На крутому переломі

Перші двадцять повоєнних років в історії «підрадянської» України — це саме той час, коли наша країна зазнавала стрімких, глибинних, далекосяжних змін (і в той же час основи тоталітарної сталінської системи лишилися незмінними!); коли, після понад 10-річного спротиву, припинилась героїчна визвольна боротьба воїнів УПА за незалежну соборну Україну (а водночас саме тоді, наприкінці 50-х — на початку 60-х років, зародився рух «шістдесятників», який величезною мірою наблизив здобуття Україною свободи!); коли, 1946 — 1947 років, Україну спіткала величезна всенародна катастрофа: третій за чверть століття жахливий Голод; коли особливо брутальних, хамських, масштабів набула тотальна русифікація в УРСР (проте, з другого боку, саме тоді розпочалось — після ХХ з’їзду КПРС — те потужне відродження національної самосвідомості, без якого було б просто неможливо відновити державну самостійність нашого народу). Зрештою, — й це основне — це той час, коли 5 березня 1953 року помер Сталін, один із найкривавіших тиранів в історії людства, і до влади (для цього знадобився певний час) прийшов Микита Хрущов, який зробив спробу здійснити певні реформи в соціально-економічній, політичній і культурно-ідеологічній сферах життя. Ці перетворення («хрущовська відлига»), звісно, не зачіпали основ тоталітарної системи, проте привели до вельми суттєвих змін у суспільстві й суттєво вплинули на його подальший розвиток.

Отаким суперечливим, «кольоровим», «двоїстим» був цей час (1946 — 1964 роки) в Україні. А втім, які епохи в історії не є такими? Доба ж «пізнього сталінізму» та хрущовських реформ цікава як тим, що багато що з того часу — ще на пам’яті людей старшого покоління, так і тим, що саме там, в тому часі, заховано багато яких «початків» і «кінців» історичного руху вперед, до свободи, — так само, як і історичної реакції, і тому дуже багато аспектів історичних подій 60 — 90-х років ХХ століття буде важко збагнути, не зрозумівши суперечностей саме тієї епохи, про яку йдеться. А для цього необхідно відтворити багатовимірний, «кольоровий», невідретушований портрет того часу й людей того часу — такими, якими вони справді були (без диктату ідеологій).

Годі й казати — завдання непросте, тим більше, що йдеться, повторимося, про добу крутого перелому нашої української історії. Але, думається, колектив учених Інституту історії України НАН України, який видав у серії монографій «З історії повсякденного життя в Україні» грунтовну працю (обсягом майже 700 сторінок) під назвою «Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба»,  цей колектив (головний редактор серії — академік Валерій Смолій, відповідальний редактор цієї колективної монографії — член-кореспондент НАН України Віктор Даниленко, Олег Бажан, Оксана Янковська, Василь Швидкий, Наталя Хоменко, Петро Бондарчук, Мирослава Смольніцька, Віктор Крупина, Оксана Булгакова та інші) зі своїм завданням впорався справді гідно. Адже зі сторінок книжки можна простежити не лише величезну панораму повсякденного життя українців 1946 — 1964 рр. різних соціальних груп (номенклатура, робітники, селяни, науково-педагогічна інтелігенція, військові, монастирські громади, пенсіонери, інваліди, безпритульні діти, криміналітет...), а й збагнути складну, часто приховану суть величезних соціальних трансформацій в УРСР того часу.

Автори книжки ставили перед собою безліч комплексних, непростих, завдань. Ось вони, в стислому викладі: 1) соціальна спрямованість національної політики радянської держави у 1946 — 1964 рр., зміни етнодемографічної структури УРСР, соціокультурне становище етнічного українства, спроби реформування національних відносин у СРСР; 2) соціальна поведінка населення, соціальні чинники формування політичної культури, реформи М. Хрущова як чинник лібералізації політичного режиму, становлення громадських рухів за національне відродження; 3) суспільно-політичні настрої населення України, їхня подібність та відмінність у період пізнього сталінізму та хрущовський час, соціальні реакції громадян на значущі події внутрішньополітичного та міжнародного життя; 4) релігійність населення України, повсякденні прояви і трансформації релігійної свідомості віруючих УРСР; 5) соціальні відхилення як чинник структурних змін українського соціуму; 6) соціально-побутова сфера як показник рівня життя громадян, житлові проблеми в Україні, соціальні проблеми українського суспільства в добу М. Хрущова; 7) місце номенклатури в соціальній структурі населення України.

І це, звісно, ще далеко не повний перелік тем і комплексних проблем, досліджених авторським колективом видання. Тому пропонуємо читачам обмежитися коротким викладом основних думок тих чи інших авторів із таких трьох конкретних (на нашу думку, найцікавіших) проблем: а) номенклатурне «буття» в УРСР у 1946—1964 рр.; б) русифікація в УРСР: реальне обличчя імпер-шовінізму та національний спротив; в) жахливі події Голоду 1946—1947 рр. в Україні. Отже, слово авторам відповідних статей.

НОМЕНКЛАТУРА: СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ (ВІКТОР КРУПИНА)

«Адміністративно-управлінський апарат СРСР вирізнявся потужними мобілізаційними можливостями для вирішення стратегічних (актуальних, масштабних) завдань. Однак зворотним боком медалі була неповороткість, громіздкість такого апарату, жорстка зарегламентованість його роботи. Вирішуючи питання, що стосувалися усіх сфер життя держави, партійний і державний апарат запізнювався з реагуванням на актуальні виклики, працював у навздогінному режимі (а зараз? — І. С.). Працювати на випередження він не міг, адже «самодіяльність» у розв’язані актуальних проблем була небезпечною. Для санкціонування вирішення проблем серйозного масштабу треба було докласти значних зусиль. Непередбачувані наслідки від зміни пріоритетів могли коштувати дорого. Виходячи з цього, постанови, закриті листи ЦК слід розглядати як такі, що констатують проблему не на початковому етапі (етапі її зародження, виявлення), а як таку, що вже давно набула значних масштабів».

«Платня в конверті» являла собою тимчасову грошову доплату, запроваджену  1948 р. і яка, зазвичай, у два-три рази перевищувала зарплату. Відбулася монетизація привілеїв. Усі обласні УРСР було поділено на три групи, що обумовлювали розмір зарплат і доплат для працівників регіональних партійних і державних органів влади. Так, до першої групи належали Ворошиловградський, Дніпропетровський, Київський, Львівський, Одеський, Полтавський, Сталінський і Харківський обкоми... Райони у свою чергу поділялися на чотири групи, залежно від чого й визначалася зарплата керівних працівників.

На рівні перших осіб партійного і державного апарату доплати були однакові, керівники обкомів і облвиконкомів першої групи отримували по 6000 руб. грошового довольства, другої групи — 5400 руб., третьої — 4800 рублів. Співробітники апарату партійних органів усіх груп отримували довольство у 0,5 — 1,5 разу вище, аніж апаратники відповідних державних органів».

«Наскільки достатнім було грошове забезпечення номенклатури і як зменшення виплат (у 1952. — І. С.) вплинуло на матеріальне становище високопосадовців? Заробітна плата без тимчасового грошового довольства не дозволила погіршити становище тих, хто її отримував. Хоча найбільший коефіцієнт скорочення торкнувся керівних посад ЦК КП(б)У, Ради Міністрів, міністерств тощо, тогочасний масштаб цін не спричинив гіркого дискомфорту. Наприклад, на державних дачах у Пущі-Водиці та Кончі-Заспі  1950 р. вартість обіду з чотирьох страв коливалася від 7,75 до 15,7 рубля, що на 15— 20% було дешевшим, аніж  1949 р.».

«Станом на початок 1956 р. з 19 осіб Чернігівського обкому, які отримували тимчасове грошове забезпечення, дружини 14-х не працювали (могли це собі дозволити. — І. С.), Харківського — з 20 осіб, які отримували таке забезпечення, не працювали дружини 13 осіб; у Ворошиловградському — з 24 осіб — лише дружини 6 високопосадовців працювали».

«Матеріально-побутовий добробут відповідним чином позначився на системі цінностей і культурних орієнтирах. Маючи доступ до розподілу матеріальних благ і будучи широко включеною у мережу неформальних відносин, у своєму приватному і професійному побуті номенклатура прагнула більшого. У нових суспільно-політичних умовах, що склалися у країні після ХХ з’їзду КПРС, у питанні налагодження власного побуту вона могла почувати себе сміливіше. З огляду на відмову від репресій і терору як методу державного управління, страх покарання за справжні (або сфабриковані) провини був витіснений боязню втратити посаду, яка відкривала доступ до матеріальних благ і забезпечувала високий соціальний статус».

«РУСИФІКАЦІЯ» (ВІКТОР ДАНИЛЕНКО):

«Міграційна політика радянської влади справляла найбільший вплив на зміну демографічної ситуації у східних та південних регіонах України. В результаті там частка українців серед населення знижувалась прискореними темпами. Зокрема, у Криму українці були другою за чисельністю, після росіян, національною групою. Порівняно низький відсоток українців у Донецькій, Одеській та Луганській областях. З року в рік демографічна ситуація там ще більше деформувалася. Переселялися росіяни здебільшого у міста, і тому саме там нерідко становили більшість. Причому частка росіян у міському населенні збільшувалася у прямій пропорції до розмірів міста — чим більше місто, тим більший у ньому відсоток росіян.

