Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Школа виживання

13 липня, 2016 - 10:57

Чи не щотижня виринає нове оголошення – семінари, лекції, курси, практикуми: «Як писати пригодницький роман», «Як писати сценарій», «Як писати книжковий огляд», «Як писати концептуальну збірку оповідань». Я собі це все в голові правильно перекладаю: як читати пригодницький роман, як читати сценарій, як читати… Ну, ви зрозуміли. Але такі «читацькі» курси прихильників і слухачів не зберуть.

Читач – звучить і не престижно, і не спокусливо. Хоч би раз автограф хто у нього взяв чи селфі швиденько зробив би, агов! Зрештою, якою б не була віддалено-рожевою мрія заробляти своїм пером, але вона є і має якісь підстави. Читати ж – це завжди значить «платити». Статусних поглажувань читачу не положено. Темний бік нехтування читачем – занепад бібліотек, і це окрема сумна тема… Ходжу по різних літературних читаннях і презентаціях та маже всюди бачу її – знервовано-натхненну жіночку за сорок (ні, не в дзеркалі бачу). Коли видавці та письменники і «розважального», і «інтелектуального» сектору писемності говорять дипломатично: «У нас всіх є спільний читач», я собі її згадую. Так, є, спільний є, один на всіх, точніше – одна на всіх. І я її бачила!

А це ж колосальний труд, при чому – високо кваліфікований... Маю доброго приятеля. Він читає книжку щодвадні і коротко собі її рецензує. Розкажіть йому про букчеленж! Така собі систематизована індивідуальна програма по напрацюванню доброго літературного смаку. Триває це уже не один десяток років і дає відчутний результат. Милуюся ним, як стихійним лихом – хто б ще наважився на таке і витримав шалений темп запійного читання. Але своя програма-мінімум є у кожного, хто читає. Бодай якісь хисткі уявлення про «що треба прочитати, щоб відчути себе культурою людиною». 

Жаліються: часто-густо такі «письменницькі» семінари впроваджують люди, які саме в цій галузі не працюють. І слава Богу, я вам скажу. Це ж засадничий принцип педагогіки: вчитель вчиться разом із учнями. У нашому випадку: опановує щось, про що не підозрює сам і не здогадуються його слухачі. Бум відритих лекцій типу «як писати…», котрий змушує літніх вередунів згадати незлим і тихим обов’язкові лекції культпросвіту, я би привітала стоячи. Хай квітнуть всі квіти! На приватній ініціативі, заробляючи смішні і несмішні гроші (мотивуючи тим самим, до речі, відвідувача до засвоєння інформації – сплатив ж бо), виконується довгострокова програма заохочення до читання, масштабам якої позаздрив би Мінкульт. 

То що, нам цинічно брешуть, коли обіцяють зробити письменником за п’ять лекцій? – Не зовсім. Бо саме так ми нині засвоюємо інформаційні потоки.

Повсякчас маємо справу з написаним текстом. Кажуть, що перейшли були від примату слуху до примату зору. Воно і ясно уже: ми – діти візуальної культури... Тут зупиніться на хвилинку і згадайте, скільки ви особисто за останній тиждень видали на-гора письмового тексту. Включно з смс, твітами, постами, коментарями, фб-меседжами і стародавніми мейлами? І це в тому, скажімо, випадку, коли письмо не є вашою професійною опцією.

Більшість нинішніх комунікативних практик вимагають розвиненої навички письма. Кажуть ті, в електронному форматі ми, читаючи, засвоюємо процентів сорок інформації. Мені цікаво: а пишучи, який процент нами ж написаного, ми осмислюємо?

Ок. Прозвучав третій елемент. Між «читати» і «писати» завжди є фаза «трактувати». Десь здатні навчити нас правильно зрозуміти нами прочитане, а головніше – нами написане? Риторичне питання... Була колись така утопічна лінгвістична концепція. Треба сісти і домовитися про значення засадничих понять – любов, справедливість, співчуття, біль, зло тощо. І тоді настане загальна благодать взаєморозуміння... Вавилонську башту пам’ятаєте? А Вавилонську бібліотеку?

І поки що в неідеальному світі ми всі, вільно чи невільно, створюємо спільноту письменників, а не читачів. Порозуміння між співрозмовниками – це на часі спосіб адекватно відтворити написане слово.

Переживаємо читання як момент зустрічі двох свідомостей – власного і письменницького. І передбачити наслідки цього дай-боже-не-зіткнення складно. Парадокс: читання від письма різнить, здається, саме вища ступінь особистої відповідальності. І-от «непрестижному» читачу тут непереливки. Від нас вимагають читати повільно, ретельно, уважно, критично, (не)упереджено, афектовано. А писати?.. А писати – так, як навчать.  

Діти знайомих в початковій школі заповнювали анкету для психологічної карти і не вказали нічого в графі «хобі». Учителька випитує потиху: «Що любите робити ввечері?». «Читати», – зізнаються відразу. «Чому ж ви не зазначили читання як хобі?», – подивування у відповідь. «А хіба читання – то хобі?», – вустами немовляти. Хотіла б я, щоб вона правильно почула їхню відповідь… Кожен раз, коли читаю чергове оголошення про «я навчу тебе писати», я перекладаю: «я навчу тебе читати», а значить – «я навчу тебе, як виживати у сучасному інформаційному просторі».

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments