Мереживна війна, або больовий поріг української історії

Те що ми сьогодні називаємо гібридною війною, яку розпочала Росія щодо України, в середовищі українських інтелектуалів, з якими спілкувався Джеймс Мейс, називалося, з легкої подачі західних учених, мереживною війною. І я вважаю, що саме цей термін щонайточніше відбиває глибинну суть сьогоднішніх подій, оскільки найголовнішою зброєю при захопленні суспільства і встановлені над ним контролю стає саме суспільство, а солдатами такої війни - широкі верстви населення, захоплення територій відбувається не з використанням новітніх досягнень військової промисловості, а іноді і взагалі без озброєнь. Такі технології ведення бойових дій не передбачають чітких фронтів, концентрації військ і техніки, натомість на перший план виступають психологічна та інформаційна обробка противника. Головним арсеналом при захопленні держави і встановленні стратегічного контролю над собою стає саме населення держави, котру поневолюють. Розвиток інформаційних мереж і засобів комунікації на наших очах сформували нову реальність - таку соціальну систему, при котрій суспільство найважливішими своїми компонентами  життєдіяльності підключене до мережі, саме її формує, сама споживає і саме стає її першою жертвою. І тут мова не тільки про мережі Інтернету. Соціальні мережі виникли спочатку в автономному режимі і лише потім, з розвитком загальної інтернетизації, перемістилися в on line. Зміну парадигм інформаційних мереж Джеймс підмітив одним із перших українських дослідників і одним з перших забив тривогу, бо щільність прошивки українського суспільства інформаційним зомбуванням російських теле-радіо-інтернет-комунікаціями наростала на його очах. І він вбачав у наростанні інформаційного тиску з боку держави, яка завжди мала, і завжди матиме територіальні претензії до Української держави, пряму загрозу її майбутньому. Він щодня буквально просіював десятки газет, журналів, ночами просиджував в іноземних сайтах, де йшлося про Україну. Я добре пам'ятаю останні дні Джеймса, останні наші розмови, коли він буквально на очах вигоряв від пекучої тривоги. І щодня буквально на пальцях пояснював мені, які інформаційні технології задіяні в тих чи інших матеріалах, з якою метою, прогнозував яке матиме продовження та чи інша тема. Він вбачав у нібито спонтанних проросійських публікаціях на тему української історії, культури, поступовій суржикізації українського мовного простору планомірність і системність. І недобрі наміри. Завжди обурювався бездіяльною, беззубою інформаційною політикою Києва. І не добираючи слів, критикуючи за темники, які в журналістському середовищі ставали реальністю, за запобігливість перед північним сусідом, нерішучість у проведенні національної політики. Багато гірких, але справедливих слів почули від нього і представники  української національної демократії, які так і не змогли завоювати масову аудиторію. Так, визнавав він, проросійська політика влади багато в чому сприяла дискредитації і ізоляції найбільш яскравих її представників у суспільно-політичному дискурсі. Та усе ж, як багато можливостей втрачається щодня, щогодини. Я колись писала, що Джеймс Мейс  проживав кожен день у ритмі шаленого прискорення, безліч обов»язків, які він брав на себе, були очевидно непосильними для однієї людини, тим паче важкохворої. Проте, він поспішав, передчуваючи близький кінець, поспішав бодай якщо не розкрити проблему, то хоча би побіжно її окреслити, бо розумів важливість вкасної ідентифікації проблеми, діагностики соціальної хвороби.  І ненавидів словесну порожнечу, яку так спритно сіяли на українській інтелектуальній ниві політики, політологи, записні промовці на різноманітних шоу. Багато слів, повторював щоразу, як багато слів. Як вправно вони заговорюють Україну. Це він про політиків, які так багато обіцяли, так талановито промовляли. І ніхто, ніхто, щоразу повторював Джеймс не говорить правду, що Україна на межі, що час для розхитування закінчився. Що треба збирати каміння, що треба займатись державним будівництвом. Втративши темп модернізації економіки, суспільства, людини, Україна може втратити майбутнє.

Джеймс Мейс (фото з архіву "Дня")

У нього, з моменту, коли він у ефірі побачив падіння ньойоркських веж-близнят, він здавалося повністю перейшов у інший вимір, іншу епоху. Він увіч побачив привиди майбутніх жахів не лише для його улюбленої Америки, але, насамперед для України, яку любив всією силою, в якій перемішалося і безмежне співчуття до народу, якому судилося пройти такі лихоліття як три Голодомори, безкінечні війни, терор, насильство, і щире захоплення його культурою і духом, який наперекір усьому вижив і виніс безцінні скарби пісні, слова, музики, архітектури. Та ще у його ставленні до України було щось глибинне синівське, майже побожне. Для нього це  була не просто земля, по якій ступають, топчуться, а щось таке, що носять на рівні серця і душі. Прагнення убезпечити, захистити, не допустити нових бід, нової крові – ось що рухало ним, як публіциста, дослідника, професора Могиляки.

Український читач знає і шанує Джеймса Мейса, насамперед, як історика Голодомору 1932-33 років, як виконавчого директора Комісії Конгресу і Президента США по вивченню Великого Голоду в Україні, того, хто на міжнародній арені і в вітчизняному інформаційному просторі наполегливо відстоював концепцію Голодомору, як штучного, умисного, спрямованого проти України як держави і українців як нації, такого, що має чіткі ознаки цілеспрямованого геноциду у всій його страхітливій реальності. Його називали адвокатом України, американцем з українським серцем, більшим українцем ніж самі українці. В чомусь він таким і насправді був, бо сам визнавав, що наші мертві покликали його. І він був свідомий цієї місії. Саме він запропонував концепцію українського суспільства, як посттоталітарного, постгеноцидного, і саме з цього виводив всі економічні, політичні і суспільні негаразди України незалежної. Проте, мабуть, лише вузьке коло читачів, в основному газети «День», знають, що в останні роки, Джеймс Мейс окрім суто наукової роботи, впритул займався реальною політикою України, уважно придивлявся до політичних і суспільних процесів, які тут відбувалися.

Свого часу Джеймс у своїх політологічних статтях гостро поставив питання, які з такою незбутньою силою нині актуалізував Майдан. Маю на увазі насамперед Майдан інтелектуальний. Досі ніколи з часів української незалежності не лише історики, політологи, політики, а практично вся українська спільнота так глибоко не поринала в дискусії щодо структурних змін у державі, необхідності системних перетворень політичного і державного устрою України. Сьогодні ми констатуємо народження зрілого політичного суспільства, виступ на політичну арену української політичної нації, спроможної не лише заявити про свої права і свободи, але і відстояти їх.

Про необхідність такої загальноукраїнської дискусії постійно говорив Джеймс Мейс, постійно підкреслював, що лагідним словом “злагода» українські політики прикривають власну неспроможність повернутися лицем до проблем, які мають явну тенденцію до загострення. Здається на той час він написав майже все, що так чи інакше стосувалося питань державного будівництва. Про необхідність децентралізації влади і ресурсів, про тінізацію українських еліт, українську клептократію, свободу преси, мовне питання, енергетичну пастку, в яку Українська держава послідовно себе заганяє, відмовившись від реальних реформ, від поступу по шляху модернізації. Про проблеми малого і середнього бізнесу, про проблему оліархату, яка набуває системного характеру, і загрожує насамперед великому бізнесу, який через тісну пов»язаність із владними структурами, зрощення з державною бюрократією може виявитися першою жертвою соціальних катаклізмів, які неминуче виникнуть через тотальний грабунок народу. Саме великий бізнес, застерігав Дж. М., хоча би з інстинкту власного самозбереження мав би всіляко сприяти народженню і утвердженню середнього класу. Та, здається, не було жодного гостро актуального питання, як би так чи інакше не заторкнув Дж. М. у своїх статтях і колонках в газеті «День», журналах «Політична думка», «Сучасність», інших періодичних виданнях. Треба окремо підкреслити, що Джеймс активно працював насамперед у двох аналітичних центрах, які потужно транслювали європейські смисли у політиці і економіці. Це, спочатку, журнал «Політична думка», де зібрався воістину зоряний склад молодих українських істориків і політологів, таких як Олег Білий, Євген Бистрицький, Володимир Полохало, Олександр Дергачов, Микола Томенко Олександр Шарварок, Олег Соскін і багато інших, які прицільно розглядали українські проблеми в контексті передової світової політичної і філософської думки. Статті і книги видані «Політичною думкою» до цього часу залишаються взірцем політичної аналітики, вони не втратили своєї актуальності і досі є джерелом знань для студентів – майбутніх політологів, істориків, філософів.

Згодом, Джеймс  почав активно публікуватися у газеті «День», яка поступово набирала потужності, ставала своєрідною аналітичною лабораторією вироблення і утвердження нових смислів і нових поглядів на українську реальність.

Одеса, 2 травня 2014. Фото Reuters

Звичайно, у Дж.М. були однодумці, соратники, недаремно ж Л.О. Івашина – головний редактор газети «День» назвала його своїм союзником, а його появу у часописі порівнювала з «відкриттям другого фронту», інформаційного, звісно ж. Але чому така колосальна аналітична потуга журналістів, аналітиків, учених не призвела до якісного прориву у свідомості українців. Не попередила ту системну кризу, яку ми спостерігаємо нині? Здається, що все пішло у пісок, все було даремно…

Здається, що ніхто і не почув його застереження: «Якщо ми серйозно говоримо про незалежність України та хочемо, щоб це було постійним консенсусом, потрібно відверто використати історію для самоусвідомлення нації (тут мається на увазі нація в політичному, а не в етнічному сенсі). Бо нація — це спільнота, обґрунтована на усвідомленні спільності долі, історії й без демаркації історії цієї групи від інших, навіть політичної нації просто не існує. Треба чітко усвідомлювати, що в держав можуть бути добрі чи погані сусіди, але родичів у державних націй не буває. Інакше це відчинені двері для різноманітних панрухів, іредентизму, тобто втручання інших держав у внутрішні справи даної держави» («Політологія історії, або Народна освіта як чинник соціалізації громадян»). 

На позір здається, що був надаремний цей потужний мозковий штурм української інтелектуальної думки, політичного Універсуму, частиною якого так прагнув стати Джеймс, і на який намагався впливати.

При всій гіркоті і гнітючості нинішньої ситуації, при всіх втратах, ми не можемо забувати, що позаду у нас два Майдани, один просвітлений, добрий, замріяний, коли в серцях ясним вогнем горіла надія, що досить зібратися разом, проголосити правильні гасла, сформулювати правильні вимоги, обрати «правильного» Президента і життя зміниться. Помаранчева революція і подальше всезагальне розчарування було лише втратою ілюзій у те, що все можуть змінити «верхи». Цього просто не могло відбутися, навіть за сильної політичної волі її провідників. Не спрацювало саме суспільство. Не виробило на тому ясному, прекрасному, всенародному віче механізмів громадського контролю за діяльністю владоможців, не виробило для них систему відповідальності, звітності. І мовчки впадало в апатію, спостерігаючи за суєтою в парламенті, дослухаючись до безкінечної говорильні на різноманітних політичних шоу. Популізм став цукеркою, яку простягали народові лідери помаранчевого уряду, замість конкретних справ. І цю цукерку народ таки прийняв. Перемогу Януковича на наступних  президентських виборах часто називали проявом справжньої демократії.  Та це, як на мене, не мало нічого спільного з демократією. Це був результат політичної втоми і перегодовування електорату тим же отруйним солодом популізму.

І нинішній Майдан – гнівний, кривавий, героїчний і трагічний водночас. Його я теж вважаю наслідком активної роботи здорових націєтворчих сил у державі, органічної частиною яких була діяльність Джеймса Мейса. Звичайно ж, він не закликав до революції, чи кривавого протистояння. Він сподівався на еволюційний стрімкий розвиток України і українців. А проте він чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, загрозою військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як данність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої і проімперської, орієнтованої «назад у майбутнє», орієнтованої на тухлість російського економічного простору. Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна  уникнути його, але не міг не передбачати до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією.
«Треба відверто сказати, що нинішня Росія, - писав він, - незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України, як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неділиму частину спадщини Росії. Росія для України - це край Емського указу, політична культура Росії - і царської і радянської вимагала і вимагатиме постійної пильности щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичности. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Запалені книжки, заборонені пісні і врешті решт розстріляні письменники та голодні селяни.
Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут. Я бачу Україну у небезпеці. Я бачу лише єдину реальну національну патріотичну силу, здатну протистояти цим процесам - українську інтеліґенцію, яка вже втратила свою масову аудиторію. Я бачу лише єдиний шлях відновлення політичного консенсусу 1 грудня 91 р. - посилення тиску національно-патріотичних сил України на владні структури з метою пришвидшення реальних цілеспрямованих економічних реформ, і друге - відновлення і розширення свого ідейного інформаційного простору через видавничі, пресові, радійні, телевізійні, мистецькі, освітянські, просвітницькі тощо структури. Цього разу не для розмахування пустих гасел чи проклять на адресу своїх ідейних супротивників, а для організації справжнього державницького процесу» (У пошуках втраченого розуму, 1994 р.)

В іншій своїй статті «Європа. Матеріалізація привидів», нещодавно повтореній у «Дні», він пише, що кримська проблема в Україні має стійку тенденцію до ускладнення і загострення. Українські державники, програвши інформаційний простір російським шовіністам, не мають можливості вийти на прямий діалог з жителями півострова і таким чином отримати масову підтримку. Вкрай важливим у ситуації, що склалася, є не розширення тиску материкової України на Крим, не розмахування президентською булавою чи парламентські погрози, а постійне роз’яснення самим кримчанам економічних, екологічних і соціальних проблем півострова, які через відрив Криму від України можуть призвести до справжньої катастрофи і масової міграції з півострова. Є тільки один цивілізований шлях розв’язання кримського питання — відвоювання інформаційного поля. Є тільки одна війна, яку можна і треба повести в Криму, — війна за «серця і уми» його жителів.

Я подумки завжди повертаюся у 2004 рік, коли, будучи дуже хворим, Джеймс, практично не виходив із гарячкового листування з західними політиками, продумав, проговорював наслідки, до яких може привезти  прихід до влади партії регіонів. Чому його тривожив прихід до влади саме цієї політичної сили?

 Бо вважав, що партія, представлена територіальними елітами,  похідними від колишнього т.з. червоного директорату, творена за зразком централізованої КПРС, позбавлена будь-яких національно-патріотичних смислів, неминуче всмокче в себе найгірші традиції підрадянської бюрократичної машини. Що за своєю природою вона піде уже протореним своїми попередниками шляхом розмивання національної серцевини української держави. А при потенційній загроженості з боку Росії, це може закінчитися катастрофою. Бо схильність великого бізнесу до легких грошей, зневага до законів і правил ведення цивілізованого бізнесу неминуче призведуть на наростання корупційний процесів, а в результаті до соціального вибуху. А будь–які соціальні заворушення буде використовувати Росія для збільшення свого тиску на Україну. Він ніколи не був налаштованим антиросійськи, проте він виразно бачив і писав про те, що паростки російської демократії надто слабенькі, а бюрократичний, військовий та поліцейський апарат, успадкований від СРСР надто потужний, пристосований для ведення командної економіки, вирішення імперських завдань підпорядкування, насильства і контролю.

Помаранчева революція відклала цю небезпеку майже на десять років. Проте не усунула її.

За цей час народилася українська політична нація. За цей час і визріла, набула своїх виразних форм і інша сила, антиукраїнська, кримінальна, деструктивна.

Мереживна війна, яка розпочалася з боку Росії практично з перших років української незалежності і ніколи не припинялася, сьогодні вийшла на уже зовсім не віртуальні українські простори. Розпач і горе матерів героїв  Небесної сотні, глибокий шок української спільноти при розкритті масштабів корумпованості українських чиновників, політиків, суддів, прокурорів. І практично без мінімального передиху, експансія Криму, мародерство, убивства катування під супровід кремлівської пропаганди. І, що найгірше, почуття глибокого приниження і сорому, в яке сьогодні заганяють українських патріотів політики і владоможці. Це реалії новітньої, підступної, злочинної війни, хоч як її не називати: гібридною, мереживною, інформаційною.

Сьогодні у у роковини відходу Джеймса Мейса у вічність, я все ще намагаюся щось сказати Джеймсові у відповідь на його поставлені запитання. І шукаю відповіді у його ж працях. Я все ще придивляюся до нинішніх політиків, які раз по раз впадають у словесну лихоманку, і ще граються на різних шоу у політичних діячів. Хочеться вірити, що цього разу ми не помилимося із своїм вибором на наступних виборах. Тепер у нас немає права на помилку. Тепер у нас є народ, який давно перегнав у своєму саморозвитку і самосвідомості своїх лідерів. І я сподіваюся, що ми разом зможемо з честю перейти цей високий больовий поріг історії, бо з нами Небесна сотня. І з нами Джеймс, який завжди вірив, що у нас все вийде, що ми, прозрівши і усвідомивши, справимося і переможемо.