Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Як ми заблукали в «трьох соснах»

9 червня, 2007 - 00:00

Часто ми бачимо, як у величезному масиві — друкарському і електронному — ЗМІ, телепрограм люди говорять, говорять, говорять... Але немає відчуття, що всі інші їх слухають, і хочуть дізнатися для себе щось нове. Або для того, щоб виробити загальний підхід. Усі чекають своєї черги виговоритися. У цьому, безумовно, є одна з особливостей нинішнього психологічного стану суспільства. Люди стривожені й нагадують розворушений вулик. Але для того, щоб їх зібрати воєдино й націлити на продуктивну роботу, нам потрібні не тільки авторитети, а й загальна налаштованість на те, щоб чути і сприймати імперативи. Незважаючи на «постреволюційну» апатію, багатьох все ще турбує запитання: чому так сталося? І в якій точці ми зараз знаходимося? У глибокому офсайді, чи все-таки кудись рухаємося? Деякі добрі іноземці, що приїздять в Україну, намагаються нас утішити, мовляв, нічого страшного — йде нормальний демократичний процес. Але чи так це насправді? Чи дійсно ми будуємо демократичне суспільство? Як пояснити парадокс: вибори все краще і краще, «чистіше» і «прозоріше» — а парламенти все гірше й гірше?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно повернутись у минуле. Я взагалі вважаю, що «вихід» там, де і «вхід». А демократія — це довго. Криза, яку переживає сьогодні Україна, не лише політична. Вона системного характеру. І включає в себе куди більше психології, моралі й етики, ніж можна припустити. І збирався цей «ящик Пандори» дуже давно. А відкрили його на початку 90-х, коли процеси глобального землетрусу охопили весь пострадянський простір. Правда, в різних точках, можна сказати, трусило по-своєму. Всі ми пам’ятаємо, як однозначно сприйняли події (що йшли тоді, в основному, з Москви) в Прибалтиці... Узяли, як то кажуть, «ноги в руки» і чимдуж у Європу, з якою вони себе завжди асоціювали, і без якої себе не мислили. У них була мета, і вони її здійснили. Не в останню чергу, завдяки тому, що там були дуже яскраві й тверді в своїх планах лідери національного руху. Але також там були доволі прогресивні комуністи, (такий собі оксюморон), що перебували при владі. Я не буду чіпати якихось процесів у республіках Середньої Азії. Хоча багато хто з майбутніх лідерів цих країн також вийшли з лав компартії. Скажімо, мабуть, молоде покоління взагалі не пам’ятає — покійний Туркменбаші також був секретарем республіканського центрального комітету. В Україні — це моя особиста суб’єктивна думка, (яка однак має немало підстав, тому що я належу до того покоління журналістів, яке почало працювати в часи перебудови), справа йшла інакше. Я часом говорю жартома, що всі питання з приводу проблем в нинішній Україні — до відділу кадрів ЦК. А якщо серйозно, то ми ще перебуваємо в пострадянській парадигмі. У суспільстві присутній повноцінний набір стандартів життя: від інформаційного суспільства і «особистого членства в Євросоюзі» до глибокого феодалізму та чогось на зразок «тейпів»). Україна зустріла перебудову маючи одну з найконсервативніших партійних організацій, де за вказівкою з Москви будь-яке інакомислення придушувалося набагато активніше, ніж це відбувалось у столиці СРСР. В Україні на той час не знайшлося відповідального лідера комуністичної партії. Я думаю, що і бути не могло. За всієї половинчатості, за всієї складності, за всієї, можливо, навіть ортодоксальності, великою особистістю, безсумнівно, був Щербицький. Але він був великою особистістю свого часу, і ніяк не міг стати для України Бразаускасом (ще й тому, що пішов у відставку при Горбачові). Практично з усіх, хто йшов з ним, свого часу «вибили Україну». А їм, вдумайтеся(!), треба було очолювати національну республіку і співпрацювати з «українськими буржуазними націоналістами». Ось чому Джеймс Мейс писав у «Дні»: «і незалежність отримала УРСР». Якщо пригадати як у розпал найсерйозніших подій перший секретар Івашко (нині покійний) виїжджає в Москву... Гуренко, за всієї його видимої жорсткості не зміг нічого радикального і нового запропонувати своїй партії.

Наша драма зростання, набору висоти полягає в тому, що саме в Україні «демократична платформа КПРС» не перемогла. Прогресивний потенціал (по суті соціал-демократичний) розпорошувався. Хтось «образився на історію» і взагалі відійшов від політики, хтось пристав до інших численних партій, що народжувалися. Компартію залишили на дуже середню ланку.

У свою чергу націонал- демократичний рух, який в основному живився ідеями визвольної боротьби, починаючи з XVII—XVIII століття, не зумів висунути зі своїх лав і не зміг підтримати прагматичних лідерів, які б змогли поєднати національно-визвольні ідеї з демократичними принципами і вписатись у реалії сучасного життя. І тим більше виявилося неспроможним подолати стереотип «свій-чужий» на президентських виборах 1999 року. І якщо ще за Кравчука планка стояла досить високо, тому що тоді на другі-треті позиції прийшли люди з науки, з виробництва, з різних сфер діяльності з надією на те, що вони зможуть вкласти свою енергію в зміни. І сам Леонід Кравчук був здатний запропонувати партнерство Руху Чорновола (якe він, до речі, відкинув), то надалі старий інстинкт апарату продовжував відбраковувати всі нові й яскраві особистості. Почалася негативна селекція, яка поступово привела країну до феномена «змови ліліпутів».

Хтось скаже: яке відношення до сьогоднішнього дня має ця історія «більшовички» з дореволюційним стажем»? Найбезпосередніше. Не тільки тому, що ті, хто прийшов у владу на початку 1990-х, всі ще в ній залишаються. І залишаються правила поведінки у владі. Питання в тому, якої якості ці люди, що вони могли суспільству за цей час запропонувати, які фігури вони висували і чому. Як пройшов в Україні процес приватизації і як відбувається вихід з «тіні»? Чому з такими великими складнощами проходить десовєтизація, хоч для нас це — завдання завдань, тому що Росія увібрала в себе радянське й пишається цим, і не має наміру відмовлятися, і символом цього є те, що прозвучав на похоронах Єльцина відкинутий ним радянський гімн. Україна мала шанси вийти на нові щаблі — це було, зокрема, на президентських виборах 1999-го року. Але драматизм цього періоду ніхто не може ані проаналізувати, ані зробити належні висновки. У Прибалтиці їхні лідери, напевно, добре розуміли, що пройде зовсім небагато часу, доки Росія зайнята своїми проблемами і не звертає уваги на окраїни, не маючи для цього ні ресурсів, ні сил, ні можливостей. Але тільки-но Росія консолідує ці ресурси — а країна, як відомо, колосальна — то вона візьметься за свою звичну справу — підтягуванням втрачених земель. Тому ті в Україні, хто не розумів цього і діяв всупереч руху до НАТО і ЄС, завдали національним інтересам колосальної шкоди. (До речі. Про «не розумів...». У чудовому фільмі колишнього віце-президента США Ала Гора про глобальне потеплiння є фраза Спенсера: важко чекати розуміння від тих, хто отримує гроші за те, щоб не розуміти...).

