Чи вдасться Путіну реалізувати антиутопію під назвою «Дві України»?
«Саме цілком випадковій інспекційній поїздці спостерігачів НАТО на Тучинський військовий полігон, котра співпала з наступом українсько-російського альянсу зі сходу, й завдячувало Західне Рівне своїм існуванням. Налякані європейські офіцери встигли на своїх джипах дістатись до обласного центру, і з офіцерського містечка вже за мостом через Устю зв`язатися зі своїм керівництвом у Брюсселі. Брюссельські генерали, порадившись, і з`ясувавши, що уряд України вже вилетів з Києва до Львова, потрактували ситуацію аж надміру серйозно. Чотири терміново вислані військово-транспортні пузаті “Боїнги”, переповнені вояками в камуфляжі, за півтори години після вильоту важко приземлялися один за одними на бетонці Рівненського аеропорту, який, за щасливим збігом обставин також знаходився у західній (точніше – південно-західній) частині міста, обіч від Дубенського шосе. Війська щойноутвореної СРУ, увійшовши до міста, зупинились у його центрі, спостерігши антени рацій бельгійських і французьких десантників за акуратно вкладеними лантухами з піском по той бік площі Незалежності. А за кілька місяців Рівне перетнула Стіна.
З боку східного Рівного, чи то пак Ровно, як знову офіційно іменувалося місто, в`їзд до “Західного сектора”, за твердженням все того ж обкомівського друкованого органу “Червоний прапор”, був “вільним і практично необмеженим”, чим доволі часто – двічі-тричі на місяць могли користуватися вищі посадовці обкому партії з дружинами, а також співробітники спецслужб – по двоє, але без дружин. Вони щедро оформляли собі відрядження до ЦК Соціалістичної партії Західного Рівного й потім витрачали добові на розваги та подарунки, підхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними і м`ясними консервами. Затоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадіону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнітофони для автомобілів. Якоїсь помітної, суттєвої шкоди вони не чинили, тож місцева влада теж не надто переймалась цими візитерами, сприймаючи їх, як неминуче лихо, й зосереджуючи свою увагу першою чергою на західних туристах, котрі прибували й прибували, прагнучи на власні очі побачити, сфотографувати й помацати нову стіну, яка знову перегородила Європу. Світові туристичні агенції розробляли нові маршрути, які пролягали навпростець з Берліна в Рівне, а вже потім – до Львова, Ужгорода, Чернівців чи інших містечок ЗУР».
Це – фрагмент з роману Олександра Ірванця «Рівне/Ровно», опублікованого 15 років тому. Роману, який має виразні риси антиутопії, щедро присмаченої постмодерними «прибамбасами». Так чи інакше, в анотації до книжкового видання роману у 2002 році писалося, що це – «антиутопія, події котрої (тобто поділ України на східну і західну – С.Г.) можуть зробитись реальністю за кілька років».. А в анотації до видання 2010 року стверджувалося, що «автор передбачив одне з роздоріж, на якому ще зовсім недавно стояла наша країна – розділення України на Східну та Західну»… Що насправді розділяє стіна, якщо її побудувати по живому тілу міста, країни?.. Стає моторошно. Хочеться будь-що не допустити ситуації, коли ти мусиш відповісти собі на питання: “Чим та ким я можу пожертвувати, а ким – ні?..”».
До цих сакраментальних питань ми ще повернемося, як і до їх розв’язку, що його змальовує письменник. Зараз же важливо відзначити, що загроза поділу України, як то кажуть, носилася в повітрі і 20 років тому (коли писався цей роман), і 15, і 10 років – і щоразу йшлося про участь російських військ у такому політичному дійстві, на цьому сходилися і політологи, і письменники. Воно й зрозуміло: самостійно ніяка промосковська політична сила, навіть здобувши владу в кількох регіонах України, а то й на центральному рівні, не здатна була повернути назад колесо історії. А от ідучи в фарватері імперської Москви, з її ініціативи та на її замовлення – чом би не спробувати?
Тим більше, що у стратегії Кремля та Луб’янки завжди фігурував концепт «двох урядів однієї держави» і «двох держав на території однієї країни». Тож завжди існував попит на Чубарів і Куусіненів, Ульбрихтів і Кім Ір Сенів…
Два уряди УНР – наприкінці 1917-го і наприкінці 1918-го. Дві Фінляндії та дві Естонії й Латвії у 1918-19-му. Дві України (УСРР й УНР) – з початку 1919 року. Дві Польщі – у 1920 році. Дві Персії – у 1920-23 роках. Дві Фінляндії у 1939-40-му. Створення паралельного уряду (ясна річ, маріонеткового) і паралельної «держави» мислилося як стратегічно важливий крок на шляху інтеграції всієї країни під омофором Кремля. Нерідко рано чи пізно це вдавалося. Ну, а там де не вдавалося – як у випадку з двома Монголіями, оскільки більша частина етнічних монгольських земель так і лишилася під владою Китаю, - Москва вдовольнялася «синицею в небі» - адже це давало їй можливість упливу на іншу, непідвладну частину країни. Скажімо, Сталін до кінця життя прагнув приєднати Фінляндію – і тому тримав напоготові «Карело-Фінську РСР». Так само він прагнув приєднати Західну Німеччину до Східної – і вже по його смерті Кремль погодився на існування двох німецьких держав. Ідею «дві Австрії» хотів реалізувати у 1955 році вірний сталінець Молотов, але у Хрущова вистачило клепок у голові не робити цього. Дві Кореї – які стали фактом після невдалої спроби Кремля та його місцевих маріонеток силою «об’єднати» країну – ми бачимо й сьогодні. А от де концепт спрацював успішно – це у В’єтнамі. Власне, там формально було навіть три держави, бо комуністи створили на території південного В’єтнаму маріонеткову «республіку південний В’єтнам», на боці якої діяли регулярні війська північного В’єтнаму, а Захід урешті-решт заплющив на це очі…
На пострадянських теренах, причому на кордоні з Україною, теж є приклад успіху концепції «двох держав в одній країні». Йдеться про створену чверть століття тому КҐБ і ЦК КПРС «Придністровську молдавську республіку». Ми бачимо, втім, що в останні роки «кремлівські чекісти» активно прагнуть поставити під свій контролю всю Молдову, тобто фактично возз’єднати її з Придністров’ям, причому «підігнати» всю країну під останнє…
І хоча спроба створення «другої України» у вигляді «Новоросії» у 2014 році наче й провалилася, але й сьогодні не варто забувати про стратегію «двох урядів однієї держави» та «двох держав в одній країні», щоб не опинитися зненацька перед ще однією спробою реалізації антиутопії a la Ірванець і Ко. Зауважмо, що Володимир Путін виховувався і працював у відомстві, яке не лише втілювало, а й розробляло такі стратегії. Ба більше: без цього відомства не було «подвоєння держав», які ставали предметами анексії. На момент вторгнення більшовицьких військ в УНР наприкінці 1917-го під прикриттям «харківського уряду» (це була водночас і перша «гібридна війна», і перше випробування нової «політичної зброї») ЧК уже розпочала активно діяти…
Якою конкретно може виявитися спроба створення «двох Україн в одній» в разі, якщо Путін вирішить знову повернутися до цієї стратегії? Тут може бути чимало варіантів, серед яких – такі, які здійснюватимуться вже після формального виконання Мінських угод Росією. З тим, щоби спробувати або «законсервувати» конфлікт, відхопивши під «свою» Україну якомога більшу територію, або під прикриттям ініційованого ззовні «народного повстання» у Києві здобути центральну владу. Але аналіз таких варіантів – це інша тема.
Тут же зазначу, що Ірванець (як і чимало його колег) вочевидь недооцінив волелюбний настрій більшості українців (у тому числі й волинян, серед яких він виріс). В його антиутопії, крім військ НАТО та галичан, не існує інших сил, здатних зупинити московсько-малоросійську навалу. Ба більше: єдність України, виявляється, можлива тільки під кремлівським омофором, і для молодого покоління не має значення, в якій країні вони живуть, головне – щоби хлопці кохали дівчат і навпаки. Що ж, таке не раз траплялося в історії літератури: вловивши раніше за інших тривожність у політичній атмосфері та відчувши реальну небезпеку, письменник пропонував невдалий спосіб відповіді на виклики часу. Що ж, це справа суспільства – дати більш удалу відповідь і не дозволити реалізувати похмурі антиутопії…
