WikiLeaks: секрети й брехня

Останнє зливання інформації на WikiLeaks пропонує захопливе проникнення в суть роботи Державного департаменту США, що забезпечить роботою зануд, які цікавляться зовнішньою політикою, та теоретиків змов на декілька місяців. Багато чого з того, що було повідомлене, є не «новинами» в традиційному сенсі, а серією неоковирних помилок, істинами, що ніколи не були призначені для виголошення вголос.

В основі цих різних, а часто банальних ласих шматочків інформації — нікого не має дивувати, що американці вважають прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі «пихатим» або вважають Роберта Мугабе із Зімбабве «божевільним стариганом» — лежить значніше питання про те, чи повинні уряди забезпечувати зберігання таємниць.

Засновник WikiLeaks Джуліан Ассанж стверджує, що відповідь — ні й що велика прозорість «створює краще суспільство для всіх людей». У зв’язку з цим виникають питання, чому уряди взагалі зберігають таємниці й чи є ці причини виправданими.

Завдання збереження таємниці держави часто покладається на її розвідувальні служби, які, як правило, зосереджуються на захисті трьох типів інформації.

Перший тип становлять їхні власні джерела й методи, що мають бути захищеними, щоб залишатися ефективними при збиранні даних. Наприклад, коли Washington Times повідомила 1998 року, що Агентство національної безпеки могло контролювати супутниковий телефон Осами бен Ладена, він припинив ним користатися.

По-друге, мають приховуватися особи та діяльність оперативних працівників, щоб вони могли виконувати свою роботу, а також щоб забезпечити їхню безпеку. Після того як WikiLeaks у липні випустила десятки тисяч документів стосовно афганської війни, представник Талібану повідомив британських журналістів, що рух «вивчає доповідь», аби виявити й покарати кожного, кого помітять у співпраці з американськими військами.

По-третє, має приховуватися інформація, представлена конфіденційно іноземними урядами або розвідувальними службами, щоб не поставити в незручне становище постачальника інформації й таким чином не зменшити ймовірності того, що інформація буде надана в майбутньому. Наслідком останніх витоків стало підвищення обачності при обміні розвідувальними даними зі Сполученими Штатами.

Насправді, певна річ, уряди зазвичай прагнуть приховати значно більше таємниць. Уникнення незручного становища інколи може бути в національних інтересах, але це також може захищати кар’єри політиків і бюрократів. У інших обставинах може бути слушно уникати виявлення того, як багато — або як мало — відомо про певну ситуацію.

WikiLeaks бачить себе частиною традиції, згідно з якою ЗМІ тримали уряди підзвітними за зловживання. Роль четвертої влади була особливо важливою під час правління адміністрації президента Джорджа Буша. Розкриття випадків тортур, арештів і позасудової екстрадиції злочинців і несанкціонованого електронного спостереження залежало від таких журналістських розслідувань, яким наразі загрожує скорочення бюджету й фіксація уваги ЗМІ на тому, що актуально в даний момент — часто за рахунок того, що дійсно заслуговує на висвітлення в пресі.

Але, тоді як справжня журналістика розслідувань залежить від якості, WikiLeaks вирізняється кількістю. Великий обсяг даних, викинутий в інтернет, унеможливлює ретельний аналіз або ретельне вивчення потенційно небезпечної інформації.

Наявний поріг незахищеності даних більше не призводить до таких масштабних правопорушень, як ті, в результаті яких з’явився термін «Вотергейт» і всі подальші «-гейти». Тепер урядовців попереджають, що з кожним документом може потенційно статися витік інформації, яка буде опублікована в усьому світі незадоволеним молодшим чиновником.

Наслідком цього навряд чи буде прозорість. Навпаки, це призведе до більшої утаємниченості. Послання, яке майже напевно донесли до кожного більш-менш значимого департаменту влади — будьте обережними з тим, що ви робите письмово.

Замість відвертих оцінок і провокаційних аналізів багато важливих рішень тепер базуватимуться на усних брифінгах і нарадах, що не реєструються в протоколі. Особи, котрі приймають рішення, з обережністю ставитимуться до відвертості навіть зі своїми найближчими співробітниками.

Ці зміни, швидше за все, подовжать збентеження, в якому перебуває державний секретар США Гілларі Клінтон. Така самоцензура призведе до гірших рішень і меншої відповідальності за прийняття рішень. Здається, це висока ціна за плітки.

Саймон ЧЕСТЕРМАН — заступник декана та професор права в Національному університеті Сінгапуру, а також глобальний професор і директор сінгапурської програми Школи права при університеті Нью-Йорка. Його книжка «Одна нація під спостереженням: новий соціальний договір на захист свободи без необхідності жертвувати особистою свободою» буде опублікована 2011 року.