Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Шлях до мови

Для боротьби не завжди потрібні кулаки, а здебільшого потрібна робота над собою
9 листопада, 2018 - 20:32

Так сталося, що я – українець, якого на жарт називають «жидо-татарин», виріс у російськомовному середовищі. І я вам скажу, що ось так взяти і перейти на українську мову – це непросто. У побуті, у соціальних мережах тощо. І питання не в мові, а в психології, в середовищі, у якому виріс. Але ще в школі я вирішив розмовляти українською. Звичайно, не все виходило гладко. А поготів із моїм упертим ігноруванням граматичних правил.

Так вийшло. Простий луганський хлопчина, якому своєчасно батько дав почитати потрібні книги. Тоді – на початку 90-х – їх було небагато. Але й репринтні видання Грушевського та Яворницького, і короткі, майже брошурні, видання про українських гетьманів відкривали новий погляд на нашу історію. І це при тому, що деякі книги друкувались саме російською мовою. Було б інше середовище – я б, мабуть, зараз блукав протилежними берегами. Не можна зараз нічого стверджувати остаточно. Проте сталося так: мені довелось зіштовхнутись з «общєпрінятим мнєнієм». Це «мнєніє» диктувалось деякими вчителями та середовищем, яке тиснуло, намагалось зламати. Досі пам’ятаю фразу однокласника: «Пасмотрім, как ти запайош». Ішлося про спілкування українською мовою з «абсолютно» російськомовними однокласниками. Навіть у Сватовому Луганської області, де панував так званий суржик, мова з віршів Івана Франка сприймалась із легким здивуванням. Проте цей спротив стимулював. Як важливо виховувати в людині здатність до боротьби! І для цього не завжди потрібні кулаки. Здебільшого потрібна робота… над собою.

Робив я таке: читаючи книгу російською, подумки перекладав українською. Постійно. Можна сказати, що зараз я вільно оперую двома мовами. Шкодую, що не трьома або більше. Маю надію, що впродовж наступних десяти років в Україні («від Сяну до Дону») з’явиться покоління, яке буде вивчати російську, польську, англійську, яку завгодно, але не українську мову. Адже для них вона буде базовою, рідною, своєю. Як-от кажуть, від матері, від родини. Для цього потрібні зусилля на всіх рівнях. І гоніть тих, хто говорить «нас хатят пассоріть на язикавом вапросє». Нас хочуть знищити, нівелювати нашу ідентифікацію, використовуючи підступний імперський прийом – «ми же друг друга панімаєм». Це ми їх розуміємо, а вони нас не розуміють і не хочуть розуміти. Це я можу вільно спілкуватись російською, а не вони – українською. Це вони влізли в мою хату з власним статутом. І це вони спекулюють темою мови. Після століть її заборони, після пресингу та навіть після використання «корисних ідіотів» вже з нашого боку. Бувають і такі – «а чому не українською?». Саме тому, що українською. Саме тому, що зі школи, з радянських підручників і російських книг, які перекладав у голові, саме тому, що без пафосу, але принципово на національних позиціях. Тонка, але стратегічно важлива тема. Зі святом української писемності та мови!

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments