Плащ
Він і вона, ресторан, двостволка з-під поли, постріл, смерть зрадливого чоловіка, тиха посмішка вдоволеної вбивці. Звична сцена для фіналу.
Найпростіше було б прочитати сюжет “Ніжної шкіри” Трюффо як колізію адюльтеру та ревнощів, котра кінчається банальним убивством. А втім, вбитий, головний герой, знаний паризький інтелектуал на ім’я П`єр (Жан Дезайі) перебуває в стані конфлікту глибшого, ніж подружній. Він не здатен на вибір. Все робиться, фактично, за нього. Він усюди запізнюється, не годен нічого вирішити остаточно. Однак “Ніжна шкіра” – це не тільки драма вибору, і триває вона не лише у світі людей.
Від того моменту, коли П’єр знайомиться зі стюардесою Ніколь (Франсуаза Дорлеак), його життя розщеплюється, роздвоюється. Приречений постійно переховуватись і брехати, він оточує себе знаками уявної реальності, в яку зрештою сам починає вірити. Такий, власне, є і його зв’язок з Ніколь. Ба більше - роздвоєність породжує зону замовчування, екзистенційну порожнечу, яка й заповнюється речами, що, набуваючи сили символів, вторгаються в життя П*єра.
“Ніжну шкіру” можна назвати навіть фетишистським фільмом. Надзвичайно виразний, чи не найістотніший в цьому сенсі епізод у літаку: стюардеса міняє взуття, але з-під завіси видно лиш її щиколотки – спочатку в одному взутті, кілька секунд потім босоніж, далі у другому. Звідси, власне, і починається історія як така. Початкові дві пари черевичок на підлозі літака розростаються взуттєвими рядами перед дверима номерів у неквапному тревелінгу крізь коридор готелю, де П’єр має перебути ніч: черевики чоловічі й жіночі, самотня пара - дві пари, знову самотня, знову дві - справжня фетишистська шифрограма, закличний сигнал, якому герой врешті-решт скоряється. В Реймсі під час прогулянки балакучий приятель з розв’язаними шнурками, котрого П*єр ніяк не може спекатися, бідкається на затісні чоботи. Пізніше, у готелі -витончено-еротичний акт знімання черевичків із сонної Ніколь. І надалі камера раз по раз зісковзує вниз.
Так само одяг. Блискучий момент, що не поступається епізодові в літаку: коли Ніколь просто на автозаправці, щоб догодити П’єрові, змінює джинси на сукню, котру передбачливо прихопила з собою. Ще: “леопардові” блузки на дамах у ресторані; за словами Ніколь, - ознака тих, хто “любить любов”. Фатальні панчохи, купівля яких стає справжнім кошмаром для П’єра і які призводять до ланцюгової реакції неприємностей. І, насамкінець, плащ дружини, з-під якого з’являється рушниця.
Отже, речі ведуть власну історію, котра незмінно супроводить основний сюжет, мов безсловесний коментар.
Змова речей, що оточує П’єра, схожа на вияв розладнаної психіки. Його світ сповнений предметних видінь.
Щодо останніх, то маємо ще один чіткий мотив: відбиття. Ця лінія розмічена афішами і газетами з фотопортретами героя, дзеркалами, фільмом про Андре Жида у Реймсі, фотографуванням з Ніколь на природі. П’єр наче зачарований цим безупинним рухом подвоєнь, бачить довкола себе лише їх, а не те, що за ними. Та й сама його професія – до певної міри також творення відображень, письмових рефлексій-свідчень щодо чужих текстів. А коли мотиви речей (одяг, взуття, зім’ята постіль П’єра і його дружини Франки) і відбитків (фотографії, фільм) перетинаються - настає розв’язка.
У кишені чоловікового костюма Франка знаходить квитанцію з фотоательє – на світлини П’єра з Ніколь. Рушницю у полотняному чохлі вона дістає з шафи для одягу (і там знову – ряд взуття). Вдягає плащ, так само дістаючи його з якогось згортка. Не забуває подивитись у дзеркало. Входить до ресторану, де зазвичай обідає П’єр, відбиваючись у вітринах і скляних дверях. Кидає викривальні знімки чоловікові, який сидить під спортивними світлинами, в обличчя. П’єр вмирає серед фотографій. І, з огляду на те, дзеркала, фото, одіж і взуття – то фатальні передвістя, котрих герой, знов-таки, не усвідомлює.
А також - це подобизни, те, що відображає, повторює людське тіло.
З другого боку, ніжна шкіра, що буквально втілює вразливу П*єрову сутність, – то є єдине, чим він володіє по-справжньому, його самість, його невідчужувана власність, унікальне підтвердження його справжності. З цього погляду, Дезайі є ідеальним виконавцем. Він грає передовсім саме тендітну, ламку цілісність свого персонажа. Цей П’єр-П’єро - занадто помітна мішень зі своїм невиразним, але дуже рухливим, трохи дитинним, алебастрово-білим лицем, на якому лежать легкі тіні, з журно опущеними куточками очей і вуст, з незмінно розгубленим виглядом і м’якими долонями. Він приречений. Бо у фіналі навіть обличчя скривдженої Франки (Неллі Бенедетті) перед пострілом - бліде, застигле, з ідеально прямим проділом, з математичною симетрією зачесаного волосся - перетворюється на гнівну, сумну, але маску, а черговий фетиш – жіночий плащ - приховує вже зовсім нелюдську річ – рушницю.
Маса усіх відбитків і копій стає критичною. За цим порогом - те, що бачить П’єр перед смертю: речі, якими вони є насправді. Погляд у відповідь - вбиває.
Ніжна шкіра / La Peau Douce (1964, Франція-Португалія, 113`), режисура: Франсуа Трюффо, сценарій: Франсуа Трюффо, Жан-Луї Рішар, оператор: Рауль Кутар, актори: Жан Десаї, Франсуаза Дорлеак, Неллі Бенедетті, Даніель Секкальді ; виробництво: Les Films du Carrosse.