16 років дуже швидко пролетіли. Яскраво, бурхливо, нетямуще. Шкода, що мало займалися суспільством. Для нас Історія набагато важливіша поточного політичного моменту. Щоб люди розуміли, звідки ми вийшли, чому в нас такі проблеми, на кого нам орієнтуватися, хто є нашими лідерами громадянської думки і які нам стандарти для нормального життя потрібні. Адже якийсь час вони сиділи біля телевізора або «брехунця» й довірливо чекали: що ж скаже-порадить її еліта... В українській журналістиці було кілька спроб проривів, але девальвація цінностей, яка охопила все суспільство, торкнулася і її. Те, що нагромаджувалося роками, нині призвело до махрового цвітіння виразок. Нелікованих. І тепер для того, щоб повернутися хоча б до початкових висот, я не кажу про те, щоб поставити нову планку, потрібні колосальні зусилля всього живого й освіченого, що в суспільстві збереглося й розвинулося. На щастя, за цей час повільно, важко підіймався український бізнес і не лише той, який усе розтяг, але й той, який у муках створював. Їм також усім затісно в цій політичній старій шинелі. Скажімо, у комуністів вона все більше схожа на постсталінський крій. У 1990-ті багато хто з комуністів були схожі більше на соціал-демократів. І лише ті, хто вчинив, як рантьє, і стриг купони зі збіднілого населення, ще досі забивають їм баки всілякими небилицями, щоб продовжити своє комфортне існування при владі. І в цьому також є проблема, бо в Україні перший президент (до речі, ідеолог ЦК) пішов на те, щоб з компартією покінчити. А червоний директор Кучма знову випустив її на арену, причому виключно для своїх вузьких цілей. Для того, щоб розіграти за московським прикладом карту реваншу червоних. І нині всім очевидно, яку роль вони відіграють у політичному житті країни.

Для новітньої історії дуже важливо проаналізувати: що робили в цей час інтелектуали й журналісти України? Які насущні для здоров’я суспільства проблеми вони підіймали? І які злоякісні міфи про особливо моральних політиків вирощували? Хто послідовно тоді, а не сьогодні, коли це стало знаменом партії «Наша Україна», розповідав правду про Голодомор? Адже про це не можна говорити скоромовкою, порожнем. Якщо звертатися до цієї страшної драми, то тільки для того, щоб зрозуміти, з якою складністю проблем у суспільстві ми маємо справу. Для того, щоб звернути увагу на підручники, на гуманітарні програми, для того, щоб виділялися кошти на створення хороших фільмів, позитивних, для виховання нової енергії в людей, ослаблених такими страшними проблемами. Лікувати проблему — не значить нескінченно про неї говорити. Це означає прикласти зусилля, щоб нація була більш життєздатною.

Не можна не помітити, що за останні два роки українська журналістика помітно додала в якості й поступово може піти від «шаманства».

Але в Росії, наприклад, політична журналістика жорстко обмежується. (Щодо цього доречно пригадати щось на зразок жарту Г. Павловського: «Путін виконує програму Федора Михайловича Достоєвського, який говорив: широка російська людина, я б звузив. Ось прийшов Путін і звузив трохи»). Але наука, культура, кіно, у тому числі документальне, активно насичує суспільство... Я переконана, що Росія (принаймні частина російського політикуму) чудово розуміла, яку модель вона вибирає для себе і яку «підкидає», за словами незабутнього М. С. Горбачова, для України. Смішно ображатися. Це конкуренція. Не скажеш, що в Росії набагато менше проблем, але при певному авторитарному стилі для проведення реформ або якихсь загальнонаціональних проектів їхні проблеми не такі очевидні. В Україні, коли завдяки наполегливим радам і методикам наших сусідів, ми передчасно й невиправдано пішли на модель парламентської республіки, то наш нинішній поки ще «контрольований хаос» служить наочним прикладом для російського обивателя, чому шкідлива демократія. Хоч я глибоко переконана, що це не зовсім та демократія, про яку можна було б говорити в нашому випадку.

Демократія, я сподіваюся, у нас ще попереду. Якщо вистачить терпіння, наполегливого бажання зрозуміти наші помилки й зібрати по крихітках тих нечисленних розумних, до порад яких ми всі ці роки ухитрялися не прислухатися. Звичайно, збирати їх, показувати їх, приділяючи пріоритетну увагу й місце їм, а не клоунам і шарлатанам, зобов’язані журналісти. Інакше канали свободи слова, які в Україні, на щастя, є, але використовуються не за призначенням, виконують руйнівну роботу в головах. Вони нагадують відсік, в якому з’єднали водопровід із каналізацією. Час поставити «фільтри» з культури, етики й здорового глузду.

Але це ще не все. Від політиків сьогодні суспільство чекає малого – припинення ганебних чвар на очах у всього світу і проведення відносно нормальних виборів. Перед усіма нами значно складніша задача: обирати не серцем, а розумом, відітнувши нарешті «гангренозне» минуле.

Лариса ІВШИНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments