Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

До українськості через європейськість

Юрій Шевельов: «Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення...»
10 квітня, 2014 - 17:02
ЛИСТІВКА, НА ЯКІЙ ЗОБРАЖЕНО ХАРКІВ 1930-х РОКІВ — МІСТО, В ЯКОМУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО ЗРОСТАВ ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ, А КОНКРЕТНО — ПЛОЩА «ДЕРЖПРОМУ» / ФОТО З САЙТА TAN-GO.LIVEJOURNAL.COM
ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ

Праці Ю. Шевельова не випадково вже вдруге представлено у серії книг Бібліотеки «Дня» «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література», адже ще задовго до початку цих проектів Роман Корогодський зауважив: «Його твори нам потрібні, щоб навчитися по-новому мислити, бачити, сприймати, руйнуючи залізобетонну клітку внутрішньої неволі». У новій серії маємо п’ятнадцять книг, але шістнадцять імен. На одній обкладинці імена Юрія Шевельова та Валерія Марченка стоять поруч. Це два голоси: очевидця початку терору ХХ століття та дисидента, політв’язня, якому не судилось дожити декілька років до падіння Радянського Союзу. Володимир Панченко у передмові зазначає, що сусідство цих імен на обкладинці однієї книжки лише на перший погляд може видатися несподіваним, адже обидва вони — і Ю. Шевельов, і В. Марченко — це українські інтелектуали з чітким усвідомленням національної ідентичності.

Враховуючи це, хочу звернути увагу на той факт, що на формування національної ідентичності як Ю. Шевельова, так і В. Марченка великий вплив мала культура Розстріляного відродження — у житті молодого Шевельова зіграла доленосну роль, про що далі, а для Марченка, який світоглядно належав до покоління шістдесятників, була інтелектуальним орієнтиром, бо саме від митців, яким удалось вижити в сталінських таборах та повернутись в Україну, вони перейняли естафету духовного розвитку (М. Коцюбинська): «Корінням українського шістдесятництва, — твердить Р. Корогодський, — було українське Відродження 20-х років». Сам Ю. Шевельов підкреслює, що життєдайними соками українського шістдесятництва, появу якого назвав вибухом легальної людяности, є «українське задавлене, але не забуте відродження двадцятих років». Учений робить посутнє уточнення: «Етика легальної людяности, що блискавицею протяла українську ніч післясталінських років, уперше постала не в Києві, Дніпропетровську й Львові, а на еміграції». Попри те, наголошує, що це ніяк не применшує заслуги І. Дзюби, І. Драча, В. Голобородька, Л. Костенко, І. Калинця та багатьох інших, бо «на еміграції це було справою прозріння, а на Україні це вимагало ще й МУЖНОСТІ». Мислитель також говорить, що одна з наскрізних тем його літературознавчих досліджень — тема української провінційності як гальма в розвитку культури — знайшла свій розвиток у дослідженнях Івана Дзюби, Валентина Мороза, Євгена Сверстюка.

«УКРАЇНСЬКІСТЬ НАЙБІЛЬШЕ ПРОМОВЛЯЛА ДО МЕНЕ ЧЕРЕЗ ЄВРОПЕЙСЬКІСТЬ»

І якщо, за свідченням І. Дзюби, шістдесятники інтуїтивно осягали значущість літератури 1920-х років, то Ю. Шевельов був безпосереднім свідком того, як Україна виходила на європейський рівень, а однією з найбільших удач свого життя вважав те, що бачив прем’єру «Маклени Ґраси»: «Є місця, — каже Юрій Володимирович, — відвідання яких сповнюють гордістю за людину, людський дух, навіть якщо ставитися до людини взагалі скептично. Для мене такими місцями були Акрополь у Греції, Нара в Японії, Тадж Магал в Індії, Ужмаль у Мексиці. І такі моменти. До цих належить вистава «Маклени Ґраси»». Ю. Шевельов пригадував, що «Маклена» пройшла дванадцять разів (прем’єра відбулась в «Березолі» 24 вересня 1933 р.) при напівпорожній залі, і тільки дуже мало хто бачив цей заповіт Л. Курбаса українському театрові.

Як зазначалось, феномен культури 20-х років мав доленосне значення для Юрія Шевельова — етнічного німця, який з дому по батькові мав прізвище Шнейдер, а по мамі — Медер. У спогадах «Я — мене — мені...» Ю. Шевельов пояснює, чому його батько царський генерал Володимир Карлович Шнейдер у 1916 році змінив прізвище: «Батько боляче відчував, вірою й правдою служачи Росії, підозри, які спадали на нього в армійських колах за його німецьке походження. Запало рішення змінити прізвище й навіть по батькові. Шукали прізвища [...] воно мало б бути виразно російське без крамоли й зради. Вибрали Шевельов, по батькові — Юрійович». Досить цікавою є й історія власного ім’я Юрія Володимировича: «Десь коло сімох років, — пригадує він, — стався мій перший бунт. Він почався з відкинення мого імени. Мене охрестили Георгієм, а звали, малим, Жоржик. Тоді я не вмів вимовити ні ж, ні р, і в моїх устах Жоржик перетворився на Зьозю. Кличка прищепилася, і так мене в родині звали, спершу жартома, потім повсякчас. Такий надмір ніжности мені докучав, особливо тоді, коли я вже опанував спершу ж, а потім, не без свідомого зусилля, і р. [...]. Тоді я заявив, що більше на Зьозю не відповідатиму, бо я вже великий, а це робить мене незаслужено малим. Але я не хотів і бути Жоржем. Тут уже, мабуть, говорив і патріотизм перших років війни з німцями. Французи, правда, були союзники, але все-таки краще було мати слов’янське ім’я. Так я став Юрій. [...] Коло того самого часу, нагадаю, мій батько з Володимира Карловича став Володимир Юрійович. Гармонія поколінь».

У «Інтродукції» до «Вибраного листування на тлі доби» О. Забужко, апелюючи до його спогадів «Я — мене — мені», виокремлює два ключові етапи у кристалізації національної ідентичності Ю. Шевельова: спочатку його захопили високі осяги української культури — «Березіль» Л. Курбаса, писання М. Хвильового, вірші П. Тичини, проза Ю. Яновського, відкриття Т. Шевченка в оригіналі, а особливо, на перших кроках, відкриття Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю: «Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість». Шерех припускає, що вирішального значення це не мало, якби «не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до гротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. [...] Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець». Як бачимо, ключову роль зіграли, говорячи словами С. Павличко, не лише факт небувалого спалаху творчої активності українських літераторів, а й більшовицька розправа над ними. Юрій Володимирович зізнавався, що тоді у нього витворився комплекс приналежності до української стихії й культури та комплекс самостійництва: «Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення, а єдиний рятунок від такої перспективи була самостійність і викорінення російського з України».

Проте — вище наведений фрагмент — це лише одне з багатьох свідчень Юрія Шевельова, бо тема його вибору — лейтмотив його спогадів та есеїстики. Аналізуючи своє минуле, порівнюючи факти свого життя, він щоразу повертається до цієї теми: «Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все-таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадоксально. І батько й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. [...] І все-таки, все-таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя [...] Майже ніщо з того не було на поверхні, і все-таки воно існувало. Є в німців слово Sein — буття, і є добре неперекладне слово Dasein — бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І — додам — бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками». Саме тому свій вибір називав шляхом до Дамаску, який був якоюсь мірою вторований матір’ю. На цьому аспекті О.Забужко у вже згаданій «Інтродукції» робить особливий наголос. Також важливу роль у цьому плані відіграло блискуче домашнє виховання та освіта, яку отримав ще за «старими стандартами». Зауважував, що у період, на який припало формування його світогляду, «староімперська школа розхиталась, а нова, комуністична, ще була в сповитку», на всі впливи мав вироблену свою протиотруту. Про себе говорив: «Я був нережимним», про стосунки між людьми зауважував: «Було в радянській людині того часу специфічне шосте відчуття: відчуття порядности й унутрішньої не-радянськости (що не конче означає протирадянськости) зустрічного».

КОМПЛЕКС ДРУГОЇ ПАРТИ І КОМПЛЕКС ВИЧЛІНСЬКОГО

У цьому контексті доречно згадати й про те, що Ю. Шевельов, навчаючись в інституті, відмовився від стипендії — не хотів бути боржником радянської держави. Промовистою є також відмова записатися у фольксдойче (Volksdeutsche) під час війни, що гарантувало б мінімальну опіку, харч і паливо. Проте: «Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу. [...] Не думаю, що «батьківщину не можна вибирать», — в обставинах мішаного населення кожний її вибирає, але думаю, що можна її вибрати тільки раз». В спогаді «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині і по тому» про самого себе скаже: «Був же він ні німець, ні росіянин».

Ідентифікація з українством Ю. Шевельова була зумовлена глибокими внутрішніми переживаннями. Він казав, що можна бути ідейним ворогом певної системи й водночас психологічно бути її частинкою. Система тоталітарного суспільства, залякуючи людей, виробляла в них ряд комплексів. У мемуарах «Я — мене — мені...» Шевельов розповідає, що в нього з шкільних років було два комплекси: комплекс другої парти — «глибоко приховане бажання не висуватися (але бути висуненим, ніби проти власної волі», що був зумовлений як страхом за своє «неправильне соціальне походження» (був сином царського генерала) так і усвідомленням: «Надмір індивідуального мислення не належав у Радянській Україні до рис надто заохочуваних». Другий комплекс — це комплекс Вичлінського — несподіваний удар однокашника зрушив підсвідомість та продемонстрував, що слова й добрі почування — ніщо перед брутальною силою. Це прямо суперечило тому, чого навчала мати, бо дома його ніколи не били, що мало виховувати гідність, а свою правоту доводив логічними аргументами: «Світ вимальовувався як непримиренний конфлікт. Мати — проти Вичлінського, Мати — проти Леніна». Згодом, як зауважував, комплекс Вичлінського — «бити безборонного противника, справжнього чи, частіше, уявного, в пах — став провідною засадою політичного й культурного життя. Тепер його можна було б назвати комплексом Сталіна».

