Олесь Гончар: людина, яка змогла стати вільною

Письменник Олесь Гончар народився в незалежній Україні 3 квітня 1918 року. Власне, він фактично був її ровесником. Дитячі роки його припали на добу українського національного відродження, юнацтво — на час, коли те відродження стало розстріляним. Без лапок, які інколи ставлять, говорячи про це. Юність — фронт, полон, знову фронт. Йому дуже пощастило: він повернувся додому живим і не зламаним духовно, а лише привченим Системою ховати свої справжні думки, натомість говорити те, що від тебе хочуть почути.

Але... Волею долі у Гончарові ще у сталінські часи просто-таки вибухнув справжній письменницький талант. Наявність такого таланту визнавали навіть найприскіпливіші критики мистецтва соцреалізму з числа емігрантів, наприклад, літературознавець Іван Кошелівець. Проте, як зауважував Кошелівець, цей талант міг проявити себе лише в описаннях якихось дрібних епізодів, особистих переживань героїв, замальовках природи чи батальних сценах. У всьому іншому Гончар був змушений чинити і писати так, як належало радянському літератору. Цю духовну й душевну роздвоєність молодого митця наочно засвідчили  опубліковані вже після його смерті щоденники, як фронтові, так і доби «розвиненого соціалізму». Наодинці з собою Гончар постає як людина, що вірить у Бога (хоч і не є воцерковленим християнином), добре розуміє ницість партійних вождів, безглуздість «визвольного походу» Червоної армії і заповзятість споконвічного нищення Москвою всього українського, — а публічно веде мову про мудрість партії Леніна-Сталіна, про «визволення Європи» та про «братерську місію великого російського народу».

Утім, якби Олесь Гончар лише продукував друковану брехню, хоч і талановиту, будучи чесним тільки із самим собою, він нічим не відрізнявся би від десятків певного ґатунку членів Спілки письменників УРСР, чиї прізвища сьогодні цікаві хіба що дослідникам механізмів тоталітарної пропаганди. Ні, він ніколи не вписувався повністю у Систему; власне, сам факт ведення ним фронтових щоденників — це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення сталінського наказу: жодних особистих записів на передовій! інакше — воєнний трибунал! І в романі «Прапороносці», що здобув Сталінські премії, не все так просто: зображені у його епізодах там 2-й і 3-й Українські фронти — не лише за назвою українські. За Гончаром, українці — це сильні й мужні люди, чий потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень; українці вміють не тільки воювати, а й перемагати. Це нація, здатна бути нацією самовідданих лицарів, стверджував письменник, і в цьому сходився зі, здавалося б, непримиренними своїми ідеологічними опонентами — Донцовим чи Маланюком...

Загалом, «Прапороносці» — за всіх своїх літературних й ідеологічних недоліків, очевидних з дистанції років, залишаються одним із небагатьох романів тодішнього часу, в яких діють живі люди, а не ходульні схеми, де в художньому сенсі професійно й переконливо виписані (це відзначав щойно згаданий «український буржуазний націоналіст» Іван Кошелівець одразу після появи роману) певні ситуації, так би мовити, міні-новели в романному тексті.

І ще один важливий вимір «Прапороносців», який стає зрозумілим нам тільки тепер і робить роман унікальним явищем в літературі радянського часу. Тут самоочевидним є те, що ми б сьогодні назвали «європейською орієнтацією України та українців». Події роману-трилогії охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати — українці у 1944—1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. Й от, на відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, як того, так і більш пізнього часу, з роману випливає: Європа не є чимось чужим для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з перестарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, із словацькими селянами та мешканцями чеських містечок. І це не просто «людські стосунки поверху бар’єрів», як-от у російських письменників-фронтовиків Юрія Бондарева (значно пізніше) чи Еммануїла Казакевича (тоді ж, що і «Прапороносці», написані «Весна на Одері» та «Дім на площі»), а щось принципово інше, на глибинно-екзистенційному рівні. Справа не тільки в мові та культурі, не тільки у буттєвих «структурах повсякденності», де найбільша подібність, за романом, в українців та словаків. А й у ментальній настанові на те, що навколо — «своє», не «чуже», і не на рівні ідеології «пролетарського інтернаціоналізму», а на рівні як особистісного сприйняття, так і «колективного підсвідомого».

Ну, а далі був злет на вершини офіційного визнання. Як писав довідник доби «розвинутого соціалізму», «О.Т. Гончар з 1959-го до 1971 року очолює Спілку письменників України, багато разів обирається до Секретаріату правління Спілки письменників Союзу РСР. Нині — голова Українського республіканського комітету і член Всесоюзного комітету захисту миру. Комуніст О. Т. Гончар був обраний делегатом ХХV і XXVI з’їздів КПРС, він — кандидат в члени ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 6—9 скликань. За визначний внесок у розвиток радянської літератури в 1978 року О.Т.Гончару присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О.Т.Гончар — академік Академії наук УРСР».

Довідник писав правду. Але далеко не всю.

Головне, що далеко не всі романи й повісті письменника виявилися художньо вдалими навіть за читацькими мірками тих часів. Суто соцреалістичними були повісті «Земля гуде» та «Микита Братусь», а  історико-революційна романна дилогія «Таврія» і «Перекоп» взагалі мало надавалася до читання. Але на початку 1960-х фактично автобіографічний роман «Людина і зброя» (про долю харківського студентського батальйону влітку 1941 року) та роман у новелах «Тронка» засвідчують нове піднесення творчості письменника. Ці романи і читалися, й обговорювалися молоддю, хоча у школі вони були позакласним читанням. Утім, вони — як й інші твори Гончара — написані художньо нерівно; крім того, у «Людині і зброї» далася взнаки цензура, у «Тронці» — автоцензура.

А далі йде роман «Собор», над яким Олесь Гончар почав працювати ще в останній рік правління Хрущова, а закінчив і видав друком його вже за нових обставин, за правління Брежнєва.

Сам по собі роман у художньому плані з позицій сьогодення можна оцінити знов-таки як вельми нерівний, де вміло виписані епізоди, діалоги та вчинки персонажів сусідять із надмірною патетикою та публіцистичністю. Але будь-який мистецький твір — це не лише текст, а й контекст його появи та соціокультурного життя. У цьому плані роман Гончара став неабиякою подією. Не випадково у першій половині 1968 року він вийшов друком аж тричі — у журналі «Вітчизна» та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник» — і був негайно розкуплений та прочитаний мільйонною аудиторією, яка — за небагатьма винятками — високо оцінила цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти як побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї, так і «собори людських душ». Тільки ж серед цих небагатьох винятків виявилося ледь не все політбюро ЦК КПУ. Відтак не дивно, що підготовлений уже до друку у журналі «Дружба народов» російський переклад роману на прохання «украинских товарищей» відкладений у довгу шухляду (аж до весни 1987 року), а в УРСР твір був підданий голобельній, відверто хамській критиці. Олесеві Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом інакодумства.

Слід зауважити, що Гончар, безумовно, не писав роман з релігійних позицій, проте «Собор» увесь пронизаний токами української християнської культури, тож партійні бонзи певною мірою мали рацію, вважаючи цей твір викликом партійній ідеології. Хоча, з іншого боку, саме в ці роки в інтелектуальне середовище ввійшли твори молодого Карла Маркса, що ввібрали в себе (в явній і неявній формі) досвід численних християнських єресей; не випадково чимало серйозних західних дослідників і сам марксизм розглядають як таку собі єретичну доктрину, спрямовану на досягнення загальної справедливості та свободи. Адже, за Марксом, на шляху до «царства свободи» лежить в ролі абсолютного зла капіталістична система; вона творить незліченні матеріальні цінності («золотого тільця»), має наслідком розвинене матеріальне життя, але руйнує людське єство як творців, так і власників цих цінностей, тобто всіх суб’єктів матеріально-практичного життя суспільства. Тож слід подолати відчуження людини від власних сутнісних сил, втілених у продуктах праці, ба, від самої праці та інших форм діяльності, і від природи.

Згідно з Марксом, істинний, розвинутий комунізм — це завершений, досконалий гуманізм. Під час хрущовської відлиги українська інтелігенція з великим зацікавленням сприйняла тоді ці ідеї, і якщо сам Гончар, судячи з усього, не читав твори молодого Маркса, то залишитися поза їхнім опосередкованим впливом він не міг; утім, куди більше значення мала для нього народна християнська культура та євангельські ідеї — бо ж атеїстом Олесь Гончар, як засвідчують його щоденники, не був.

Відтак у романі постають і реальний, і символічний собори; ба більше — саме з того часу в українській культурі вкорінилася лексема «собори людських душ». Як справедливо зауважив у своєму поширюваному у Самвидаві єсеї «Собор у риштованні» Євген Сверстюк, «основним сенсом роману Олеся Гончара є пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя». Саме на цій основі має рятуватися від розпаду і зміцнюватися «щось вище», «людське начало». Тому й ведеться атака на реальний та символічний Собори — задля упокорення вільного народного духу.

Ще перед публікацією «Собору» Гончар став вельми підозрілим для партійного керівництва. Це засвідчують записи у щоденнику тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Скажімо, 1966 року ЦК Компартії України сформував комісію, що дала б «гідну відсіч» написаній тоді книзі Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «О.Т.Гончар відмовився, — записує Шелест у щоденнику, — брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовому вигляді повідомив ЦК. Цей учинок нас усіх засмутив». Настільки, що «дехто навіть вимагав арешту Гончара». Очевидно, тому, що Гончар прямо засудив репресії проти інакодумців. Але, як пише далі Шелест, «коли я про це розповів Підгорному, той відповів: «Знаєш, Петро, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. А про Гончара заговорить світ...»

Усупереч твердженням деяких сьогоднішніх критиків, насправді Гончар захищав й Івана Дзюбу, і Ліну Костенко, й Івана Чендея, і Григора Тютюнника від молоха Системи. Про це писав Борис Олійник: «Він був попереду в найтяжчий період. Тоді наше покоління шістдесятників, спровоковане «відлигою», підставило борт спецслужбам... Такі поети, як Євтушенко, були в Москві підсадними качками. Їм дозволяли якісь дрібниці. Наших за це саджали. Гончар захищав нас як міг. І не заглядав у рота нікому — ні Брежнєву, ні Щербицькому. Говорив що думав».

Не з усіма твердженнями Бориса Олійника можна погодитися. Не був Євтушенко «підсадною качкою». І не міг говорити Гончар усе, що думав — щоденники це наочно засвідчують. Захист від Системи відбувався у межах самої Системи, а тому у цілій низці ситуацій не міг бути ефективним. Що ж, школа життя в тоталітарній державі давалася взнаки. Те, що Олесь Гончар насправді думав, він довіряв лише нечисленним друзям та щоденникам. 1965 року, коли пройшла хвиля арештів української інтелігенції, він зробив такий красномовний запис: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода... Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?». Проте письменник продовжував залишатися членом КПРС і виступати з реверансами на адресу керівників партії.

Разом із тим Гончар пише про Щербицького: «Щось єзуїтське, двоєдушне став я помічати в ньому. Сьогодні в розмові висміює нищителя Ватченка, а завтра робить його Головою Верховної Ради. Захищений Брежнєвим, він міг би вчинити опір навіть Суслову, коли той нав’язав у секретарі ЦК Маланчука, цього паталогічного ненависника української культури. Навпаки, саме В. В. дав волю розгулятися маланчуківщині безконтрольно... Це він вигнав українську мову з пленумів ЦК... А загалом В. В. — теж трагічна постать. Кожен з українських лідерів, опинившись на вершині, мав вибирати: працюватиме він на Україну чи на Москву. І, звичайно, кожен (хіба що за винятком Скрипника) вибирав останню...»

Коли Щербицький 1976 року виступив на з’їзді КПУ російською мовою (до цього з середини 1950-х перші секретарі ЦК виступали українською), виступи всіх ораторів в одну ніч були перекладені на «великий и могучий». Відмовився виступати російською мовою лише Гончар. У ті роки він, уже не голова Спілки письменників, але депутат і кандидат у члени ЦК, гостро відчуває своє безсилля: «25.01.1981. Вчора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам’ятки Києва, про сваволю київських городничих, про розтрощену альтанку на Володимирській гірці, зруйнований будинок Сошенка, а перед тим спалили музей Заньковецької... Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце... І що дивно: мафія руйначів Києва орудує серед білого дня, і немає на них ні законів, ні управи...»

У цей період підцензурна літературна творчість Гончара не принесла суспільству якихось одкровень. Але не забуваймо, що його змусили навіть змінити назву останнього, опублікованого 1980 року, роману — зі «Шляху до Мадонни» на «Твою зорю». Що ж казати про зміст, про самі тексти, які піддавалися жорсткій цензурі й автоцензурі, можливо, не меншій, ніж у сталінські часи...

Ну, а далі була перебудова, коли Гончар «внутрішній» і «зовнішній» злилися, нарешті, в одну людину: яскраві виступи і статті з вимогою державного статусу української мови, постановка екологічних питань, участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року Олесь Гончар кладе свій партквиток, який для нього був не стільки ознакою вірності марксизму-ленінізму, скільки символом фронтовою юності. «Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість», — пише він в одній із статей цього періоду. «Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?» — пише в іншій. Ну, а після ствердження незалежності відзначає: «Я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір подібно до антифашистських рухів у країнах Європи був і в нас усенаціональним. ...Тільки цим, масовістю — частіше незримого, напівприхованого в глибинах — опору можна пояснити те для багатьох несподіване чудо, що сталося 1 грудня 1991 року...»

Але незалежність не принесла спокою. Ба більше: за оцінкою Гончара, до влади в Україні прийшла «когорта безсовісних», за якою йде слідом «нашестя пігмеїв». Часу на прозу немає: її місце заступає публіцистика. Письменник обстоює права мільйонів українців і не жаліє ядучих епітетів ані щодо депутатів, ані щодо президентів: «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». А про свою долю пише так: «Ось якийсь знавець пише про мене: «...весь час перебував на вершині системи». Так це декому уявляється. А хто ж був для цієї системи упродовж десятиріч білою вороною? За чиїм життям постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого пашіли злобою ватченки і щербицькі, вважаючи, що «его пора сажать». Вічне підслуховування телефонних розмов, вічний піднадзорний — нічого собі «на вершині системи...» А що викоювала зі мною цензура, звичайно, за вказівкою зверху! Ворогові не побажаю такого «комфорту».

І ще одна цитата зі щоденників початку 1990-х, яку дуже доречно навести в цій статті: «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України... Хоч, може, погубить і нас... Наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах! Для чого ж вас ми обирали? Щоб товкли воду в ступі?» Наче сьогодні написано, чи не так? Хоча якісь зміни на краще сталися, але ж...

Загалом здобутки Олеся Гончара як письменника-прозаїка навряд чи можуть, як на мене, бути вершиною української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і внутрішня авторська цензура. А от «Щоденники», на жаль, досі опубліковані далеко не повністю, показують нам глибоко трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням долі України, що у ХХ столітті здобула, втратила і відновила свою політичну свободу. І хоч би як там було, в останні свої десять років життя Олесь Гончар зумів стати вільним.