Такий результат не був наслідком дії об’єктивних, природних процесів, а зумовлювався внутрішньою і зовнішньою політикою радянської держави, яка офіційно стимулювала зміну співвідношення українського і російського населення в республіці на користь останнього. В реалізації антиукраїнської політики радянському керівництву активно допомагали численні прибічники і прислужники серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові. Очевидно, найбільшою з них була денаціоналізація молодого покоління, що загрожувала позбавити націю її майбутнього. За умов зросійщеної освіти в Україні швидко денаціоналізовувалась українська інтелігенція, а без неї український народ не міг сформуватися в повноцінну модерну націю, втрачав політичну та цивілізаційну силу, перетворюючись якоюсь мірою на етнографічний релікт».

«Українці, які проживали в Україні у 1959 р., налічувалося 32 млн осіб, що всього на 4,4 млн більше, ніж їх було у 1926 р. І це при тому, що до складу українського населення влилося приблизно 7 мільйонів етнічних українців із приєднаних Західної України, Закарпаття, Криму. Перепис 1959 р. показав, що український етнос на приблизно тій самій території не досягав чисельності, яку мав у 1926 р. На 1959 р. питома вага українців серед інших східнослов’янських народів порівняно з 1897 р. знизилась з 29,9% до 20,6%, а питома вага українців, які визнавали українську мову рідною, знизилася на 6%. Загалом за 53 роки радянської влади, за підрахунками дослідника Ю. Соболєва, чисельність українського етносу в СРСР зросла на 8,3%, в той час як російського — на 76,6%, тобто коефіцієнт відтворення росіян був у 9,2 разу вищим, ніж коефіцієнт відтворення українців. Втрати українського етносу в СРСР за ці роки становили приблизно 21,3 млн осіб, тобто близько 63% його чисельності. Ю. Соболєв робить цілком обгрунтований висновок про те, що в Радянському Союзі, всупереч офіційно проголошуваним принципам інтернаціоналізму, відсутність расового й національного гноблення, відбувався етнічний геноцид стосовно цілої низки народів, у тому числі й українського».

«Російська мова насаджувалася в Україні адміністративним шляхом і одночасно заохочувалося її вивчення. Поряд з тиском держава прагнула формувати і позитивну мотивацію. Оволодіння домінуючою в СРСР мовою будь-де давало якісно інші можливості соціальної мобільності, в тому числі заробітків і кар’єри. Мотиви освоєння російської мови могли бути різними, однак в кінцевому підсумку наслідки цього були не на користь обом мовам і культурам. Змінювалась національна ідентичність, а нерідко й руйнувалася. Управлінська адміністрація в Україні повністю була готова прийняти асиміляцію, сприяла їй, як і значна частина вже денаціоналізованої інтелігенції. Поріг опору асиміляції в українському суспільстві неухильно знижувався. У різних соціальних групах він також різнився — найбільший спротив уподібненню чинився традиційним українським селом та національно свідомою інтелігенцією».

ЖАХЛИВИЙ ГОЛОД 1946 — 1947 РОКІВ: СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ (ВАСИЛЬ ШВИДКИЙ):

«Люди, що опинялися в жахливому голодовому вирі, часто зазнавали безповоротних психофізіологічних надламів. Страх перед голодною смертю притупляв, вихолощував у них здатність до співчуття, руйнував моральні підвалини людської людяності витіснялися постійним відчуттям голоду, не діяли віковічні важелі внутрішньої самодисципліни про спрацювання суто тваринного інстинкту самозахисту. І чи не ознакою людяності в цьому суцільному кошмарі ми вбачаємо вияв материнських почуттів — доведені до тваринного відчаю матері убивали своїх малолітніх дітей, щоб не бачити їхньої голодної смерті! А підлітки з повним усвідомленням жахливості ситуації намагалися покінчити життя самогубством. Звичайно, ми говоримо про крайні прояви деградації соціальної природи людини, однак їхній масовий характер саме в період голоду 1946 — 1947 рр. підтверджується сотнями задокументованих фактів».

«Чітким провісником бід, котрі насувалися на українське село, були офіційні заяви, вимоги, інструкції для місцевого партійного керівництва. Їхня заповзята реалізація могла означати пришестя голоду. Доведене за радянських часів до безправного стану, селянство зазвичай покірно терпіло акції насильницьких вилучень, лише одинаки наважувалися на відкритий опір. Особливого психологічного зламу селяни зазнавали, споглядаючи брутальні дії своїх односельчан-перевертнів, які, аби догодити владній верхівці (чи просто вижити), з особливою жорстокістю виконували завдання місцевих проводирів. Разом з тим, деяким з них не було чужим відчуттям співпереживання, й вони при можливості намагалися полегшити життя односельчанам (попереджали про обшуки, виселення, допомагали з продуктами, оформляли документи для виїзду тощо)».

***

Ось така картина часу — жорстокого, нещадного, такого несхожого на нашу добу... Проте водночас ми (хочемо цього чи ні) є дітьми тієї епохи, бо ніщо в історії ніколи не минає безслідно, звідти родом наші діди, прадіди або батьки, котрі передали нам багато в чому свої уявлення про світ. Ось чому, пізнаючи ті роки, ми пізнаємо себе.