Життя в тумані
Була колись на світі країна, яка вирізнялася серед інших тим, що її простори в усі пори року постійно і щільно укутував туман. Туман такий густий, що перетворював день на ніч, а ночі були настільки темні, що вчені з інших країв спеціально приїжджали туди для вивчення так званого «абсолютно чорного тіла». Тамтешні громадяни не мали найменшого уявлення про горизонт, не знали, що таке кольори райдуги; все навкруги вигляділо сірим і одноманітним — земля, небо, час, люди. Контури навколишнього світу були спотворені до непізнаваності, через що орієнтація в просторі і в часі стала давно втраченою і мало зрозумілою традицією. Хоча й знаходилися іноді розумники, які ні з того, ні з сього починали кричати: «Де небо? Де сонце?».
Іноді в країну «вічного туману» прибували ненадовго (довго ніхто не витримував) іноземці; вони розповідали про життя в інших краях і навіть пропонували наукові засоби, за допомогою яких можливо було б видути з країни той морок. Але заїжджим ніхто не йняв віри — люди давно вже звикли думати, що туман є як корисним, так і властивим їм середовищем існування. Вони призвичаїлися жити в сирому липкому, все пронизуючому тумані і давно забули про те, що у світі є сонце, синє небо, прозоре свіже повітря, тепла від сонячних променів земля, усміхнені обличчя дітей і старих людей.
Під впливом туману громада тих людей стала вельми консервативною; всіх неабияк лякали як найменші зміни, так і ті незручні люди, які чомусь добивалися тих змін. А коли зрідка промені сонця пробивалися таки через товсту ковдру туману і освітлювали землю, громадяни тієї країни щільно закривали очі, клали голови під подушки і молилися, аби їм знову було наслано благодатний непроникливий туман. І їх легко було зрозуміти, адже навіть слабенькі сонячні промені відкривали очам тих тубільців жахливі видовища, від яких кров холонула в жилах кожного — необроблена, неприбрана, вмираюча земля; села, де чекають смерті забуті всіма діди і баби; міста із засміченими вулицями, смердючими під’їздами і житлами-нетрищами з рижо-отруйною водою у кранах; молоді цинічні люди, розбещені безробіттям і невіглаством; вчені із зарплатнею, набагато нижчою, ніж у швейцарів банків; наскрізь корумповані пихаті чиновники всіх рівнів. Та ще багато чого подібного, що «не до знесіння» (як кажуть поляки) кожній порядній людині. Зрозуміло, що люди не хотіли цього бачити.
Але знову лягав на країну туман, і всі гострі кути згладжувалися, а все навколо милосердно окутувалося серпанком імли і таїни. Люди заспокоювались і гнали геть як своїх власних «дітей сонця», так і прибульців із усіма їхніми намірами «змінити атмосферу». Виняток робився тільки для одного давнього сусіди — доброзичливця, який мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси туману і щедро роздавав його не тільки всім бажаючим, але навіть — у великій доброті своїй — зовсім і не бажаючим.
А загалом, жити людям було не тільки затишно, але й вельми цікаво — туман завжди дарував своїм прихильникам чимало несподіванок, загадок, метаморфоз. Ось, скажімо, хтось іде в тумані тобі назустріч — стрункий, високий, біла манишка, бантик, модний фрак, упевнена хода. А підходиш упритул і бачиш, що це всього на всього — пінгвін із зоопарку, який під прикриттям туману втік прогулятися. Сміх та й годі! Або така чудасія трапилася. Якось мешканці міста були здивовані і навіть перелякані нашестям незнаних великих синюватих комах, незчисленна кількість яких раптом щільно заповнила площі, вулиці, провулки і навіть каналізаційні труби міста. Люди не виходили з домівок навіть по хліб — боялися наступити в тумані на тих ворожих, можливо, отруйних комах. Та коли туман трохи порідів (Може, то настав день?), виявилося, що на місто насунули не страшні комашки-мурашки, а всього-на-всього своя рідненька доблесна міліція. Хто б міг подумати?
Туман був постійно наповнений привидами, які ні з того, ні з сього раптом матеріалізувалися, ставали подібними — особливо здалеку і в дуже густому тумані — до людей. Вони входили до товариства, царювали в управах, виголошували патетичні промови, стоячи на туманних ногах і розмахуючи туманними руками, щедро роздавали всім і кожному туманні обіцянки. А потім — раз! На мить розжене зальотний вітерець хмари туману, і всім стає видно, що то — перевертні. Бідні люди жахаються, хрестяться, окропляють житла свяченою водою, закривають очі діткам. Хто знає, навіщо приходять ті характерники? Куди вони відходять? І хто ще може явитися із того густого туману?
