Iсторична місія Української Повстанської Армії
Сьогодні українці в черговий раз будуть відзначати ювілей утворення Української Повстанської Армії. Однак привід для великих радощів навряд чи знайдеться. В Україні відбувся реванш проросійських, антиукраїнських сил, які безумовно продовжують зачистку історичної пам’яті українців.
Ще більше занепокоєння викликає кволість та непослідовність «помаранчевих» політиків. Залишилось мало надії на те, що ці політики перетворяться з «помаранчевих» на «синьо-жовтих», а може, й на «червоно-чорних» (кольору прапору українських націоналістів). На заваді цьому стоїть комсомольсько-компартійне минуле цих діячів, коли слово «український націоналізм» було лайливим. Під час помаранчевої революції українських націоналістів знову використали українські політики, свідомість яких роздвоєна між лібералізмом та радянофільством. Тому навряд чи й від «помаранчевих» український націоналіст може очікувати на рішучі дії щодо встановлення історичної справедливості — визнання УПА силою, що боролася за незалежність України в роки Другої світової війни. Все це підтвердило сумніви щодо можливості узгодження ідеології лібералізму та націоналізму або, інакше кажучи, адекватності лібералізму сучасним завданням національно-державного розвитку України. Натомість вже за останні роки саме з «помаранчево-ліберального» табору надійшла низка суперечливих концепцій щодо історичної місії УПА. «Помаранчевий» Президент та уряд сприяли поширенню цих думок як панацеї для встановлення злагоди та толерантності. Конспективно ці думки можна викласти так:
1) Як партизани УПА, так і радянські українські партизани в рівній мірі боролися за незалежність України.
2) Головною метою УПА була боротьба з німецьким нацизмом та імперіалізмом.
3) Боротьба між УПА та українцями у складі Червоної армії на території Західної України протягом другої половини 1940-х — першої половини 1950-х років була певним непорозумінням, спровокованим виключно комуністичною владою СССР.
Однак чомусь ліберальне риштування УПА не спрацювало. І сьогодні УПА є об’єктом ненависті з боку антиукраїнських сил. На нашу думку, це сталося не в останню чергу з причини хибності наведених концепцій, їх невідповідності історичним фактам, прагнення поєднати непоєднанне, примирити непримиренне.
Бажання представити рух УПА та радянських партизанів як рівноцінні явища, за усієї політкоректності, з історичної точки зору виглядає великою натугою. УПА мала справді народні коріння. В умовах бездержавності українського народу роль організатора взяла на себе підпільна партія — Організація українських націоналістів (ОУН), що відразу проголосила своєю метою боротьбу за створення Української самостійної, соборної держави. Таким чином, ідеологія повстанців увібрала в себе традиції незалежницького напряму українського національного руху першої половини XX ст. Особливо сильною була підтримка УПА з боку населення протягом другої половини 1940 х — першої половини 1950 хроків в умовах боротьби проти совєцької окупації та совєтизації Західної України. Найкращим доказом цього є примусове переселення населення з західноукраїнських земель, до якого змушені були вдатися польській та совєцький уряди наприкінці 1940-х років (акція «Вісла»). Інакшим чином вибити народний грунт з під ніг УПА було неможливо. Але навіть в таких умовах повстанці продовжували діяти.
Після Другої світової війни совєцька пропагандистська машина почала активне формування народного образу руху українських радянських партизанів. Не в останню чергу на противагу образу УПА. «Онароднення» радянського партизанського руху повинне було закріпити тезу про «Велику Вітчизняну війну радянського народу проти фашистських загарбників». Проте історичні дані свідчать про штучність цієї концепції. Українські радянські партизани були організованими НКВС диверсійними загонами Червоної Армії, які підтримувались і контролювалися з Москви. Вони не стільки рятували населення зайнятої німцями та румунами України або допомагали йому, скільки контролювали його на предмет збереження лояльності радянському режиму. Цілком протилежною УПА була ідеологічна база радянських партизанів. У цьому неважко переконатись, ознайомившись з текстом клятви радянських партизан, де висловлюється готовність померти за «великий та непереможний Радянський Союз» та «радянський народ». Прикметно, що сама клятва була написана 1942 року російською мовою.
Загалом у лавах радянських партизанів українці складали лише 54%. Вражає і порівняння чисельності осіб у складі УПА та радянських партизанів. Через радянські партизанські загони за роки війни пройшло приблизно 180 — 220 тисяч осіб. Через лави УПА — 400 тисяч, тобто майже вдвічі більше, аніж через радянські партизанські загони!
