Мистецтво присутності
У київській галереї «Триптих» (Андріївський узвіз, 34) відкрито виставку Ольги Соловйової
Її спонтанна манера писання одразу захоплює глядача «поетикою відкритості» в чуттєво-безжурних сюжетах. У творах 2009—2013 років авторка подолала штучну манірність, близьку до стилізацій Сецесіону, що були аж надто очевидними в її серії «Територія кохання» (2005 рік, спогад про екзотику Кайманових островів). Але напрацьована в полотнах «Білий риф», «Карибський поцілунок» та інших композиціях серії колористична розкутість і вигадливість по-новому почали працювати у творах останніх років. Екзотичну вишуканість і форсований декоративізм заступила щиросердна зацікавленість зовсім не ефектними, але до щему хвилюючими сюжетами. Хіба не про це читаємо у Ліни Костенко:
Цвіте акація, акація —
На хмарі біла аплікація —
Мого дитинства експлікація —
і просто так — цвіте акація!
Пензель О. Соловйової поспішає зафіксувати красу світу, який навколо неї щодня. У швидкісній, імпровізаційній манері авторка створює «портрети» сонця, води, дерев у парку «Качанівка», буйнотрав’я задніпровських лук, стрімкий біг коней та гондоли біля старого венеціанського палаццо.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло,
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
Л. Костенко
О. Соловйова прагне не просто переказати чи змалювати картини природи, подібно до передвижників, а передати відчуття внутрішнього образу росту дерев, трави, усього ландшафту з його мінливістю, незчисленною зміною стану. Це нелегке завдання з огляду на потужну вітчизняну та світову традицію як пейзажизму, так і жанризму. О. Соловйова вдало уникає культурних і стильових штампів завдяки емоційно-духовному посилу в діалозі з природою. В полотнах авторки збережено приховану від більшості енергетику світу, що виводить її творчість за межі класичного мімесису — подібності до натури. Не буде недоречним згадати про традицію романтизму, біля витоків якого височить постать Жан-Жака Руссо з його філософією «природної людини», якій суголосна «філософія щирого серця» Григорія Сковороди. Довіра О. Соловйової до голосу власного серця та чуттєвості робить її справжнім неоромантиком руссоїстського напрямку. Авторка володіє мистецтвом перевести власну зустріч із побаченим у «знак тиші» та в метафору закоханості. Коли Ольга ставить на мольберт пейзаж «Земля і вода» (присвята Качанівці), вона повторює кілька разів: «Я їхала на побачення зі старою любов’ю». Хіба не подібну позицію підтримує дуже популярний нині філософ Ганс Ульріх Гумбрехт, коли виступає проти схильності сучасної культури залишати поза увагою і навіть відкидати будь-яку можливість відношення до світу, що ґрунтується на присутності в цьому світі, а не лише на «культурі значень».
У щирому, глибоко емоційному переживанні оточення, в любові, яку автор не ховає за мішурою інтелектуальних ігор, пульсує світ, який О. Соловйова з вірою в діалог із глядачем дарує йому. Художник запрошує побачити красу й ужитися в неї, увійти в її середохрестя. Невибагливі за темою композиції, на яких бачимо вікно, завішане фіранками, або кут будинку, за яким буяє небо якоїсь особливої синяви, чарівний балкон, де квітнуть Ван-Гогівські соняшники, — всі сюжети розкривають зміст мало не солов’їної поетики мисткині. В авторському неоромантизмі присутній свідомий, а може, інтуїтивний (байдуже) опір холоду раціональної концептуалізації світу постмодерністським мистецтвам. Світогляд художниці підносить «естетику присутності». У власних творах голос автора тихий, але виразний. Його енергетичний посил такий, що інформаційна зарядженість композицій вириває глядача із буденності, із прагматичної заклопотаності та пропонує зануритися в тишу, сповнену глибокого змісту творення, у дивовижну гармонію, яка в Японії має назву «вабі-сабі» (непоказна краса і стриманість).
Хіба в цій об’єктивно неблагополучній ситуації суспільства, що є реалією нашого життя, мистецтво О. Соловйової є втечею від гіркоти буття, такою собі нішею, де переховується художниця? Ні. Живописні твори Ольги Соловйової серед світу, не захищеного від руйнування, височать як маяки, як охоронці й запорука порядку. Ліричний неоромантизм, хоч як це парадоксально, залишається аргументом на користь збереження культури.
Фоторепродукції надано автором
