Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

«Талант» невдячності. I вдячності

Як «зіштовхнули» Льва Толстого та Євгена Чикаленка, і що з того вийшло
22 березня, 2018 - 20:07
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

...НАСКРІЗНА ДУМКА, ЯКА МЕНЕ ПОСТІЙНО ТУРБУЄ: ЧИ МОЖНА НАВЧИТИ ВДЯЧНОСТІ? ЯК?

...Перше гігантське завдання, яке ми в газеті вважали за потрібне поставити: подолати «українську прірву» в один стрибок. Це був 1999 рік. Дуже добре, що зараз уже багато людей розуміє, що це був Рубікон. Саме тоді Україна пішла не тим шляхом. Як нещодавно дуже влучно написав Віктор Небоженко, був «шлях Кучми» і «шлях Марчука». Звісно, раніше, коли про це говорила газета «День» або я, то всі могли поставитися з підозрою або «закопилити губки» і сказати: «Ну, звичайно, що ж їм ще говорити?..». Довелося набути 20 років цього досвіду, втратити Крим, мати вогонь і біль Донбасу, два Майдани... Знову-таки в останньому інтерв’ю Віктора Небоженка «Дню» є дуже влучна цитата: «Без цих майданів суспільство не зрозуміло б, що шлях, яким пішла країна з 1994 року, завів нас у безвихідь. Так, з низки причин перший Майдан не дав результатів, але коли не дав результатів і другий Майдан, навіть свого роду сталася контрреволюція, люди почали більше замислюватися, що причина набагато глибша, а не просто у злій волі окремих людей».

І треба цю причину шукати. Ми обстоювали інший шлях. Ми були не так опозицією, як альтернативою.

...Навіть сьогодні «Фейсбук» мені нагадав, як я 2014 року писала: «Меншість усі ці роки билася за інший шлях. З гордістю можу сказати, що я належу до тієї меншості, яка не склала руки після 1999 року, а намагалася дати суспільству нові смисли, нові знання, підготувати до нових випробувань». Тоді до основних подій на Майдані залишався місяць, до анексії Криму — два. Але ж не в цьому питання, щоб сказати: «Ми ще тоді були молодці і вам сказали, як правильно. Чому ви нас не слухали?» У мене немає жодного бажання втішатися своїм прогностичним даром...

ЧОМУ ВИНИКЛА БІБЛІОТЕКА «УКРАЇНА INCOGNITA»

Про друге завдання, яке ми собі поставили після 1999 року, після поразки на виборах кандидата, якого ми підтримували, і билися, як леви, за цю іншу перспективу для країни, я вже багато разів говорила. Але, можливо, варто повторити ще раз. Я тоді сказала, що ми будемо займатися суспільством. Бо, ще одна самоцитата: «Вони виграли, але ми були праві». І одразу почали це робити, щойно оговтавшись від усіх травм, від того, що редакцію покинуло доволі багато журналістів, які не хотіли пов’язувати своє життя з поразкою (що абсолютно зрозуміло. Можливо, на той час поглядів у них не було, а терпіти випробування, яких було доволі багато, вони не хотіли). Треба сказати, що багато людей у регіонах були так налякані співпрацею з опозиційною газетою «День», що ще довго відходили, це відштовхнуло потенційних рекламодавців і партнерів на довге десятиліття... І ось у тій ситуації ми й створили Бібліотеку «Україна Incognita», яку назвали «додатком до українського паспорта». Нагадаю, її було започатковано 2002 року. Причина поразки 1999 року була не тільки в адмінресурсі. Не тільки в тому, що кампанія була безпрецедентно брудною, не тільки в зраді Мороза, не тільки в тиску, не тільки у відсутності інтернету, не тільки в суцільній цензурі на телебаченні, не тільки в продажності журналістів (мій колишній шеф писав у своїй газеті: «Голосуй не голосуй, а Марчук не проходной») і частини інтелігенції, про що я говорила в ніч виборів, і це відео досі є хітом на моїй сторінці. Не тільки в цьому. А й в елементарній неготовності суспільства. Його неосвіченості. Люди були нажахані різними попередніми історіями, вони трималися за якісь хиткі примари, «аби не було гірше», і не ризикнули отримати шанс жити краще. Вони не повірили, що з ними може відбутися щось по-справжньому хороше. Розминулися.

І тим не менше, освіченість не повинна бути безсистемною. Тому що в нас уже зараз видаються «гори» всього. Але чи так якісно, чи так сильно, чи так потужно це вплинуло на стан суспільства? На розуміння суспільством самого себе.

Цими днями, коли в редакції були розмови про те, як привітати Ліну Василівну з Днем народження, я раптом подумала, що залишається не дуже добре прочитаною всім суспільством і, мабуть, не зовсім зрозумілою її важлива лекція, проголошена 1999 року в Києво-Могилянській академії. Ми її перевидали в серії «Підривна література» 2014 року, назва якої тоді видавалася нашим сучасникам дуже мілітарною. Так-от, цей фрагмент, який ми надрукували в газеті, є реально тією програмою, яку ми здійснюємо. Я тоді про це не думала, а так збіглося, що ми почали реалізовувати те, що Ліна Василівна говорила про гуманітарну ауру нації та дефект головного дзеркала. Ось тут у неї дуже вдалий приклад: «...коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту» І далі всі ці речі — це все про наш деформований гуманітарний простір. Звісно, ми паралельно показуємо, як «палата мір», — як би це могло бути в нормі. Але ми, на жаль, не можемо «перемонтувати» оцей величезний «монітор», який карикатурить Україну. Показує українцям самих себе не тими, якими вони є. І світові транслює, зокрема, спотворений наш образ.

Ми здійснюємо свою альтернативу, не знаю, наскільки успішно. Можливо, не дуже, судячи з нашої реальності. Єдине, що я можу сказати: якби не було нашої «оптики» — то було б складно уявити, наскільки великою є кривизна. Ми просто відсвічуємо і показуємо, як далеко ми зайшли в цій спотвореній системі координат. Щоправда, наш друг, улюблений автор, визначний філософ Сергій Борисович Кримський, казав, що «Є газети — дзеркала, а газета «День» — це вікно». Ми показуємо інший вимір, іншу систему координат. Я вже не говоритиму про ефект і дефекти іншої журналістики, але це теж вимагає свого аналізу. Тому що це спотворення системи цінностей. І журналісти, які — хто з доброї волі, а хто за якісь стимули, це роблять, — це велика проблема, взагалі, національної безпеки.

«ЛЮДИ ДЮНКЕРКА» ШУКАЮТЬ СВОГО ГЕРОЯ «ТЕМНИХ ЧАСІВ»

І третє завдання. Під враженням від відвідин Японії я написала статтю «Ідентичність і модернізація», де говорила про необхідність модернізації національного характеру. Вона нікуди не зникла. Коли вчора я побачила інформацію, що кияни відмовилися від перейменування площі Льва Толстого в центрі Києва на площу Євгена Чикаленка, я просто здригнулася...

У Києві кілька вулиць Льва Толстого. І я, до речі, категорично проти, щоб її не було. Може, перша помилка була в тому, щоб міняти саме Льва Толстого на Євгена Чикаленка. Хіба не можна було знайти щось менш провокативне, більш нейтральне, хіба мало в столиці вулиць, які потребують перейменування? Це заклало першу підвалину конфлікту, яка абсолютно не потрібна в цьому разі. Адже в людей є тихий опір, радянська школа всім втовкмачила, що Толстой — це наше все. Він справді великий письменник. І справді для свого часу, я б сказала, великий вільнодумець. У його щоденниках є фрази, які я часто цитую. Наприклад: «Для раба нет великого человека. Потому что у него свое представление о величине». Ця фраза стосується і Толстого, і Чикаленка. Вони обидва великі. Навіщо їх посмертно зіштовхувати? Це одна історія.

НЕ НАВЧЕНІ ЛЮБИТИ СВОЄ

А друга — в тому, що українці не звикли, не навчені любити своє. «Спадщина» рабства ще така, що більшість не здатна побачити свого Великого. І це підтвердження цитати Толстого. Я співчутливо поставилася б до тих, хто справді не знає і не підтримав перейменування. Але є серед тих «незнайок» — особливо «токсичні». Мало того, що не знають, вони ще мають нахабство свою дрімучість виставляти на всезагальний огляд. Напевно, особливо блюзнірський випадок — це коли з телеекрана звучить, що «хотят сделать имени какого-то Чикатило». Це не тільки той випадок, коли «дно» стало «телевізійним верхом». ...Інколи свободу слова сприймають як свободу «писати на парканах». Усе-таки повинні бути якісь культурні та етичні «фільтри». Які не дозволяли б людям робити такі «психологічні диверсії» і «теракти» в прямому ефірі.

Ми говоримо про Чикаленка як про ключову постать нетривалого українського відродження 1917—1918 років, яка, проте, залишила колосальний слід. Якщо до когось ще не дійшло, то це не проблема Чикаленка. «Подвижницька праця, спрямована на консолідацію українського громадянства, заповнила все життя цієї людини та всієї його родини. Є. Чикаленка без перебільшення можна назвати впливовим конструктором українського національно-визвольного руху, рупором якого в першому десятилітті ХХ ст. стала газета «Рада» (у 1905—1906 рр. — «Громадська думка»), ним заснована і яку він видавав. Є. Чикаленко надавав також щедру фінансову підтримку часописам: «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада» та ін., вкладав свої кошти у діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка, підтримував матеріально письменників — Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського та ін...» — це лише уривок із довгого списку досягнень Євгена Чикаленка, про які нещодавно нагадала в «Дні» наша автор Тетяна Осташко. Євген Чикаленко скептично ставився до масового захоплення соціалістичними ідеями. Він був лібералом, він був багатою людиною, він міг стати сто років тому прем’єром, керівником Української держави. Але він насправді вибрав для себе дорогу просвітництва. Він дав шлях молодому потужному В’ячеславу Липинському. І ті, хто цього не знає, могли б просто поцікавитися.

Але, крім усього іншого, звичайно, це величезний докір та свідчення того, наскільки оцей «дефект головного дзеркала» спотворив смаки, культурний рівень, що це стало можливим незадовго до 30-річчя нашої бездержавної державності. І ще є велика потреба в насадженні інших рис характеру. Нашій українськості не вистачає трохи «німецькості», якщо хочете — «британськості». Критичного мислення, здатності діяти раціонально, не забуваючи про сердечність стосунків. Як говорив один мудрий політик: «Ринковою має бути економіка, а не суспільство».

ВДЯЧНІСТЬ — ЦЕ РИСА ШЛЯХЕТНИХ ЛЮДЕЙ

Є потреба у викоріненні культивованого рабства. Я завжди казала, що вдячність — це риса шляхетних людей, а невдячність — найгірша рабська риса. Це дуже точне мірило. Воно не лікується одним Днем вдячності. Якщо століттями вкорінювалися рабські риси, то треба докласти ще більших зусиль, щоб у людей культивувалися шляхетні риси. Але головне — щоб вони взагалі були очевидні. Можемо нагадати заповідь одного херсонського журналіста: «Не робіть дурних людей відомими». «Шум», який вони виробляють в інформаційному просторі, перекриває шанс побачити щось вартісне.

Знайдіть одну достойну людину і показуйте її по телевізору. Як раритет. Скажіть: ось такими мають бути люди в принципі. Бо інакше вони будуть думати, що ця порода зникла... До речі, я думаю, що якби не загибель Олеся Бузини, на сьогоднішніх каналах у прайм-тайм він мав би всі ефіри. У свої юні літа, коли я була заступником редактора в «Киевских Ведомостях», він приходив до мене і казав (дослівно): «Лариса Алексеевна, возьмите меня к себе. Я сделаю для вас все. Мне просто нужна слава...» На щастя, мені не потрібно, щоб ті, що підуть заради слави на все, робили щось для мене. Так наші долі благополучно розійшлися. Але його «підібрали» багато інших людей, дали йому те, що він шукав. На жаль, одіозну славу і печальну повчальну історію.

Тим не менше, знаходиться багато спокушених славою Герострата — наплювати на могили, образити тих, хто не може відповісти. Така історія української аристократії, за яку немає кому заступитися.

...Тут я зупинилася і думаю: яким має бути фінал, щоб він виглядав хоч трошки більш оптимістично? Написати, що я вірю в наступне покоління? Потрібні чіткі цілеспрямовані зусилля для відродження кращого. Погане сіється саме. Але як цього досягти? Очевидно, лише тоді, коли зникне все-таки це «кислотне середовище» (яке, з одного боку, як спаринг-партнери з владою: вони «замовляють» якість влади, а потім, її ж критикуючи, докладають надзусиль, щоб її зняти, пробити головою стіну і потрапити в сусідню камеру). Отже, треба змінити траєкторію руху. Це доволі складно. Люди одразу скажуть: мого життя не вистачить... А хто скаже, що для таких гігантських завдань вистачить одного життя? До речі, собори у Флоренції, та й Софія Київська будувалися століттями...

Оптимістичним штрихом може бути те, як велику кількість наших сучасників «пробив» фільм «Темні часи». Резонно сказати: якщо українці захоплюються Черчіллем, то не можна вибирати «галіфаксів». Останні жахливі роки, попри все, дали певний просвіт — з’явилися нові українські характери. Умовно кажучи, з’явилися «люди Дюнкерка». Може, всі наші великі зусилля з модернізації національного характеру мають полягати в тому, щоб ці люди могли якось зустрітися. «Люди Дюнкерка» шукають свого Героя «темних часів». У що в нас вічно намагалися поцілити вороги — в єдність. Це не дало перемоги Мазепі, це не дало перемоги Павлу Скоропадському, це зірвало шанс 1999 року...

До речі, ще один обнадійливий сигнал. Я завжди наводжу приклад «науки» вдячності — коли прем’єр Ірландії через багато років поїхав в Америку подякувати вождям тих індіанських племен, які в часи страшного голоду передали кілька мішків кукурудзи, допомагали вижити. А ось нещодавно у львівську школу поїхав заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз. Він розшукав Богдана, хлопчика, який написав листа йому у в’язницю, щоб висловити йому вдячність. Це ось ті дорогоцінні знаки живого. Вони є, їх потрібно збирати і цим давати народові силу.

...Одним словом, я не знаю одного простого рішення. Крім неухильного дотримання плану, який я пропоную: модернізація національного характеру.

 

Лариса ІВШИНА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments