Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Збережімо нашу державність у бездержавній державі

27 квітня, 2018 - 12:31

Відгук на статтю Лариси ІВШИНОЇ «Талант» невдячності. І вдячності» («День» № 51-52 від 23 березня 2018 року)

Не можу не відгукнутися на статтю головного редактора газети «День» Лариси Івшиної «Талант» невдячності. І вдячності». Думаю, що питання, які порушила авторка статті, схвилювали не лише мене, а й багатьох наших співвітчизників.

Проблемою удосконалення українського суспільства займалося не одне покоління наших інтелектуалів. Але робити це в бездержавній Україні було надзвичайно складно і часто-густо небезпечно. Відкрите виховування в народних масах почуття національної гідності, поваги до своєї культури, історії, звичаїв грубо припинялося будь-якою імперською владою — чи то царською, чи то більшовицькою. Тому-то в цьому питанні українців не можна порівнювати ні з чехами, ні з поляками, ані з іншими народами, які мали хоч бутафорні, але все-таки держави, в яких за подібні дії влада своїх громадян не переслідувала. В Україні ж виховання народних мас у національному дусі проводилося несистемно і майже стихійно. А як свідчить досвід інших державних націй, такий процес повинен бути постійним і безперервним.

І велика роль при цьому належить самій державі і її національній інтелігенції. А оскільки українці багато століть не мали своєї держави, то вихованням у патріотичному дусі займалися на свій страх і ризик окремі подвижники, багато з яких за цю святу справу було жорстко покарано імперською владою. Біда України ще в тому, що не вся українська інтелігенція була національно свідомою, оскільки колоніальна держава не зацікавлена у вихованні в неї почуття гордості за свій народ, за його культуру, не знайомила молоде покоління з життям і діяльністю видатних подвижників цієї культури. І таке багатовікове колоніальне становище України призвело до того, що про деяких видатних українських діячів ми, українці, знаємо або дуже мало, або зовсім нічого не знаємо, оскільки нас виховували на іншій культурі й на інших цінностях.

...Погана звичка прислужуватись імперії так просякла і тіло, і душу деяких наших громадян, що вони не можуть відійти від того імперського дурману прислужництва до сьогодні. А значна їхня частина, живучи довгі роки в «обіймах старшого брата», зовсім втратила будь-яку національну свідомість і гідність.

...Цей тип людей, маючи мізерні знання про Україну, завжди буде проти  перейменувань наших міст, сіл, вулиць та інших географічних назв, тому що він не лише не читав праці видатних наших учених, письменників, а й прізвищ таких не чув...

Але, як казав поет: «Нам своє робить»! І при цьому робити все з розумом, не розпускаючи великого галасу. Так мені, наприклад, не зрозуміла логіка перейменування Московського проспекту на проспект С.Бендери, вулиці Л.Толстого на вулицю Є.Чикаленка. Це що, в Києві інших пристойних вулиць не могли знайти для увіковічення імен цих видатних людей України, яких свого часу довго поливали брудом? Чи це робиться спеціально для роздмухування протистояння всередині України і за її межами? На мою думку, вулиці в містах України перейменовують, якщо:

• носять імена ворогів України;

• носять назви другорядних міст Росії і другорядних імен російських діячів культури, назви яких імперія тривалий час посилено в нас впроваджувала (Сизранська, Сормовська, Фонвізіна; в Москві ми не знайдемо ні вулиці П.Мирного (а він для нас не другорядний!), ні Жмеринської, ні Дарницької; все повинно бути за принципом: ми поважаємо вас настільки, наскільки ви поважаєте нас; дружба народів має бути взаємною, але якщо цього дотримується лише одна сторона, то це не дружба);

• маловідомих державних діячів і діячів культури інших країн (М. Залки...).

►  Не можна повертати старі назви вулиць, якщо вони носили імена царів і їхніх прислужників, які впроваджували в Україні кріпосне право або переслідували українську культуру і мову (Катерининська, Багговутівська...).

►  У місцевих ЗМІ потрібно подавати коротку інформацію про особу, на честь якої найменовано вулицю.

Біда України була в тому, що вона не могла виховувати у великій кількості національно свідомої інтелігенції, якби навіть того і хотіла. Ази національної свідомості українській інтелігенції могли прищепити або представники дивом уцілілої від репресій старої української інтелігенції, або самостійна наполеглива праця над відповідними рідкісними джерелами.

Нині обставини нібито змінилися. Українське суспільство формально (поки що) має свою державу, яку потрібно зміцнювати, а не розколихувати, створюючи хаос і невпевненість у завтрашньому дні. А тому необхідно:

• серйозно зайнятися пошуком і підготовкою державних службовців для посад високого рангу, перевіряючи їхні ділові якості впродовж 4—5 років на невисоких державних посадах (досвід віків підказує, що не можна відразу прямувати «із грязі в князі»);

• не дозволяти різним кланам, а іноді явним пройдисвітам зводити себе на манівці й піддаватися їхнім брехливим закликам «за краще майбутнє України», які, крім підриву нашої державності, нічого корисного не дають; держава повинна жорстко захищати себе від подібних «революціонерів»;

• вимагати від керівників держави послідовно проводити українську державну політику;

• коректно (а сьогодні нашому суспільству такої коректності явно бракує) і з належною повагою відповідно до їхньої високої посади ставитися до наших державних діячів, можливо, не так до особи, як до їхніх високих посад; згадаймо, як армійські офіцери напучували своїх підлеглих: «Якщо не поважаєш мене, то поважай мої погони»! Давайте будемо поважати погони (посади), тому що особи можуть змінюватися, а їхні високі посади залишаться. Не будьмо самоїдами в цьому питанні! То ненормально, коли якийсь невіглас, який немає жодного досвіду керування навіть маленьким колективом, нахабно дає поради, як керувати державою;

• вимагаймо від владних структур виконання своїх обов’язків, щоб у нашій державі будь-який злочин, спрямований на її знищення або на підрив, був жорстко покараний, незважаючи на заслуги злочинця в минулому;

• перестаньмо через ЗМІ поширювати та ще й з відповідним смакуванням неприємні новини (про розбій, грабунки, бандитизм, шахрайство..., про технологію їх скоєння), які ганьблять нашу державу, а слухача опускають, як то кажуть, нижче плінтуса; нашим ЗМІ потрібно більше транслювати радіо- і телепередач про видатних діячів української науки, культури, мистецтва; про державних діячів, які жертовно трудилися на благо України; такі передачі підніматимуть слухача на певну моральну висоту;

• нам не потрібно ідеалізувати Захід. Переймаймо від розвинених країн усе добре, а поганого в нас і свого вистачає.

Андрій САВЕЛЬЄВ, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments