Трагічні сторінки не повинні затьмарити майбутнє

Останні різкі заяви міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського щодо історичної пам’яті, національних героїв України періоду визвольної боротьби, підготовка утаємниченого списку українців — персон «нон-грата» — стурбували не тільки наших державних осіб, політичних і громадських діячів, науковців, а й широке коло патріотичних громадян. Адже на догоду тимчасовій кон’юнктурі партії ПіС у певній мірі затьмарюється те хороше, що було зроблено за останні десятиліття у взаємовідносинах двох країн, завдається шкода дружбі наших народів. Однак є сподівання, що зустріч членів Консультативного комітету президентів України та Польщі, офіційний візит у грудні Анджея Дуди в Україну нормалізують ці відносини.

Візьму на себе сміливість стверджувати, що післявоєнному поколінню жителів прикордонної Волині особливо гірко й боляче сприймати той міжетнічний конфлікт, що розгорівся на теренах краю в 1943 — 1944 рр. Справді, були чималі жертви серед мирного населення — переважно сільського — з обох сторін. Пам’ять про них живе в серцях рідних. Імена загиблих й надалі досліджують і встановлюють українські та польські науковці. Нещодавно в одному з місцевих видавництв уже побачила світ багаторічна праця кандидата історичних наук Івана Пущука «Волиняни про Волинь-43» — на основі спогадів жителів усіх районів Рівненщини і трьох районів Тернопілля, які до вересня 1939 року входили до Волинського воєводства. Десять збірників документальних свідчень жителів Волині, зібраних ним раніше, було вже видано свого часу. Ці дослідження розвінчують міф про число жертв міжетнічного конфлікту.

***

Чимало моїх колег-краєзнавців включилися в пошук прізвищ благородних земляків, які рятували поляків у той тривожний час. З їхньої згоди я подаю нові факти, щоб вони стали ще однією сторінкою у книжці Братерства (дивись травнево-червневі публікації в газеті «День» — №№ 78-79, 93-94).

Історик Андрій Усач свого часу записав спогади колишньої жительки Киселина Локачинського району Галини Ковтонюк. У цьому селі мешкало понад 300 поляків. 11 липня 1943 року загін упівців провів тут партизанську акцію. У ній загинуло 120 чоловік. Ще майже 200 — учасники польського підпілля та активісти — врятувались у сусідніх селах. Із облоги в костелі зміг тоді вирватися сільський учитель Славік Дембський. Осколком гранати йому поранило ногу. «Від смерті Дембського врятувала наша родина, — каже Галина Ковтонюк. — Йому перев’язали рану. Постелили на горищі в сараї. Але боялися, що хтось із селян може нас видати. Тоді моя тітка з ще однією жінкою вивезли вчителя в Локачі й там поклали його в лікарню. Після одужання пан Славік у Киселин не повернувся, а приєднався до польського підпілля. А українці — жителі села — ще довгий час були змушені ховатися від помсти озброєних польських загонів із сусідніх колоній».

Автор підсумкового видання «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 — 1944 років» уродженець села Несвіч Луцького району, депутат Верховної Ради IV — V — VI  скликань Ярослав Федорчук у розділі про Ковельський район пише: «Невідомі в селі Гішин на Різдво 1943 року позбавили життя вчителів Форіана та Стефанії Унольд. Їхніх дітей забрала до себе сусідка-українка Марія Мацюк, згодом — бездітна Оксана Шафета. Потім їх завезли у Ковель до родичів Цитрицьких. А вже у післявоєнний час обох дітей переправили до Польщі. Ставши дорослими, вони відвідують могилу батьків на православному кладовищі села Гішин і з вдячністю згадують своїх рятівниць Марію та Оксану».

Під час нещодавньої зустрічі з відомим істориком лучанином Петром Троневичем, який чимало років очолює відділ охорони культурної спадщини Департаменту культури міської ради, він поділився родинними спогадами.

«Родом я з Рівненщини, — каже Петро. — Мій дідусь Мусій Семчук — власник хутора Ляжино, що біля села Новаки Володимирецького району — був лісником у пані Красицької. Добре знав польську мову, мав багато знайомих із колонії Стахувка поблизу села Каноничі. Але син діда був патріотично налаштований і пішов в УПА. Влітку 1943 року в цій окрузі теж почалися партизанські дії, розгорілася ворожнеча між колишніми сусідами. А коли однієї ночі почалися бої із самообороною Стахувки, до дідуся через жита прибігла під ранок дівчинка шести років. Він заховав її в стіжок сіна. На другий день дідусь завіз дитину на польську колонію до Володимирця».

І таких випадків, коли наші українські селяни переховували польських дітей, було чимало. Людяність жила в серцях багатьох поліщуків у той жорстокий час і спонукала до благородних вчинків, незважаючи на роз’ятрені рани й соціальні утиски від колоністів, які тут правили 18 років.

***

В одній із публікацій я натрапив на повідомлення Анджея Заполовського. Він стверджує: «У «Кресовій книзі справедливості», яку видав Інститут народної пам’яті, записано майже три тисячі прізвищ поляків, яких врятували українці. Понад 400 українців загинули за цей вчинок. А загалом на сьогодні вже відомі імена 800 українців, які, ризикуючи своїм життям, рятували поляків».

Гадаю, що Українському інституту національної пам’яті треба оприлюднити цей список і активніше працювати в цьому напрямі. Позитивний фактаж допоможе нашим дослідникам цієї складної проблематики відстоювати свої позиції під час спільних засідань на круглих столах істориків Польщі та України.