вирішив відтягнути цей неприємний момент розпаду імперії і зробити те, що до нього робили російські царі — забрати собі частину чужої території. Вони зробили це. Поставили процес закінчення імперії на паузу. Але це лише пауза. Історія рухається, як річка. До моря. І, на мою думку, десь у межах 2040-х років на території сучасної Росії кілька нових держав проголосять свою незалежність.

Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

— Кожного тижня ви їздите знімати сюжети на Донбас. Там безпосередньо спілкуєтесь не лише з військовими, а й з мирним населенням. Які настрої побутують серед людей та наскільки вони прихильно ставляться до України, українських військових та українських журналістів, зокрема?

— Досить різні настрої людей. Багато хто ставиться до всіх цих подій достатньо пасивно. Більшість людей хочуть, щоб ця війна закінчилась. Треба розуміти: коли людина живе весь час у зоні конфлікту і не може виїхати, то там вона перебуває під постійною загрозою. Але якщо навіть людина наважиться виїхати, вона ризикує залишитись без житла і засобів існування. Тому люди обирають індиферентне ставлення до політики, політиків, сторін конфлікту. Це як захисна реакція. Аби не стріляли, і добре.

Моє особисте враження від Луганщини. Сільськогосподарська Північ зберегла автентичні українські риси. От Старобільський район, наприклад. Тому тут Україну підтримують активніше. Люди мають ментальність господарів, які звикли мислити критично і самостійно. А індустріальний та гірничий Південь був після Другої світової наповнений переселенцями з усіх усюд. Тому на півдні Луганщини так багато прибічників Москви. І, цікаво, що теперішня лінія фронту певною мірою збігається з цією, я б сказав «лінією ментальності».

«ПЕРЕВІРЕНІ ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ І ВЛАСНИЙ СТИЛЬ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Я сама зі Слов’янська, тому мені цікаво, що би ви розказали як військовий журналіст саме про військові провокації, про механізм, тактичні ходи. Адже вам, як військовому журналісту, було відомо більше, ніж звичайним жителям.

— Є випадки, коли росіяни зізнавалися в тому, що вони вели обстріли по житлових кварталах. Зокрема, один із російських артилеристів, командир батареї, зізнавався, що під Донецьким аеропортом вони таки стріляли в бік міста. Вірніше, робили постріл по будинках у місті, а потім розверталися і стріляли по аеропорту, нібито у відповідь. Офіцер про це говорив, коли уже звільнився, наскільки я пам’ятаю, це було в Оренбурзі. Як правило, можливість про такі випадки дізнаватися з’являється вже після того, як це сталося, post factum, бо під час бойових дій спрацьовує, знову ж таки, вже згаданий «тунельний» ефект свідомості.

В Авдіївці, 2017 року, був знятий знаменитий кадр, коли обстрілюють багатоповерхівки з танку, пряме влучання снаряду в будинок. Зняв волонтер із протестантської місії, на мобільний телефон. Сильні кадри, жахливі, болісні, потужні. Танковий снаряд входить у стіни, і цегла розлітається на всі боки. Ці кадри ми використали. І потім я подивився, як цей сюжет коментують на російських сайтах. Там ці кадри були використані в канві маніпуляції. Росіяни переконливо доводили, що стріляти міг тільки український танк. Але ж ті, хто там був, добре знають і розуміють, що стріляти могли тільки з боку Ясинуватської розв’язки. Яка під контролем росіян та сепаратистів. І таких прикладів безліч. До речі, газета «День» також висвітлювала ці надважливі для доказів злочинів ворога факти з самого початку війни. Все це вкрай важливий матеріал для сьогодення, для майбутнього, для встановлення правди.

Я усіх вас закликаю: якщо хтось буде працювати військовим журналістом — завжди робіть фактчекінг. Втім, це стосується журналістики взагалі. Завжди треба перевіряти інформацію. Якщо ви не можете її перевірити, то краще відмовтесь випускати репортаж, бо ваша особиста репутація — це ваш єдиний професійний капітал.

Е.К.: — Росія в нашому випадку є форвардом у брехні. Якщо ми будемо їх імітувати, ми будемо позаду.

— Брехня — це не наша зброя. І в цьому плані мені дуже імпонує «День». Нашою зброєю повинна бути правда, але правда перевірена. І правильно, красиво, цікаво, талановито подана у ваших матеріалах. Це теж дуже важливо. Журналіст     — це не просто передавач інформації. Він її має художньо оброблювати для того, щоб її було цікаво сприймати. Для цього ви вчитеся, для того ви відпрацьовуєте власну стилістику. Я вважаю, що ви, як ті, хто щойно входить у світ журналістики, маєте зосередитися на двох речах: шукати перевірені джерела інформації і відточити власний стиль.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні

Владислава ШЕВЧЕНКО, Ольга КРИСА, Літня школа журналістики «Дня»-2018
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments