Він залишив нам правду про ХХ століття

Уже майже сорок днів Україна без Анатолія Дімарова. Відійшов за межі земного життя цей сповідник правди в літературі й житті на 92 році, але голос його може почути кожен, хто розгорне будь-яку його новелу, оповідання, повість чи роман... Саме почути, бо говорив-творив Анатолій Дімаров голосом, інтонаціями, думками, переживаннями і сподіваннями рідного народу. Народу звичайного, простого, робітнього, переважно сільського, а також містечкового й міського. Письменник володів особливим даром чути голоси тих людей, життя яких минало хоч і драматично, але непомітно, тихо, бо так складалася їхня доля. Здавалося, його герої проходили свою життєву дорогу начебто боком, скромно притулюючись до узбіччя, прямували своєю вузенькою стежиною і не чекали від влади ні доброго слова, ні моральної підтримки, ні співчуття. Спокійно верстали свій короткий життєвий шлях, відходили без жалю на той світ, бо сприймали смерть як Божу волю, як фатальну неминучість природного завершення життя. Це вони, звичайні, природні люди, й заселили художній світ Анатолія Дімарова і зажили в ньому органічно, заговорили своєю мовою, характерною для їхньої місцевості та для того соціального середовища, в якому вони перебували. Із боку Анатолія Дімарова це був своєрідний виклик постулатам методу соціалістичного реалізму з його вимогами обов’язково подавати гегемона — робітничий клас, творити позитивного героя, ясна річ, натхненного, білозубо усміхненого будівника комунізму і завершувати кожен твір на оптимістичній ноті.

Розговорити письменникові цих своїх звичайних людей, зовсім не героїв було неважко, бо він жив серед них, із ними спілкувався, знав їхні щоденні клопоти, терпеливо вислуховував нехитрі історії, як правило, нічим непримітні людські долі. Але коли оповідь розгорталася в часі, виявлялося, що кожна життєва доля вражає унікальністю людського самозвершення.

Ну який із Василя Заболотного, вуличне прізвисько — Сабантуй, ветеран війни? Не копав окопів, не стріляв, не одбивав ворожих атак, не піднімався в контратаки — був їздовим, опікувався кіньми біля армійського шпиталю, але коли довелося рятувати поранених, Сабантуй виявив таку сміливість, хитрість і рішучість, що сам дивувався, наче це не він, який як вогню боявся своєї, на дві голови вищої від нього дружини, якого в селі побити міг кожен, кому не лінь, а хтось інший ожив у ньому і повів його, такого боязливого, нерішучого, сміливо назустріч небезпеці («Сабантуй»).

Чи та ж Мажориха із Рогозівки, до якої сватався той же малий ростом — «метр п’ятдесят три од п’ят до маківки» — Сабантуй. Ніколи не нарікала на життя, не скаржилася на важку свою долю — вічно була націлена на якусь роботу, а до роботи була люта — від рання до смеркання не піднімала голови, а тут ще чоловік Оникій відвоювався. Привезла в сорок третьому році на позиченому візку із Лубен нещасного, обезноженого — без обох ніг і правої руки. Клопоталася ним, повністю безпорадним, як малою дитиною, гляділа і тішилася, що хоч каліка, але живий, бо є в хаті таки чоловік, не вдова, яких повно зчорнілих від горя в селі. Та не вижив Оникій і знову Мажориха із самої Полтави, із шпиталю, де і помер нещасний фронтовик, в тому ж позиченому візку весь день і майже всю ніч тягнула труну з покійником у рідне село. Бо просив, щоб забрала його додому, там і поховала («Мажориха»).

А скільки таких звичайних — сільських, містечкових і міських — історій виповів Анатолій Дімаров. Органічність мовного самовираження, психологічна достовірність і соціальна правдивість — визначальні риси дімарівського характеротворіння, яке базувалося на достеменному пізнанні «другого плану» — внутрішнього світу своїх героїв. Того світу, тих обставин життя, які не афішувалися людьми, про них вони воліли не говорити, вважаючи це нескромним або не вартим ширшої уваги. Ці персонажі, якими письменник «населив» свої романи, повісті й оповідання із сільського, містечкового і міського світу, мали чи не кожен реальних прототипів. Анатолій Дімаров це намагався засвідчити, начебто бажаючи переконати читача, що кожна історія, яку він розповідає, реальна, але саме такі прості, звичайні люди своєю працею, своїм життям й творять велику історію цілого народу. Звершують національну історію, українську долю.

