«Кобзарі» родини Боярків

У домашній бібліотеці Валентини Василівни Боярко, вчительки української мови та літератури Созонівського навчально-виховного комплексу, що в Кіровоградському районі, понад два десятки «Кобзарів» різних років видання, не рахуючи інших книжок із творами Тараса Григоровича Шевченка. І не тому, що цього вимагає педагогічна діяльність. «Кобзарі» супроводжують життя кожного з членів родини Боярків. Крім того, всі вони з дарчими підписами з нагоди якоїсь знаменної дати.

«Ця сімейна традиція бере початок із «Кобзаря», який купив і підписав мені батько у день, коли я народилася, — говорить Валентина Василівна. — А до того всі дев’ять років, які батько, Василь Федорович, відбув у засланні на копальнях у Джезказгані, його душу зігрівала кишенькова книжечка з віршами Кобзаря».

Василь Соломка здобував диплом агронома 20 років. Такі тоді були часи, коли не особливо рахувалися з людськими долями, та й взагалі з людським життям. 1937-го вступив до Одеського сільськогосподарського інституту. Та через два роки призвали в армію. Під час війни зустрівся з майбутньою дружиною Ніною. А після війни повернулися до батьків дружини в село Скалева Новоархангельського району, і Василь поїхав до Одеси закінчувати навчання в інституті.

Але й ця спроба була не остання. 1947-го Василя звинуватили в шкідницькій діяльності, яка підриває сільське господарство. Ще більшим абсурдом було інше звинувачення: мовляв, під час війни вбив товариша і привласнив його прізвище. За вироком «трійки» отримав 25 років виправно-трудових таборів і п’ять років ураження в правах, без права листування.

«Мама повернулася з маленьким братиком Миколкою в Скалеву, — говорить Валентина Василівна. — Влаштувалася на роботу на завод у райцентрі. Та викликали у райвідділ НКВС і попередили, що оскільки вона дружина «ворога народу», то працювати не має права. Довелося матері їхати з Миколкою в місто Сталіно, де працювала на будівництві шкільна подружка. Розрахунок був на те, що у великому місті не знають, що чоловік на засланні, й не цікавитимуться ним».

Після смерті Сталіна батькам Валентини Василівни спершу дозволили листуватися. А 1956 року справу Василя Соломки перекваліфікували на іншу статтю, зі строком ув’язнення сім років, і звільнили його.

Трохи підлікувавшись, Василь Федорович повернувся до навчання й, нарешті, отримав диплом. Працювати направили на щойно створену Созонівську дослідну станцію під Кіровоградом. У Созонівці народилася й донька Валентина.

Повністю реабілітували Василя Соломку 1965-го. Повернули бойові нагороди, військове звання. Навіть пропонували відновитися в партії, але колишній в’язень ГУЛАГу відмовився.

«Батько працював головним агрономом, старшим науковим співробітником, — продовжує Валентина Боярко. — Гарно грав на гітарі, добре малював, збирав бібліотеку — давалася взнаки тяга інтелігентної людини до книжок. А вони майже всі були підписані. На мій день народження батько купив «Кобзаря» й підписав його».

Помер Василь Федорович Соломко у 58 років — позначилася робота на копальнях під час заслання. «У нашій родині не говорили про репресії. А коли батько помирав, то сказав мені, що він сидів у тюрмі, але не зі злодіями та розбійниками, і що з часом я зрозумію, що було насправді», — говорить Валентина Іванівна.

Уже після закінчення педучилища в Олександрії Валентина Василівна дізналася про трагічну долю батьків. «В училищі я познайомилася з майбутнім чоловіком, Сергієм Боярком. Він із Полтавщини, навчався на вчителя креслення та малювання. Що цікаво, в нього був свій «Кобзар». Купив його 1967 року в Каневі, куди їздив із класом на екскурсію на могилу Тараса Шевченка», — пригадує жінка.

Коли ж у Валентини та Сергія Боярка народилися донька Лілія та син Віталій, вони їм також подарували перші «Кобзарі». Так, з роками бібліотека поповнювалася. Приміром, 2004-го син Віталій разом із невісткою Юлею закінчували педуніверситет у Кіровограді й отримали подарункові «Кобзарі» з дарчим підписом одного з народних депутатів України. А нещодавно у Віталія народилася друга дитина, тож бабуся з дідусем і їй подарували книжку з віршами Тараса Шевченка. «Звісно, родинна традиція дарувати одне одному «Кобзарі» не для того, щоб красиві книжки стояли на полиці шафи. Я знаю багато поезій Шевченка. Знають їх чоловік і діти. Знатимуть і онуки. Найбільш пам’ятний для нас цикл із 13 невеличких віршів «В казематі», написаних поетом у травні 1847 року у фортеці перед відправкою у заслання. Напевне, тому, що ці невольницькі вірші Шевченка перегукуються з долею батька Василя Федоровича Соломки», — завершує Валентина Боярко.