Примиритись — значить зрозуміти

Наближення 60-ї річниці Перемоги спонукає українське суспільство до публічних дискусій на тему примирення: примирення українців із росіянами, поляками, але передусім — поміж собою.

НЕ ЗНАВ, НЕ ЗНАВ — І ЗАБУВ

Народна традиція пошанування своїх предків і своєї історії, а ширше — традиція самопошанування — була викорчувана з українських душ і сердець, а від нав’язаної взамін несло штучністю та показовістю: запрошення до школи на 9 Травня «сусідського» ветерана «з медалями», кілька гвоздичок, дешевий одеколон і книжка були символами піонерської вдячності.

Радянській державі було вигідно, аби люди сприймали міф про війну лише в сенсі однотипних художніх фільмів, але не крізь призму аналізу історичних фактів і історичних передумов.

Годі, отже, дивуватись, що українці лишаються чи не єдиною нацією, де понад півстолітньої давнини суспільний конфлікт між сторонами війни притрушено нафталіновим порохом ігнорації. Біль війни понівеченими долями живе в пам’яті лише її безпосередніх учасників. Але справою національного примирення не можуть займатися ті, хто на власному досвіді пережив воєнні жахи: надто багато горя, надто багато пекучих спогадів!

Процес зближення мусять ініціювати наступні покоління. Але для більшості з них і так усе ясно: з одного боку радянські герої-визволителі, з іншого — несвідомі, затяті націоналісти. Натомість за часів новітньої державності — й це природно — сформовано в певної кількості українців і дзеркальний стереотип: герої-захисники своєї землі проти зайд-окупантів.

На жаль, споживацьке інтерпретування й використання сучасної цивілізації сформували в українців імунітет до співчуття: «Яке там горе, що дід не прийшов з війни: такі були часи, не він один, що було — те було». На тлі рафінованих драм та показної жорстокості масового кіно, що «гартує» світосприйняття сучасної людини, біль власних бабусь і дідусів видається дрібничкою, чорно-білою двовимірною історією пожовклих фотографій «в селі над ліжком», яку варто щонайшвидше забути, викинути з голови, «проїхати».

НЕ МОЄ — НЕ БОЛИТЬ

Що там війна — пекельна трагедія українського народу (а може, й цілої світової історії), Голодомор 1932—1933 років для більшості українців — «дела давно минувших дней». З такою суспільною черствістю годі дивуватися, чому й досі не відбулося суспільного примирення воїнів УПА з воїнами Радянської армії: немає ініціаторів, немає інтересу, немає сенсу та й особливої потреби: «Бо — за великим рахунком — скільки там їх (та їм) лишилось».

Тож першим кроком до реального примирення стане винесення проблеми трагедії Другої світової війни на рівень публічного обговорення й належного її суспільного усвідомлення. Поки власним серцем не спробуємо відчути горе війни, щоб розділити його з нашими предками, доти питання примирення лишатиметься на маргінесі суспільних завдань українців.

Ми забули, хто ми є! Знання третього коліна своїх предків вважається в Україні вершиною родової обізнаності. Цвинтарі — матеріальна історія народу — де вони? На них побудовано нові житлові масиви, по ним прокладено дороги: і йдеться передусім не так про святотатство, як про національну пам’ять. Руйнування кожного цвинтаря катком проїжджало по самоусвідомленню українців, трощачи споконвічні цінності сакральної поваги до предків і старших людей. Отже, годі тепер дивуватись суспільній байдужості до питання національного примирення. Натомість варто щонайшвидше братись до зміни цього стану справ, використовуючи добрі приклади інших держав та найкращі знання суспільного менеджменту, аби бодай-якось зрушити з місця те, що лежить на нас борговим тягарем.

МОНОПОЛІЗОВАНА ІСТОРІЯ

Не потрібно глибоких знань з вікової психології, аби зрозуміти чутливість і емоційність старших людей. Недарма їхню поведінку прирівнюють до дитячої: фізична немічність та поступове сходження на маргінес суспільних відносин спричиняють ідеалізацію минулого, загострюють реакцію на сьогодення. У цьому контексті дуже доречним видавалася ініціатива Президента посадити ветеранів за святковий стіл на Хрещатику: можна лише уявляти, якою гордістю та втіхою для них був би факт відзначення свята за одним столом із самим Президентом!

Однак у суспільстві перемогла ідея радянської традиції урочистого параду. Що ж, можливо, для багатьох ветеранів його відсутність на День Перемоги сприймалася б як святотатство — мусимо розуміти й це. Прикро, однак, що форма знову може виявитись важливіша за зміст, а політичні дивіденди — від подарунка приємних годин тисячам комбатантів. Лишається розраховувати на організацію святкових столів у містах, бо сподівання на їхнє розміщення на Хрещатику після параду марно — хіба накрити їх десь у іншому місці Києва.

Якщо ветеранів Радянської армії у 60-ту річницю Перемоги позбавлено лише сентиментів зі спільного святкування з першою особою держави, ветерани УПА зустрічають свято із значно похмурішим настроєм: десятиліттями упосліджені, принижувані, переслідувані на чотирнадцятім році незалежності держави, за яку вони боролись як за мрію, українські повстанці й зараз залишаються «квазіветеранами». Суспільство ще досі не склало належної дяки їм. І йдеться не лише про статус, пільги, доплати — йдеться про загальнонаціональне акцептування героїв визвольних змагань, а поміж ними — не лише воїни УПА, але й сотні тисяч селян та городян, які допомагали «своїм хлопцям», часто ризикуючи життям.

Мусимо зробити виразний державний жест у бік цих людей, а не відмовчуватися, щоб бува не спровокувати негативну реакцію іншої воюючої сторони, яка так само є нашими дідусями й бабусями. Якщо ми говоримо про рівність і примирення, передусім варто урівняти суспільний і соціальний статус обох сил. Бо мудра державна політика — це не намагання зберегти існуючий статус-кво, але встановити історичну справедливість і визнати обидві сторони однаково рідними й важливими для України.

Парад — так парад: радянській перемозі — радянське вшанування. Лише пам’ятаймо, що перемогу у війні здобуто кров’ю мільйонів українців і її не можуть монополізувати самі лише військові. Тож не забути б запросити на той парад і представників УПА, і простих людей, що пережили пекло війни. Щоб не став парад демонстрацією сили, але виявом народної вдячності, сердечності, прощення та примирення.