«Ми не є антисемітами. Говоримо се явно й одверто»

Провокаційний галас, що було здійнявся у певному середовищі австрійської столиці навколо нібито «антисемітизму» геніального сина української землі Івана Франка, примушує замислитися не тільки над конкретними запитаннями, кому це вигідно, навіщо це, — а й над значно ширшою проблемою: як нам у ХХІ столітті слід будувати справді цивілізовані, гуманістичні, толерантні відносини між націями? До речі, «День» уже двічі торкався цієї теми (див. матеріали «Гуманітарна» провокація. Кому вигідно?», № 199 та «Пам’ятник Франку у Відні не демонтуватимуть», № 202) Стаття професора Михайла Гнатюка зі Львова, яку пропонуємо увазі читачів, не лише переконливо розвінчує міфи про якусь «відразу» або «ненависть» Франка до євреїв, як і до будь-якого народу взагалі, а й дає змогу поглянути на питання міжнаціональної злагоди, миру та порозуміння за допомогою необхідної часової перспективи.

В українській літературі немає письменника, який би так багато працював над темою єврейства, як І. Франко. Цей факт можна пояснювати передусім тим, що І. Франко з дитинства жив серед єврейської людності, спілкувався з освіченими євреями і під час навчання у гімназії та університеті, врешті мав у єврейському інтелектуальному середовищі Відня, Львова, Дрогобича, інших міст Галичини та Європи добрих приятелів і друзів. Франко був добре обізнаний з історією багатовікової єврейської культури. Ця тема знайшла своє відображення передусім у його художніх творах, а також і в наукових розвідках та публіцистичних матеріалах.

Єврейська тема у І. Франка зазнала певної еволюції. Першим етапом опрацювання цієї теми були 70—80-ті рр. ХІХ ст. Ще навчаючись у Дрогобичі серед єврейських і польських дітей, майбутній письменник знайомився з життям і звичаями євреїв Галичини, що знайшло свідчення в пізніших спогадах, написаних на замовлення віденського видавця М. Бубера «Мої знайомі жиди» (1903). Власне, редактор віденського часопису «Der Jude. Revue der judischen Moderne» запропонував українському письменникові виступити на сторінках журналу зі статтею «Євреї в Галичині». Натомість І. Франко запропонував статтю-спогад «Мої знайомі жиди». М. Бубер написав у листі до Франка: «Високоповажний пане докторе! За Вашу люб’язну згоду, котра нас дуже втішила, висловлюємо Вам нашу щиру подяку. Заявлена стаття для нас надзвичайно бажана. Проте я радив би Вам, чи не краще відповідала б предмету форма низки нарисів, аніж суцільного оповідання. Для нас перша також була б приємніша, тому що ми могли б тоді публікувати річ поруч з оповіданнями, які з’явилися в перших зшитках, в той час як в іншому разі треба чекати на їх закінчення. Але, зрозуміло, рішення цілком і повністю залишається за Вами.

З глибокою пошаною, Мартін Бубер».

На жаль, запропонована І. Франком стаття так і не була надрукована з невідомих причин. Уперше у перекладі Михайла Возняка вона була опублікована у газеті «Діло» (1936, №117-119).

Спогади «Мої знайомі жиди» сповнені симпатією до юнаків-євреїв, які ще під час навчання у гімназії, що на той час переходила з німецької на польську мову, записувалися й на руську (українську) мову, «в якій як правило не робили великих поступів й покидали її по одному або двох півріччях, певно головно з причини бездушного й недбалого способу викладу, яким загально тішиться цей предмет по галицьких гімназіях».

Вдумливий гімназист побачив і національні риси єврейської молоді, які дуже йому імпонували. У єврейських сім’ях малий Франко побачив, «як батько був далеко ближчим і щирішим до своїх синів і членів родини, як старший брат, що в його інтересах, змаганнях і планах сяк чи так брали участь усі члени родини. Щось тепле повіяло на мене з малих щоденних сцен, свідком яких я був, я прирівнював їх у моїй душі з аналогічними подіями в селянській родині і відчував, що я мав тут перед собою щось далеко вище, тип старшої культури».

Як учень гімназії у Дрогобичі І. Франко заприятелював з бідним євреєм Лімбахом, який давав молодому гімназистові читати твори світової літератури. Через Лімбаха І. Франко познайомився зі світом асимільованих євреїв Дрогобича, побачив те, що пізніше стало основою його літературних і наукових праць. У той самий час майбутній письменник заприязнився з родиною Тіґерманів, з якими контактував навіть після переїзду цієї родини до Відня.

Перші серйозні художні полотна на тему життя євреїв у Галичині пов’язані з бориславським циклом письменника. Зразком такого власне бачення І. Франко вважав оповідання «Boa constrictor»: «Що в ньому було новим для української літератури, це був саме факт, що герой оповідання був жид, і що цей жид був змальований «цілком як людина», без сліду звичайної в дотеперішній українській (а також і польській) літературі карикатуризації (або ідеалізації, що також є карикатуризацією в протилежному напрямку)».

На початку 80-х рр. І. Франко був свідком масової еміграції євреїв за кордони Австро-Угорської монархії. Ця сторінка їх життя та побуту знайшла свою реалізацію в художніх творах письменника, зокрема у слабкій у художньому значенні, незакінченій поемці «Швинделеса Пархенбліта вандрівка до Америки і назад» (1882). Франко стилізує у поемі мову тодішніх галицьких євреїв:

Я сиділо літ півкопи

У громаді Дерихлопи

І велося мені гіт.

Трошки з бромфен шинкував я,

Трохи гроші позичав я

На сто двайцять п’ять перцент.

Я на борг дав, і на застав,

А все ґоя я обшастав

І в кишеню капав цент.

І. Франко веде мову про причини еміграції євреїв з Галичини до Америки, оскільки єврейське населення не мало тут можливостей для провадження бізнесу. Не допоміг ані рабин, ані три євреї зі Сходу. Після другої вандрівки Швинделес Пархенбліт мусить вертатися до Бродів, прикордонного містечка Австро-Угорщини, одного з центрів галицького єврейства.

Написана в гумористичному тоні поема відзначається схематизмом. Варто додати, що вона не була закінчена, а друк обривається на VII розділі. Сама поема була виразом настроїв галицького селянства того часу.

Певний сатиричний підхід до зображення галицького єврейства знаходимо у художніх творах згадуваного уже бориславського циклу І. Франка. Можливість швидкого збагачення, на яке сподівалися євреї в Бориславі, привело до появи таких героїв, як Отто Готліб і Герман Ґольдкремер.

Ще у 1880 р. І. Франко опублікував у польському часописі «Praca» публіцистичну статтю «Фабрика парафіну і церезину в Дрогобичі», в якій цю фабрику називає власністю панів «Лейзора Гартенберґа і Спілки, Селіга Лаутербаха і Герша Ґольдгаммера. Заснована в 1863 р., ця фабрика, як і всі інші цього роду фабрики Дрогобицького повіту, завдячує своїм виникненням і своїм ростом відкриттю та швидкому розвитку відомих копалень нафти і земного воску в Бориславі, звідки вона й одержує майже всю сировину для переробки».

У 80-х рр. ХІХ ст. І. Франко як поет звернувся до давньої історії єврейського народу, з якою пов’язав тогочасне становище євреїв Галичини. Благання єврейського народу до Єгови про допомогу стало основою циклу віршів поета, темою яких є давня історія євреїв. Зокрема у вірші «Самбатіон» Франко висловлює переконання, що допоки живе цар Давид, єврейський народ незнищенний:

Нещасне село те і місто,

Де в муках в пониженню жид, —

Та горе землі тій, як стане на неї

Обома ногами Давид.

Трагічна доля єврейського народу стала предметом мистецького осмислення у вірші «Пір’я» (1882). Автор використав мотив пір’я з єврейських перин як символ долі народу з традицією тисячолітніх поневірянь на чужих землях. Такий погляд став актуальним у зв’язку з єврейськими погромами, які мали місце в провінціях Росії і Австро-Угорщини у 80-х рр. ХІХ ст.

Розвіяне злими юрбами,

Мов снігу платки з-над руїн,

Летиш ти до хмари з вітрами,

О пір’я з жидівських перин.

В той же час І. Франко написав іншу публіцистичну статтю «Єврейське питання», в якій проаналізував причини антиєврейських погромів в Угорщині. Як справедливо зауважив Я. Грицак, Франко турбувався про Галичину, в якій переслідування євреїв могло набрати більших розмірів, аніж у Росії: «Географія поширення антисемітського руху приводила до того висновку, що цей рух набирає універсального характеру, а тому його причин не можна шукати лише в локальних обставинах. Ці причини Франко не зводив ані до расової, ані до релігійної ненависті. Вони, на його думку, були набагато глибшими, а тому таїли небезпеку повторення антиєврейського насильства. Першопричина масових погромів бачилася Франкові в мотивах економічних, у «деморалізуючій перевазі жидівського капіталу й експлуатації».

Друга половина 80-х і початок 90-х рр. ХІХ ст. стали часом глибшого зацікавлення автора життям тогочасних євреїв у зв’язку з осмисленням духовних цінностей давньої культури євреїв і, зокрема, фольклору. Одним з найяскравіших літературних творів І. Франка того часу є поема «Сурка» (1890). Твір постав на підставі оповідань конокрада Гершена, з яким І. Франко сидів у в’язниці. Доля бідної єврейської служниці була зображена крізь призму материнства. В поемі конфлікт між багатими і бідними трактується з використанням опозиції багатого корчмаря Юдки і бідної єврейської служниці Сурки. Для закриття справи вагітній Сурці дав «кілька римських і хвору відвіз до старої бідної баби, дбаючи не про благополуччя Сурки, а про свій спокій, щоб борони Боже, не довідалася дружина». І. Франко застосував у цій поемі ритміку болгарських народних пісень, що свідчить про тісний зв’язок єврейства зі слов’янськими народами.

Життя єврейського етносу у Галичині у 90-х рр. ХІХ ст. І. Франко порівнював з життям євреїв у інших частинах Угорщини і Європи. Цьому особливо сприяло знайомство з впливовими євреями з Відня, особливо Теодором Герцлем, одним із засновників сіонізму, автором книги «Єврейська держава». Про приятельські стосунки І. Франка з Т. Герцлем писав відомий письменник, перекладач і літературознавець Василь Щурат.

Зустріч І. Франка з Т. Герцлем відбулася у лютому 1893 року у кафе «Централь», яке і сьогодні функціонує у Відні на Герренґассе, 1 (місце зустрічей політичної, наукової та літературної еліти Європи). Розмова Франка з Герцлем носила конфіденційний характер. Як згадував В. Щурат, І. Франкові припала до душі ідея відбудови єврейської держави, оскільки вона «є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави». Український мислитель із зрозумінням сприйняв слова Герцля: «Народжена в розумній чи розсудливій голові, навіть найгірша ідея буде реальною, якщо тільки запалить найширші маси народу і висуне їх з середовища готових до мучеництва захисників. Якщо нам колись вдалося завдяки Мойсеєві скинути з себе ярмо і здобути Палестину, то чому сьогодні це не могло би бути неможливим!».

Хоч, на думку Т. Герцля, Мойсеї не народжуться щодня, вони формуються зовнішнім впливом, а зовнішній вплив у євреїв в десять разів більший, ніж в інших народів, бо вони розсіяні по цілому світу. В. Щурат пов’язував ідею написання одного з найвизначніших творів І. Франка саме із описаною зустріччю.

