Сестра, вкрадена в ясир
Чого нам хочеться від нової книжки? Пізнавальності, цікавої теми, логічності викладу, вишуканої мови й рівного стилю, новизни проблематики, якісного оформлення й поліграфічного виконання. А ще бажано, щоб книга залишала по собі довгий післясмак – примушувала замислюватися після прочитання, шукати інші матеріали на цю тему, поглиблювати своє знання. «Сестра моя, Софія…» ? з таких книжок.
Після «Повернення в Царгород» це вже друга книга, тема якої для читача є неочевидною. Здавалось би, в останні роки світ зійшовся на Росії, а редакцію «Дня» все тягне в протилежному напрямку – на південь. Під нальотом актуальності, яка часто заважає нам дивитися в корінь проблеми, проступають «артезіанські джерела» смислів, аналогій, прикладів для наслідування. Кілька століть поспіль нам згодовували тезу про братськість східних слов’янських народів, про так звану колиску російсько-українсько-білоруської єдності, тим самим протиставляючи українців іншим слов’янам. Дійшло до того, що ми майже нічого не знаємо про південні слов’янські країни, зокрема про Болгарію, звідки до нас прийшло письмо. Десятки тисяч українців їздять відпочивати на болгарські пляжі, оминаючи увагою амфітеатри часів Римської імперії, величні монастирі, унікальні архітектурні ансамблі, врешті-решт – історію великого Спротиву, завдяки якому болгарам вдалося зберегти власну національну ідентичність, мову і віру, не стати затурканим османським племенем. Ніби найцінніше й найцікавіше в цій країні – пісок і морська вода; ні, звісно – болгарський приклад для нас передусім важливий як історія воскресіння: народу, гідності, успішності.
Так само, як Україну вкрала Росія, Болгарію забрала в ясир інша потужна імперія – Османська. Потому настали століття, протягом яких національні еліти знищували й отуречували, історію переписували, змінювали демографічний склад населення. Болгарія назавжди мала залишитися провінцією, комфортабельним транзитом з Стамбула в Європу. Ціною численних кривавих повстань, колосальної просвітницької роботи еліт і вдалого маневрування в геополітиці болгарам вдалося цього «закатування в асфальт» уникнути. Стати членами НАТО й ЄС, вестернізуватися, не втративши власної культури. Безумовно, ще чимало справ попереду, і «рускій мір» намагається розхитати цю країну не лише зовні, а й зсередини, але можна визнати: Болгарія стала на шлях успіху, поставила перед собою амбітні цілі й поступово досягає їх.
Власне, «Сестра моя, Софія…» дозволяє читачам відкрити для себе Болгарію з різних сторін і перспектив – історичної, культурної, актуальної суспільно-політичної. Дізнаємося й про українсько-болгарські зв’язки, що не обмежуються лише постатями Святослава Хороброго, Михайла Драгоманова й Лесі Українки, почуємо й самих болгар – в інтерв’ю й авторських статтях. Прізвища авторів говорять самі за себе: Петра Кралюка, Оксану Пахльовську, Ігоря Сюндюкова, Володимира Панченка, Юрія Шаповала, Сергія Кримського, Олену Чмир читачі знають і цінують давно. Ця поліфонічність мудрих голосів – один із незаперечних плюсів книги, адже разом із різними поглядами читач складає своє уявлення про Болгарію, як мозаїку. Цим потужним інтелектуальним проектом на порожнє й забуте місце на мапі автори наносять древню країну з багатющою культурою і складною історію, намічають дороговкази для майбутніх пошуків, і – що надзвичайно важливо – вчать націю мислити геополітично, шукати союзників, пізнаючи їх, із темряви століть виносячи на світло найсильнішу зброю проти поневолювачів і фальсифікаторів – правду.
Окремо хочеться сказати про втілення цієї книги на папері, адже йдеться про витончену роботу дизайнерів, якісні матеріали, стиль і смак. Беручи до рук нову книжку, завжди розгортаю її,внюхуюся, передчуваючи, як незабаром ця пахуча друкарська фарба виструнчиться переді мною в ряди слів і смислів, забере з собою в далеку подорож. Аскетична в формленні, монументальна в змісті – такою є книга «Сестра моя, Софія…».