Творча дорога Анатолія Дімарова до появи знакових у його творчій біографії та й в історії української літератури романів «І будуть люди», «Біль і гнів» (цей останній твір із панорамного циклу був відзначений 1981 року Шевченківською премією), оповідних циклів-повістей «Сільські історії. Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії» (1983), «Боги на продаж. Міські історії» (1988), повістей «В тіні Сталіна» (1990) пролягала крізь тривалі, далеко не успішні пошуки свого власного творчого голосу, своїх, близьких по духу і життєвій долі героїв, свого стилю і характеру виповідання.

Справжнє літературне покликання Анатолій Дімаров відчув на Волині, куди прибув для журналістської праці в обласну газету «Радянська Волинь». До того встиг попрацювати в редакції газети «Радянська Україна», до речі, завдяки матері, яка принесла до редакції зошит із його віршами і попросила взяти сина, учасника війни, партизана, на роботу.

На Волині Анатолій Дімаров випустив у світ першу свою книжечку «Гості з Волині» (1949), там з’явилися і «Волинські легенди» й «Волинські оповідання», але лише згодом оці ілюстративно-безконфліктні, сюжетно схематичні та белетристичні «проби пера» він назве «недолугими, од яких фальш так і тхнула»¹. Щоправда, пізнаючи тогочасну волинську дійсність із насильницькою колективізацією і знищенням хуторів, боротьбою НКВС із боївками Української Повстанської Армії, з болем спостерігаючи, як доводили до відчаю нещасних селян щорічною непосильною позикою, обдираючи їх до нитки, виселенням десятків тисяч людей до Сибіру, журналіст і непохитний комуніст Дімаров почав, як напише він згодом, підсвідомо відчувати, «що вся моя писанина якось не тичеться до того життя, яке я спостерігав на Волині»².

І тільки тоді, коли після багатьох безсонних ночей, наповнених гіркими роздумами про відповідальність перед художнім словом і обов’язком письменника намагатися говорити правду в ньому проклюнулася сімейна тема, письменник відчув, що його перо наблизилось до пізнання правди життя. До речі, сім’я, родина, щоденні людські клопоти — ці проблеми були майже заборонені радянською критикою, яка вимагала оспівувати трудові звитяги героїчного радянського народу, а не копирсатися в якихось буденних справах, сімейних неладах трудової людини, особливо міщанина. Дімаров почав творити натхненно, зриваючись уночі, записуючи думки, епізоди, діалоги... Ця тема, яка так захопила його творчу уяву, буквально пульсувала в його крові. Сімейна драма журналіста так і просилася на папір, «переслідувала» його в частих відрядженнях по області, «змусила» завести блокнот і занотовувати все, що з’являлося несподівано у його пам’яті. Боровся немилосердно зі штампами, схемами, русизмами — їх щедро «постачала» власна журналістська діяльність, і чи не вперше відчув, якою важкою і виснажливою є робота над словом. Саме тоді, коли завершував працю над першим своїм романом «Його сім’я», ощасливив себе пізнанням того, що «немає більшої насолоди, коли воно, слово оте, спалахне, заграє всіма відшліфованими, відполірованими гранями, стане таким зримим та випуклим, що можна його відчути на дотик»³.

Звичайна сім’я, журналіст Яків Горбатюк, дружина Ніна, діти, багато в чому типова ситуація, коли поволі родинна злагода, сімейне щастя, а головне — почуття руйнуються внаслідок матеріальних негараздів, наростання невдоволення одне одним, коли наростаюча пиятика Якова, безпідставні ревнощі дружини, щоденні сварки і взаємні звинувачення неминуче ведуть до розпаду сім’ї.

Анатолій Дімаров дещо запозичив із власного досвіду, та головне, він зумів психологічно глибинно і правдиво відтворити процес зародження на рівні рефлексій цієї родинної драми, розкрити складну гаму переродження почуттів любові, поваги і довіри у взаємну озлобленість, а згодом і ненависть одне до одного.

Успіх першої частини роману «Його сім’я» перевершив усі сподівання автора. Потік читацьких вражень-захоплень був бурхливим і втішав. Проте в обласних газетах, зокрема, у «Львовской правде», в центральній пресі швидко з’явилися розгромні рецензії, основним звинуваченням яких було занурення письменника в міщанське болото, пошук морально ницих, розкладених людей, які не мають жодних підстав для їх «переведення» в художній твір. Це ж носії пережитків минулого, а де справжні герої — позитивні радянські люди, де величні звершення радянського народу? Чому їх не оспівує, не зображує письменник? Та головне, не може, не повинна розпастися радянська сім’я, не повинен письменник-комуніст це допустити. І, на жаль, Анатолій Дімаров під настійним домаганням голови Львівської філії Спілки письменників України Петра Козланюка переписав закінчення роману. Для журнальної публікації автор «помирив» своїх героїв, хоча відчував, що вони ніяк не хотіли, не могли пробачити одне одного. Вийшло фальшиво, нежиттєво, нелогічно, бо весь розвиток стосунків його героїв бунтував проти цього фінального насилля. Щоправда, у виданні окремою книжкою роману «Його сім’я» Анатолій Дімаров відновив попередній варіант закінчення. Але вирішив відступитися від морально-етичної проблематики, хоча переконався, що читача, якому набридли конструйовані за заданою схемою виробничі романи і повісті, колгоспні епопеї та бравурно переможні твори про війну, приваблюють прості життєві історії і такі ж, як його герої, які характером мислення і поведінки уподібнені до переважної частини упослідженого командно-адміністративним свавіллям українського люду. Та ця сімейна тема не так легко й відпускала письменника. З’явилася друком «Жінка з дитиною». Вже виношував новий роман, зразу ж народилася назва «Ідол». Про виховання дітей у сім’ї. Написав, опублікував. Читацький успіх надзвичайний. Але знову критична «ложка дьогтю» — негативна рецензія в московській «Литературной газете» під назвою «Мещанский роман А. Димарова», бо, мовляв, не показані роль і вплив колективу у вихованні дитини.

Письменник із великим досвідом журналіста, якому доводилося щодня «витискати» із себе злощасні триста рядків для газети, все частіше заглядав туди, де роїлися на околицях районних містечок та обласних міст, переважно в комунальних квартирах, зачумлені відчайною необхідністю щоденного виживання і тихі прибиральниці, і ветерани праці, і анемічні вчительки та медички, і пройдисвіти та злодії... Серед них Анатолій Дімаров знаходив вимордованих сталінськими концтаборами і «ворогів народу», і тих, хто їх запроторив за грати, а тепер, на ситій пенсії, безкарно розкошував.

Ця частина радянського соціуму з його маргінальними особистостями і морально травмованими ізгоями не мала права зазіхати на представництво зі знаком «плюс» в літературі соціалістичного реалізму. Але саме цей далеко не парадний світ тогочасної дійсності тривожив сумління і стимулював творчу уяву письменника.

Письменник усе частіше повертається в думках, у спогадах до часів свого дитинства, до тих драматичних переживань, які випали на його юну долю в перші дні війни, до осмислення буденного, в умовах німецької окупації, «перетікання» днів і ночей крізь долі сільських людей, які долали цю кляту війну так, як і раніше, переробляли тяжкий безмір колгоспних і власних господарських повинностей.

Анатолій Дімаров остаточно утверджується в замірі написати великий епічний твір, у якому він «розгорне» на весь обшир першої половини двадцятого століття стражденну українську долю, органічною частиною якої буде історія виживання його роду. Хіба він не повинен розповісти про ті лихоліття, які так болісно травмували його дитячу психіку, хіба не слід осмислити, чому він ще учнем перейнявся сліпою вірою в Сталіна, гордістю за СРСР і був готовий віддати за ідеологічно заморочену, вимордувану голодомором і терором країну своє життя?

Письменникові в сорокарічному віці захотілося ширшого простору  — неймовірно запраглося створити всеосяжне, широкопланове полотно, витоки якої сягали б минулого — XIX — століття і завершувалася ця епопея сучасним днем. Придумав і назву — «Шляхами життя», замірився відтворити десятки, а то й сотні людських доль, головним чином своїх рідних, знайомих — великомучениці матері, яка випила з чаші страждань до самісінького дна, тьоті Ані та її чоловіка — священика, розстріляного гепеушником, дядька Дмитра — відчайдушного, авантюрного, який встиг за своє життя послужити священиком, пристати до терористів-есерів, послужити кіннотником у Нестора Махна, пройти з боями через Західну Україну і Польщу аж до Вісли в лавах Першої Кінної армії Семена Будьонного, послужити в радянській міліції, повоювати із німецькими фашистами на фронті і в партизанському загоні, податися в Казахстан піднімати цілину і, врешті-решт, опинитися на Донбасі.

Згодом страдницьке життя матері оживе в романі в розлогій долі Тетяни Світличної. Основним персонажем у романі буде прообраз його батька, якого Анатолій Дімаров вивів усупереч своїй волі й бажанню в образі класового ворога, куркуля Оксена Івасюти. Далися взнаки уроки виховання на «Бур’яні» Андрія Головка і «Піднятій цілині» Михайла Шолохова — у кожному заможному селянинові письменник мусів тоді бачити куркуля, глитая, експлуататора. І батько, рідний батько, до якого в письменника ворушився в підсвідомості жаль і співчуття, бо ж він так ніколи й не дізнався, де ж той прихилив свою голову, постане в романі в непривабливих тонах.

Дядько Дмитро так і не розправить свої гайдамацькі крила в образі Федора Світличного — нещадна цензура, незважаючи на відчайдушний захист автора, повищипує свавільно з них пера і зблякне цей розбишакуватий, буйноголовий красень під нещадним редакторським пером.

Та яскраво характерологічним, життєво переконливим постане в п’яти книжках роману «І будуть люди» та «Біль і гнів» образ натхненного більшовика-ленінця Володимира Твердохліба, — голови правління артілі, згодом командира групи розвідників, фанатично віруючого в комуністичні ідеали. Із юності до дорослих літ «Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень по швидше добратися до нього. Ще рік, од сили — два, здавалося Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя»⁴.

Багато персонажів для своїх романів «виловив» Анатолій Дімаров на хуторі Гараськи, в селі Студенок, на хуторі Мохнач та на навколишніх селах.

Готуючись до написання задуманого ним багатотомника, Анатолій Дімаров після роботи, а письменник тоді працював головним редактором видавництва «Радянський письменник», довгими годинами висиджуватиме над пожовклими сторінками газет періоду воєнного комунізму в Україні. Із особливою увагою вчитувався в сторінки Полтавської губернської газети, на яких жахали холодно-лиховісною констатацією заголовки: «Розстріляні твердоздатники». Прізвища, прізвища, прізвища розстріляних полтавських хліборобів, яких із безжальною жорстокістю і садистською ненавистю посилав із номера в номер чи не щоденно впродовж багатьох місяців начальник ГПУ Хорольського повіту Соломон Ляндер.

Анатолій Дімаров не міг не ввести в роман «Шляхами життя» цей історичний факт, присвятивши кілька абзаців дослідженню першопричин ненависті до звичайних селян цього жорстокого ката. Згодом він прочитає в спогадах Іллі Еренбурга «Люди, годы, жизнь», де той назве прочитаний у журналі «Дніпро» уривок із роману «Шляхами життя» «расистским произведением». І тільки тому, що Анатолій Дімаров розповів короткий родовід роду Ляндерів. Один із них одержав від поляків в оренду кілька православних церков, інший тримав корчму і поволі споював українців, за що гайдамаки цю корчму й спалили... «С тех пор в семье Ляндеров украинцев не называли иначе, как «эти проклятые хохлы». Тому, пояснює Ілля Еренбург, «наш современник Соломон Ляндер становится бундовцем, а потом большевиком и работником ГПУ».

Письменник замислюється над тим, у чому начебто проявився його расизм і антисемітизм. У тому, що навів історичний факт? І це стало приводом і прикладом для радянського блюдолиза Іллі Еренбурга доводити з трибуни ООН, що в Україні є прояви антисемітизму? А лист до Генерального прокурора СРСР з вимогою віддати Анатолія Дімарова до суду! І хоча письменник через категоричний спротив керівництва Спілки письменників і рецензентів вилучив із рукопису цей епізод із керівником ГПУ Соломоном Ляндером, дав романові іншу назву «І будуть люди», перша книжка задуманої ним романної епопеї так і не була видрукована окремою книжкою.

Морально-психологічний стан письменника був важкий. Не наважувався, бо знав, що не будуть надруковані, подавати до редакцій журналів і видавництв повість «Чорний Ворон» і оповідання «Попіл Клааса», так і не написав повість про «великий російський народ» — «Старший брат», яку виношував упродовж не одного року, не лягала на папір сатирична повість «Бочка меду», не з’явився на світ і «Гегемон»...

І було для нього, переповненого сумнівами члена партії, відомого письменника, найнезбагненнішим те, що ще з раннього шкільного віку він не сумнівався, що найщасливіше дитинство у світі подарував йому товариш Сталін: «Ні наша втеча в чорну безвість із хутора, ні понівечена доля мого татуся, ні страшний голод у тридцять третьому, коли мертвими дітьми України можна було запрудити всі на світі річки, ні поневіряння та острах, щоб не довідались, хто ми насправді, острах, на який ходиш, ходиш, бігаєш, бігаєш, та й наткнешся, як на отруйну колючку, — ніщо, чуєте, ніщо не могло похитнути віру тогочасного Толі Дімарова у солодку казочку про доброго батечка, який сидить у Кремлі і тільки й зна, що дбає про всіх на світі дітей. Казочку, що її не втомлювалися повторювати вчителі.

Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати найвидатніші психологи світу»⁵.

Щоправда, великим прозрінням для Анатолія Дімарова стало перебування на Волині. Там він одружився з надійним другом, однодумцем, дорогою його серцю вчителькою Дусею — Євдокією Несторівною, там народився його син, там він усвідомив себе українцем. «І тут я став націоналістом, хоча приїхав на Волинь сталіністом», — не раз наголошував Анатолій Андрійович.

Шокуюче враження справила на журналіста Дімарова жахлива картина, яку він після нічного чергування в редакції побачив із вікна. Навпроти редакції «Радянської Волині» була велетенська похмура будівля НКВС, у якій усю ніч світилися вікна. І ось ранесенько відкрилися величезні, оббиті залізом ворота і звідси полився чорною рікою широкий людський потік. Йшли молоді хлопці та дівчата, жінки і діти, старенькі діди й баби, а по обидва боки із собаками і гвинтівками з примкнутими багнетами енкеведисти. І не було цій колоні нещасних вигнанців із рідної землі кінця й краю. «Наче вся Волинь, усе населення області було зігнане в жахливий той двір і тепер, прорвавши загату, виливалося на вулицю...»⁶

А демонстративне повішення на базарі в місті Луцьку двох нескорених повстанців, один із яких пішов на смерть із обірваним криком «Слава Україні!»

Такими важкими переживаннями із гострим самокаяттям давалося письменникові національне самоусвідомлення.

(Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»)

¹ Анатолій Дімаров. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ. — К.: «Дніпро», 1998 — С. 19.

² Там же. — С. 20.

³ Там же. — С. 21.

⁴ Дімаров Анатолій. Біль і гнів. — Київ: Видавництво «Україна», 2004. — С. 37.

⁵ Анатолій Дімаров. Прожити й розповісти. — Київ: Дніпро, 1997. — С. — 115.