Проявами цього комплексу були сексотство та доноси, які вимагали «від кожного нищити інших». Тому Шевельова не лише пригнічувала залежність від режиму, а й лякала можливість керувати долями інших. Через це ніколи не пробував піти до комсомолу чи до партії, уникав відповідальних посад, що дають змогу й право порядкувати долею і життям інших: «У науці пристосування я засвоїв собі просту мудрість, що треба мати якесь «громадське навантаження», але таке, де не треба було б судити й винуватити людей, таке, що було б тільки заслоною від закидів, а поза тим треба стояти на іншому рівні, ніж більшість і система». Саме тому, після «дружньої розмови» в НКВД, про що розповідає у спогаді «28 днів особливої служби соціалістичній батьківщині і по тому», твердо знав, що по війни не зможе залишатися в Радянському Союзі, бо «з мерзотника символічного мав би перетворитися на справжнього».

Впадає в око, що Ю. Шевельов, описуючи становлення нового радянського ладу, яке назвав вступом до масового суспільства, звертається до вчення Х. Ортеги-і-Гасета про маси. До речі, Юрій Володимирович зараховував до числа своїх вчителів іспанського філософа. Шерех говорить про «знелюднення людини», позбавлення її індивідуальних рис, бо індивід має підпорядковуватись «велінням і хотінням мас», а до гідності людини не мають ніякого розуміння. Підкреслює, що основою філософії ленінізму стала «безглуздість усього людського і людиною створеного». Крізь призму власного досвіду Шевельов порушує тему конфлікту «ніжношкірої людини-особистости з тими грубошкірими масами, яких революція винесла на поверхню життя». У «Бунті мас» іспанський філософ констатує: «Юрба раптом стала видима і влаштувалась на кращих місцях у суспільстві».

ПРАВО НА PRIVACY

Говорячи про духовну катастрофу ХХ століття, Шерех підкреслює, що поодинока людина в радянській системі не мала ніякої вартості — «це була ера безвартісності людського життя і здобутків людських культурних цінностей», а нову людину мало виховувати «псевдомистецтво штампа й спрощених почувань». Шерех констатував наступ «організованої пересічности», з власного досвіду знав, що таке «під’юджування посередностей проти талантів». (Особливо боляче переживав цькування Л. Курбаса). Іспанський філософ говорив: «Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне».

Позиція Шереха було зумовлена внутрішнім спротивом радянській владі, яка була заснована на терорі та нищенні особистості. Опинившись, за висловом Р. Корогодського, в магнітному полі «пожнив’я років чистого гуманізму», Юрій Володимирович не міг і не хотів ставати частиною системи: «Моє давнє внутрішнє неприйняття радянщини примхливою психологічною грою ввійшло в асоціяції зі станом української культури: її женуть і переслідують, значить — ми спільники». У спогадах підкреслює, що не хотів належати і до росіян: «Росіяни були панами, я волів бути з андердогами. Українці були в потоптанні, але і в ставанні». Перше викликало в нього симпатію, друге — бажання рухатися разом. Поза тим наголошує: «Можливо, якби не українізаційна політика тих часів, я пішов би за інерцією свого середовища в його зверхніх виявах і став би російським діячем».

В одному з есеїв Ю. Шевельов розглядає лексичне значення англійського слова «privacy», зауважуючи, що англо-українські словники пропонують спотворений переклад «самотність, відокремленість, відлюдність, безлюдність», тоді як головне значення — «право бути собою, належати собі, мати свій дім — свій храм, мати свій світогляд, свої манери». Він слушно підкреслює, що протилежний до privacy — «це communis, куди належить і комунізм, комуна, компартія». За цим простим словесним аналізом проглядається не лише квінтесенція полярних ідеологій, але й його власне відмежування, бо відкинення радянської системи для Шевельова також означало відстояти своє право на privacy — мати свою маленьку privacy. І хоча у ті часи було важко мати свій дім (після квартирного «ущільнення» у їхньому помешканні для нього з матір’ю залишилось вісім метрів) — право належати собі він залишив за собою, бо в родині була релігія науки й книжки, були мистецтво, театр, музика. Шевельов зізнавався, що у ті роки його рятували студії в О. Білецького, Л. Булаховського, А. Шамрая.

Конфлікт Ю. Шевельова із системою, який головно виник у морально-психологічній площині, згодом став основою світогляду, залишивши глибокий слід у його інтелектуальній спадщині як мислителя: «вся діяльність Шереха, — говорив він, — в певному аспекті була історією визволення від цього ладу». Юрій Шерех протиставляє країні червоного терору країну культурного ренесансу 20-х років, країну, в якій українськість промовляла до нього через європейськість.

Повертаючись до зазначеного зв’язку Шевельов — Марченко — «Розстріляне відродження», хочу згадати, що саме слова Юрія Володимировича про генетичний зв’язок шістдесятників та літераторів на еміграції з культурними традиціями задавленого відродження були перефразовані Романом Корогодським у вислів про коло друзів Ю. Шевельова «тут» і «там». Ця ж книжечка ще раз засвідчила цю дружбу.

Наталія ЗАГОРУЙКО
Газета: 
Рубрика: