Зрозумiти iншого

Моя глибока вдячність газеті «День» за постійну увагу до теми українства і його сприйняття-несприйняття росіянами, котрі живуть в Україні, до їхніх відносин із нами і ставлення до нас, українців. Я написала тут «нас, українців», хоча в моєму радянському паспорті було написано, що я — росіянка, і закінчила я російську школу і російське відділення філологічного факультету. Генетично я українка лише на чверть. Але все українське завжди мене вабило і хвилювало. І завжди було бажання жити в українському світі. І завжди, зрозуміло, був острах виявитися чужою в українському товаристві. В цих питаннях усе зазвичай непросто.

Ніхто ніколи не зможе мені пояснити, чому, якщо росіяни люблять Росію і все російське — вони патріоти. А якщо українці найбільше у світі люблять Україну і все українське — вони націоналісти, завжди з негативним знаком: «націоналіст» у розумінні українофоба — потенційний злочинець. Насправді ця любов є запорукою, неодмінною умовою успішності країни. Зрозуміло, що послідовна українізація (а необхідність її зараз особливо очевидна) передбачає цивілізований рівень, із розумінням і повагою до кожного — від учня в школі до опонента в дискусії.

Натомість зараз я хочу нагадати про одного «нашого росіянина» — письменника ХІХ ст. Миколу Семеновича Лєскова (1831—1897), автора численних романів, повістей та оповідань про російське життя, про росіян, їхні драми й біди. Це його, Лєскова, один із дослідників — Д. П. Святополк-Мирський визначив як «найбільш російського з російських письменників», який пізнав російський народ чи не найглибше, — таким, як він є. Це було написано 1926 року: вже минуло чверть століття після смерті письменника, і потрясіння, що їх зазнала Росія, схиляли мислячих людей давати зважені оцінки, відкидаючи несуттєве. Лєскова не випадково називали «почвенником»: за глибину проникнення у російське життя і відверту правду про нього, за типово російські характери, написані з любов’ю та співчуттям. Проте в житті і творчості такого глибинно російського письменника Україна й українці відіграли дуже важливу роль.

Олександр Білецький, видатний вчений, один із фундаторів сучасного українського літературознавства й української русистики, підкреслив, що Лєсков, перебуваючи в Україні, «примкнул к тем писателям-великороссам, по поводу которых можно говорить об «украинской стихии» в общерусской литературе» (А. И. Белецкий. «Н. С. Лесков. Личность. Творчество». Киев-Симферополь, 2003. — С. 26).

У 1849—1857рр., а потім іще у 1860—1861рр. Лєсков мешкав у Києві, вивчив українську мову настільки, що не тільки вільно читав українські тексти, а й, що набагато складніше, тонко відчував українську літературу в її вершинних зразках. І герої Лєскова в деяких його романах та оповіданнях розмовляють українською. Навіть монахи у славетних «Печерських антиках»!

Іще до Києва, в Орлі, Лєсков познайомився з відомим українським вченим, фольклористом і етнографом А. Марковичем і під його впливом зацікавився українською історією та культурою. Можливо, саме це згодом допомогло йому знайти в Києві художників І. Гудовського та М. Сажина, які сприяли його подальшому знайомству з українським живописом та літературою. Уявіть собі: у Києві, тоді не менш русифікованому, ніж зараз, російський письменник шукає і знаходить прояви українства та української культури! І вважає це важливим, необхідним для себе.

Особисте знайомство Лєскова з Шевченком відбулося взимку 1860 року. Точна дата невідома, однак уже на початку 1861 року Шевченко говорить про Лєскова як про щирого свого приятеля.

Лєсков написав про Шевченка п’ять статей. Скажу коротко лише про дві — як такі, що мають особливе моральне й історичне значення. Найбільш вагома — «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком», надрукована відразу після похорону Шевченка, 9 березня 1861 р., у газеті «Русская речь». Проникливий аналітик цього унікального твору Т. В. Казакова слушно зазначає, що, зберігаючи призначення й сенс жанру некролога, цей унікальний твір Лєскова містить у собі ще й нарис, мемуари та репортаж. Так і досягається ефект живої присутності великого поета і великої людини в цьому тексті.

На початку Лєсков відкрито висловлює свій сум і любов до українського поета: «Итак, осиротела малороссийская лира... Не стану говорить, как велика эта потеря для малороссийской литературы в эпоху ее возникновения... Значение Шевченко известно всякому, кто любит родное славянское слово и был доступен чему-нибудь высокому, изящному...» І далі Лєсков розповідає про свою останню зустріч із Шевченком.

У тексті Лєскова важать усі деталі: як охороняв спокій Шевченка старий солдат, що був при ньому; як привітно покликав його до себе Шевченко, коли довідався про його прихід. Як був одягнений Тарас Григорович і який мав вигляд. Незважаючи на ознаки важкої серцевої недостатності і на слова самого Шевченка про передчуття близької смерті, якщо він не поїде до України, — все в душі Лєскова протестувало проти цього: він палко сподівався, що «могучая натура поэта, вынесшая бездну потрясений, не поддастся болезни». І далі Лєсков детально й виразно оповідає, як пожвавлювався Шевченко, коли йшлося про «граматку малоросійську», яку він створив, про київських друзів, про майбутню омріяну поїздку в Україну. В ці хвилини, як зізнається Лєсков, він і сам не міг стримати сльози.

Звістка про смерть Шевченка вразила його як грім. Лєсков докладно описує відспівування і похорон Шевченка. І підкреслює глибоке горе не тільки присутніх українців, а й російських друзів Шевченка. Закінчення некролога сповнене такого важливого змісту, що бодай частину слід навести повністю: «Но как поэтическая деятельность Шевченко останется в числе лучших страниц малороссийской словесности, так и самый день его погребения навсегда останется знаменательным в истории украинской письменности и гражданственности. Любимейшая мечта поэта сбылась и громко заявила свое существование. Малороссийское слово приобрело право гражданства, раздавшись впервые в форме ораторской речи над гробом Шевченко. Из девяти напутствований, сказанных над могилою поэта, шесть были произнесены на малороссийском языке. Из остальных трех речей две были произнесены по-русски и одна по-польски, как бы в значение общего горя славян, пришедших отдать последний долг малороссийскому поэту-страдальцу». Читач має пам’ятати: все, про що розповідає Лєсков, відбувалось у середині ХІХ ст., коли слово «малоросійський» вживали як синонімічне до «український», і воно ще не мало жодного зневажливого відтінку.

Лєсков різко виступав на захист Шевченка від такого собі В. Аскоченського, котрий друкував свої пасквілі в «Домашней беседе»: кожне століття має свого Бузину.

Неодмінно слід згадати й невеличку статтю Лєскова «Забыта ли Тарасова могила?» («Новое время», 1882 р., 1 вересня). Багато разів приїздив Лєсков до Канева і піднімався до могили Шевченка. Його турбувало, що земля на Чернечій горі почала обсипатися. Він думав про те, як краще облаштувати могилу, пояснював, що земля обсипається не тому, що могила не облаштована, а тому, що так багато людей піднімаються до неї, аби вклонитися своєму поетові. На думку Лєскова, добрим вирішенням проблеми було б побудувати сходи від підніжжя до самого верху. Одного разу він побачив біля могили Шевченка молоду українську жінку незвичайної вроди, дуже сумну, з маленькою дитиною, і промовив: «А вот и Катерина!» Це означало, що й через двадцять років він так само пам’ятав творчість Шевченка: вона жила в душі російського письменника.

На цьому я хотіла закінчити свою статтю. Якби не одна цитата, на яку натрапила випадково. Професор кафедри російської мови Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (!) гірко нарікає на «изгнание русской литературы... Заполнить брешь нечем: равной украинской литературы нет. Это факт неоспоримый. Списки обязательной литературы заполняются второстепенными именами, лишь бы был украинский контекст» («Радуга, 2009, №2. — С. 141.). Хочу запитати професора Л. Синельникову: яка література краща — французька чи англійська, німецька чи італійська? І це стосується не лише літератури, але й взагалі культури в цілому. Можна скласти, скажімо, солідний список німецьких композиторів, але там не буде... Едварда Гріга: він належить іншій країні й нації.

Українська література не гірша за російську. Як і будь-яка європейська. Вона просто інша. Її треба знати. Її варто зрозуміти. Якщо є до цього бажання, якщо людина природним чином ототожнює себе з країною, в якій живе.