Теза про те, що радянські партизани також боролися за незалежну Україну, має за джерело радянську пропаганду. Згідно неї, нацистський режим представлявся як уособлення всього злого, загроза існуванню українського народу. Радянський режим представлявся як протилежність, суспільство, де панували ідеї та практика інтернаціоналізму, що в тому числі задовольняв потреби українського народу. І це після Голодоморів, репресій, денаціоналізації українців! Згідно цього ж погляду, перемога нацистів несла неминуче зникнення українського народу, перемога СРСР продовжувала існування українців та навіть їхньої держави — УРСР.
Насправді все виглядає не так просто. УРСР була псевдодержавою українців, своєрідним гетто, де поступово зникала українська культура та ментальність як самостійне історичне явище (на жаль, це триває і зараз). Перемога Радянського Союзу не просто закріпила цей стан, але й принесла за собою нові методи та зміст боротьби з українським народом. На 1991 рік (і навіть на сьогодні) українці були скаліченим народом, велику частку якого вже становили «радянські люди». Характерно, що українські радянські ветерани є провідною часткою цього нового етнічного явища. То про яке ж принесення свободи та незалежності з боку радянських партизанів можемо говорити нині? Хіба не виключно УПА у Другій світовій війні намагалися в несприятливих та безнадійних умовах створити Українську незалежну державу? На жаль, це не вдалося не тільки тоді, але й у 1991 та 2004 роках. Вся політика України нині проводиться з оглядкою на Росію та під її невсипущим контролем.
Не відповідає історичній правді й намагання представити трохи не єдиним сенсом існування УПА — боротьбу з нацизмом. Ця думка зумовлена вже згаданим поглядом на нацизм як на абсолютне зло, а на радянський режим — як на абсолютне добро. Насправді йдеться про кровних братів, але не близнюків. Радянський режим був більш цинічним, хитрим, безжалісним до своїх громадян, ніж німецький нацизм. Тому прагнення ліберальних політиків та істориків, як їм здається, «обілити» УПА є недоречним. Насправді у всіх документах УПА йдеться про боротьбу зі всіма формами імперіалізму, у тому числі, з московським. Природно, що після 1944 року саме це завдання стає єдиним. Важливий історичний урок УПА полягає в тому, що її діячі відмовилися від одвічного українського малоросійства, ходіння «між крапельками», озиранням на Москву. Єдиним імперативом для них був україноцентризм, праця виключно задля України. На жаль, цей урок аж ніяк не засвоєний сучасною українською політичною елітою.
Не виглядає глибокою й третя зі згаданих тез. Боротьба між УПА та українцями у складі Червоної Армії на території Західної України протягом другої половини 1940-х — першої половини 1950-х років була не непорозумінням, спровокованим виключно комуністичною владою СРСР, а проявом більш глибоких розбіжностей між українцями, які ми відчуваємо дотепер. Українці, що воювали у складі УПА, змогли вбити в собі малороса, усвідомити свою окремішність від Росії. Вояки Червоної Армії, навіть українці за походженням, в умовах Російської імперії та СРСР були виховані в дусі двоєдиного тіла з Росією, звикли жити не тільки інтересами України, але й Росії. Більшість з них не здатна була зрозуміти ідею українського націоналізму, нездатна й дотепер. Принагідно зазначимо, що учасників війни як з боку УПА, так і СРСР не треба вважати невинними жертвами воюючих режимів. Вояки УПА постраждали не випадково. Їх з точки зору радянського режиму справедливо переслідували за антирадянські дії та переконання. З точки ж зору Української держави, якщо вона прагне бути справді українською, ці дії слід вшанувати як героїчні.
У цій статті неможливо оминути й дві інших думки, що торкаються теми УПА. Нещодавно львівський професор Я. Грицак висловив думку про безсенсовість боротьби УПА проти радянського режиму після 1944 року. Мовляв, українській молоді треба було не гинути у лісах, а вдатися до органічної, мирної роботи в радянському середовищі як частині населення СРСР. Ця думка знайшла певне схвальне сприйняття серед українських ліберальних інтелектуалів та політиків подібно до тези інших авторів про безсенсовість битви під Крутами. Вважаємо, що жертовність заради національної ідеї не може бути відкинута на догоду моді. В історії виборювання незалежності всіх сучасних держав не обійшлося без жертовної крові національних героїв. Ті, хто відкидають ідею жертовності, грають у небезпечну гру, удаючи ніби Україна нині немає ніяких загроз ззовні. Постійні антиукраїнські випади північного сусіда актуалізують проблему виховання української молоді на героїчних прикладах з українського минулого. Як викладач історії можу додати, що якщо з історії України прибрати навіть ті нечисленні справжні приклади боротьби за незалежність України, то учням та студентам прийдеться прийняти ще більшу кількість брому або навпаки тонізуючих напоїв, щоб витримати постійний плач у стилі «нас поневолювали, а ми виживали й пристосовувалися».
Справжнім лідером теленовин, що торкаються історично- політичної тематики, стала останнім часом ініціатива Президента про примирення між ветеранами УПА та ветеранами Червоної Армії. Реалізація цієї ініціативи розглядається як необхідна передумова та засіб примирення молодшого покоління українських громадян навколо проблеми УПА та теми «Україна та Друга світова війна». І знову ж при всій зовнішній привабливості ця ініціатива не здається логічною. По-перше, ветерани вже примирилися в особі Братства ОУН-УПА та Об’єднання ветеранів України на чолі з І. Юхновським. УПА тепер ненавидять ті з ветеранів, хто ненавидять сам український народ та його державу. То чи варто апелювати до таких осіб!?
По-друге, і що найважливіше, не сприйняття значною частиною громадян східної та південної України діяльності УПА має коріння аж ніяк не в непримиренності сивочолих ветеранів. Воно є наслідком абсолютного нерозуміння ось вже декількома поколіннями українських політиків 1990 —2000 років основ національної політики, невміння проводити інформаційну політику. Як може населення сходу та півдня дізнатися зважену інформацію про УПА в умовах відсутності в більшості міст українських книжок, телерадіопередач!? У середніх та вищих навчальних закладах панують проросійські настрої. Безкарно діють за підтримки Росії антиукраїнські організації. У жовтні та в травні на відкриті уроки у школах запрошують виключно радянських ветеранів, хоча ветерани УПА і досі живуть не тільки у західній Україні. А український уряд з мотузкою на шиї продовжує розмірковувати над проблемами роздержавлення засобів масової інформації та децентралізації управління! Тому не треба відповідальність за наслідки своєї бездіяльності перекладати на ветеранів. Президент та уряд діють надзвичайно непослідовно, адже у травні всі святкові заходи розгортаються за сценарієм сталінсько-брежнєвської концепції «Великої Вітчизняної війни». І саме недолуге пропагандистське кліше не сходить з вуст журналістів та політиків майже всіх напрямків. Сам Президент їв фронтову кашу аж ніяк не з ветеранами УПА. Консервації радянського погляду на війну сприяють і свята визволення України 28 жовтня, дня партизана 22 вересня (звичайно ж, радянського). Політикам не видається парадоксальним вивішувати на ці радянські свята синьо-жовті прапори, за яких в радянські часи могли і розстріляти.
Привертає увагу і те, що досі тема «дражливих місць» у діяльності радянських партизанів належить до табуйованих. Майже ніхто взагалі не ставить питання про доцільність їх боротьби (адже дії партизанів проти німців породжували відплатні акції), жорстокість, ставлення до української мови, культури. Натомість тема жорстокості партизанів УПА активно обговорюється за всієї абсурдності самого питання про жорстокість та моральність під час воєнних дій.
Отже, якщо український Президент та «помаранчеві» сили насправді хочуть об’єднати країну, вони повинні усвідомити, що:
1) В історії є певні явища, навколо яких неможливо об’єднати «і мертвих, і живих і ненароджених...» Треба обрати один погляд і відстоювати його. У цьому разі слід визнати, що тільки УПА боролася за незалежність України, а інші сили — за збереження України у складі СРСР.
2) Не можна проголошувати завдання соборності України, а потім загравати навколо теми УПА перед Заходом, і ігнорувати проблему на сході та півдні. Слід зрозуміти, що тут також є українці — патріоти своєї держави, що здатні сприймати діяльність УПА не у вихолощено-препарованому вигляді.
3) Обговорення теми УПА треба вести разом з обговоренням діяльності радянських партизанів. Тільки тоді зникне неприємний присмак навколо теми УПА як підсудної сторони.
4) Тільки потужна інформаційна політика здатна подолати негативізм у сприйнятті УПА на сході та півдні України. З цією метою слід не тільки закликати до ентузіазму, а вдатися до фінансування проектів, підтримки україноспрямованих засобів масової інформації.
Тільки відмова від сором’язливого ставлення до власної історії є основою подальшого розвитку української державності.
