Iсторик і «машина часу»

Далеко не кожен глибокий, серйозний учений спроможний розповісти про здобутки своєї науки цікавою, захопливою мовою. Це прикро, але це факт: вміння зрозуміло, дохідливо викласти власні ідеї в тій чи іншій галузі знання (так, щоб читачеві, одверто кажучи, не було нестерпно нудно, хай би як «правильно» з наукового погляду було все подано) — це дар, свого роду мистецтво.

Думається, численні українські читачі праць відомого російського історика, професора Санкт-Петербурзького університету, директора Центру з вивчення історії України Тетяни Таїрової-Яковлєвої погодяться з тим, що ця людина (варто додати — чесний вчений незалежних поглядів, дружньо налаштована до України) вміє розповісти про події далекого козацького минулого України так, що ці сторінки читаються ніби інтригуючий детектив. Книжки Тетяни Геннадіївни, присвячені трагічним рокам Руїни, постаті гетьмана Івана Мазепи (біографія була видана 2008 року в знаменитій серії «ЖЗЛ», згодом з’явилося значно розширене й перероблене видання українською та російською мовами), життєписам видатних гетьманів України ХVІІ ст. (ця праця була представлена в Києві торік) доволі переконливо підтверджують це. Авторка створює своєрідну «машину часу», яка переносить читача на 300 — 350 років назад, дозволяє немов наживо побачити й почути тогочасних людей, їхні звичаї, повсякденне життя, сімейний устрій, предметно збагнути причини й перебіг глибинних суспільних криз...

Коли 16 травня в Київському музеї гетьманства на Подолі (важко уявити собі більш доречне місце для такого заходу, аніж цей дивовижно затишний, «теплий» будинок) Тетяна Геннадіївна представила дві свої нові книжки: «Інкорпорація: Росія та Україна після Переяславської Ради (1654 — 1658)» та «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини», то одним із найбільш популярних запитань було таке: «Як вам вдається органічно поєднувати популярність викладу та наукову глибину?». Пані Тетяна відповіла так: «Це завжди можливо, якщо не поспішати, зважувати кожне слово й бачити перед собою не «академічного», а звичайного читача. Така захопливість дається непросто — книжку про повсякденне життя доби Гетьманщини я задумала давно, ще 20 років тому, й збирала деталі по крупицях. Чи вийшло це цікаво — судити не мені». Додамо, що обидві книжки випущені київським видавництвом «Кліо» (директор — Віра Соловйова), яке вже не один рік співпрацює з Т. Таїровою-Яковлєвою.

Щоб дати читачеві бодай стисле уявлення про те, яким був зміст обговорення, наведемо короткий виклад найцікавіших запитань до авторки й відповідей на них.

— Пані Тетяно, що об’єднує і що, навпаки, розмежовує тематику цих двох ваших книжок?

— Перша книжка — про повсякденне життя козацької еліти, про те, яким був одяг цих людей, що вони їли, яке місце посідали в тогочасному суспільстві жінки, яка була зброя, що читала старшина, як виглядали будинки тієї доби зсередини та зовні тощо, — зріла довго. Таку книжку не можна одразу сісти й написати, треба довго «відсіювати» матеріал. Рік тому вона, нарешті, вийшла в Санкт-Петербурзі; зараз видавництво «Кліо» випустило український переклад.

Що ж до іншої книжки — про «інкорпорацію» України Московською державою, то я вважаю її найбільш серйозною працею свого життя. Це — результат роботи (впродовж багатьох років) у Державному архіві давніх актів, де я знайшла абсолютно унікальні документи. Я звернулася до витоків такого складного й трагічного явища, як Переяславська Рада, і, серед іншого, зокрема дійшла висновку, що особливу роль у тих подіях відіграв тодішній Московський патріарх Нікон, який марив ідеєю створення «всесвітньої православної держави» та «звільнення Константинополя від бусурман». Зрозуміло, що це було неможливо без інкорпорації України (я вважаю найбільш точним саме цей термін латинського походження). У книжці я показую, місяць за місяцем, події перших чотирьох років після Переяслава, зосереджуючи особливу увагу: а) на діях московських воєвод в Україні; б) на військовій кампанії в Білорусі, за яку точилася запекла боротьба. Взяті разом, факти, наведені мною, пояснюють, чому вже 1658 року між Гетьманщиною та Московською державою розпочався жорсткий воєнний конфлікт.

— У книжці «Інкорпорація» ви пишете про взаємне нерозуміння Москви та Чигирина: ці суспільства, ці держави полярно відрізнялись одна від одної й не уявляли реалій життя одна одної. Поясніть свою думку, будь ласка.

— Річ у тім, що гетьманська еліта виховувались на європейських традиціях Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, на традиції особистих свобод, вольностей і шляхетських прав. А ось традиції Москви: Іван Грозний: «А мы, Великие Государи, своих холопов казнить вольны, а и миловать их также вольны есть». Цар Олексій Михайлович: «А в моєму царстві вільних людей немає, хіба що холопи, що втекли і яких ще не спіймали». Згадаймо і відомий факт, коли в Переяславі боярин Бутурлін категорично відмовився присягнути на вірність договору від імені царя, як це зробили козаки, заявивши: «Великий Государ нікому й ніколи не присягає!».

Додам, що нерозуміння це мало як світоглядний вимір внаслідок несумісності політичних культур, так і «мовний» (под’ячі Посольського приказу українською мовою володіли кепсько й перекладали погано).

І ще. Відомо, що оригіналів переяславських документів не збереглося (архів Хмельницького втрачено назавжди), є дише перекази, так звані «Постатейные списки», які писалися не послами царя, не воєводами, а, знову ж таки, под’ячими, часто перекручені, й ставитися до них треба максимально критично.

— Ваша книжка, зокрема, й про долю української еліти доби Хмельниччини, долю воістину трагічну...

— Так, і трагізм цієї долі полягав не тільки в тому, що ця еліта у більшості своїй загинула, була вислана в Сибір або принаймні виключена з політичного життя. Не менш важливим є інше. Еліта ця була різною, але навіть найяскравіші її представники (Виговський, Дорошенко) не змогли відстояти цілісність й самостійність Гетьманщини, мусили поступитися своїми принципами. Моя книжка — зокрема й про причини, про передумови цієї драми.

— Якими є ваші найближчі творчі плани?

— Я дуже хотіла б, спільно з Інститутом історії України НАН України, науково опрацювати й підготувати до друку знаменитий козацький Літопис Самійла Величка, оригінал якого зберігається зараз у Санкт-Петербурзі. Не люблю занадто гучних слів, але я справді бачу в цьому свій громадянський обов’язок.

***

Знаний київський історик, професор Віталій Щербак, виступаючи на презентації, назвав пані Тетяну «одним із чільних провідників української ідеї в Росії». Тетяна Геннадіївна розповіла, що восени минулого року її не обрали членом-кореспондентом Російської академії наук, бо один із «офіційних» істориків РАН заявив, що її книжка про Мазепу «неправильна». Присутні на зустрічі в Музеї гетьманства, здається, оцінили цей промовистий факт...