З іменем Т. Герцля пов’язана також рецензія І. Франка на його працю «Єврейська держава», що була надрукована у польськомовному часописі «Tydzien» (9. ІІІ, 1896). Автор рецензії вважав, що книга Т. Герцля була проявом модерного вирішення єврейського питання. Заслугою Івана Франка було те, що він перший серед українських читачів почав серйозно трактувати євреїв як окремий народ. На думку Я. Грицака, такий підхід поріднив його з Томашем Масариком, майбутнім президентом Чехословаччини. Рація сучасного дослідника в тому, що І. Франко, як і Т. Масарик «виросли і мешкали в середовищі, де набагато легше і простіше було стати антисемітом. Тому перепадало їм обом від їхніх співвітчизників за симпатії до євреїв».

І. Франко у рецензії на книгу «Єврейська держава» писав про роль торгівлі у розвитку суспільства: «А якщо так, то народ, який наділений спеціальним нахилом до торгівлі, є наймогутнішим чинником цивілізації, є власне її піонером і здатний стати на чолі цивілізаційного походу».

Захоплений планом творення єврейської держави Т. Герцля, Франко писав: «Однак нам здається, що автор мало знає ті маси, які вірою в силу продукують торгівлю, і його цілий план може бути знищений. Але очевидно він може бути реалізований, якщо знайдуться люди, які будуть готові докласти рук і засобів для його виконання. План, однак, має перед собою беззастережне майбутнє, якщо теперішнє покоління виявиться ще недозрілим  для того, то мусить з часом дочекатися молоді, яка захоче і зможе його виконати».

Праця польського публіциста Альфреда Носсінґа у справі євреїв «Спроба розв’язання єврейського питання» (1887) окреслила подальші шляхи вирішення проблеми життя євреїв, які на той час населяли польські та українські землі. На думку Носсінґа, євреї асимілюватимуться доти, доки житимуть серед інших держав і народів.

Відповіддю І. Франка на працю Носсінґа була його студія «Семітизм і антисемітизм у Галичині» (1887). Автор представив засадничі аспекти життя представників різних народів, які заселяли Галичину під кінець ХІХ і на початок ХХ стст. Особливості життя євреїв у Галичині проаналізовані у роботі дуже детально. І. Франко, який виступав проти кривд будь-якого народу, домагався рівних прав для всіх етнічних груп, що мешкали в Галичині: «Про жодне гноблення, про жоден визиск, про жодну апостазію чи то релігійну, чи національну, чи яку іншу в наших ідеалах нема ані мови. Жодна релігія, жодне переконання, жодна раса і жодна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й пишаються на все тільки всякий утиск, усякий визиск і всяка облуда».

У розв’язанні єврейського питання І. Франко бачив дві сторони. З одного боку він вважав, що взаємне упорядкування стосунків між євреями, українцями і поляками у Галичині є питанням, яке стосується кожного з цих народів. А з іншого боку, «...питання внутрішньої реформи, а тим самим питання остаточної розв’язки вузла, поставлення єврейського народу на власнім твердім ґрунті, витворення для цього внутрішніх умов правильного розвою єсть і мусить бути назавсігди ділом самих євреїв, мусить бути полишене їх власній волі та починові. В ту внутрішню справу, на мою думку, жоден неєврей не має права мішатися».

І. Франко не закривав очей на ті скомпліковані проблеми, які існували в Галичині між різними етнічними групами. З усією силою свого полемічного таланту він виступав проти тих діячів, які вносили суперечку і колотнечу між представниками різних етносів, зокрема проти спроб позбавити євреїв участі у культурному та державотворчому процесі того часу. Такі спроби переважно призводять до міжнаціонального конфлікту: «Ані в літературі, ані в науці, ані загалом в духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання євреїв; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, безсумніву, фатальний. Тому не дивно, що по упадку польського державного організму євреї відразу перекидаються на сторону побідителів, у Прусії та Австрії робляться німцями не з волі урядів, але з власної охоти та для власного інтересу; а коли в Росії не робляться москалями — зрештою за виємками Литви по р. 1863, — то там не менше всякими способами стараються показати свою лояльність новому панові».

І. Франко торкнувся також питання еміграції євреїв до Америки. Він стверджував, що коли досі євреї не емігрували до Америки, то це зовсім не доводить їхньої «любові до рідного краю». «Були випадки, що євреї справді пробували їздити до Америки, але по короткім часі вертали назад, переконавшись, що там не так легко вижити з такої «праці», як у нас».

Глибокий аналіз життя єврейської людності в Галичині привів І. Франка до такого висновку: «Народ позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей єврейство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між євреями не тільки капіталісти, але також пролетарії, та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів».

На прикладі численних статистичних даних І. Франко показав, що участь галицьких євреїв у військовій, судовій, суспільній функції у державному житті є недостатньою. Натомість їхня роль у торгівлі та посередницьких функціях у Галичині є невідповідною відсотковому статусу населення краю.

Ось як розумів учений асиміляцію євреїв з представниками інших народів Галичини: «...під асиміляцією євреїв не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплемінною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані неможливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків».

Стаття І. Франка «Семітизм і антисемітизм у Галичині», надрукована у 1887 році у часописі «Przeglad spoleczny», була актуальною і на початку ХХ ст., про що свідчить той факт, що автор передрукував її у перекладі на українську мову у книзі «В наймах у сусідів» (1914, с. 115-131).

І в художніх творах («Перехресні стежки»), і в публіцистиці («Сигнал застереження», «Die Zeit», 1903, №253) І. Франко гостро критикував погроми євреїв у Галичині. У багатьох селах Галичини на початку ХХ ст. з’явилися «агітатори», які підбурювали селян і міщан до погромів. І. Франко у згаданій статті звернув увагу читачів на повідомлення ряду часописів (в т.ч. і газети «Діло»), які застерігали галицьких міщан і селян перед агітаційними підбурюваннями до погромів і водночас апелював до селян та духовних осіб запобігати цим погромам.

Газета «Die Zeit» з цього приводу писала: «Позбавлена всякої фаворизації під оглядом народним чи партійним стаття І. Франка є поважною пересторогою центральному урядові. До цього часу австрійські чинники урядові були не тільки заскочені окремими фактами погромів у Галичині. Хай того разу вони почують сигнал перестороги і скажуть своїм підвладним в інституціях галицьких свою силу не в репресіях стосовно статей в газетах, а в творенні того, щоб єврейські погроми не стали предметом їх розгляду».

Будучи одним із творців програми радикальної партії, І.Франко в розділі «Радикали і жиди» стверджував, що радикали не є антисемітами.  Радикали не мають наміру бунтувати проти єврейської бідноти, вони виступають проти дармоїдства окремих євреїв: «...виступаючи против жидів радикали вміють добре розрізнити і знають, що той жидівський лапсердак з пейсами в халаті і з цибульним запахом є далеко меншим ворогом хлопа, ніж той цивілізований, уфракований і удекорований жидівський фінансист, міліонер, спекулянт та гуртівник, що обертає міліонами, ходить попід руку з графами та міністрами, котрому з любим усміхом стискають руку біскупи і митрополити! Против тих великих п’явок виступають радикали найсильніше».

Як бачимо, великий гуманіст І. Франко і у художніх творах,  і у працях наукових та публіцистичних, аналізуючи становище євреїв у Галичині, не тільки виявив толеранцію цьому народові, народові, що пройшов довгу історію і створив багатовікову культуру, але й захоплювався ним. Поява у І. Франка назв типу «жидівські п’явки» стосується окремих типів євреїв, що живуть з чужої праці. Ці вислови належить трактувати як народний погляд на багачів. Такий погляд представляли широкі кола українців і поляків, що населяли Галичину. Широка гуманістична перспектива в розумінні І.          Франком єврейського питання в Галичині є характерною для його художніх і наукових праць як 80-х, так і 90-х рр. ХІХ — поч. ХХ стст.