Кремлівські міфи про Велику Перемогу
День Перемоги у Великій Вітчизняній війні в Росії за часів Володимира Путіна вважається головним державним святом. Російська влада саме в цій історичній події бачить єдину можливість згуртувати воєдино народ Росії. Іншої ідентичності у росіян нібито немає. Хоча, якщо взяти не тільки росіян, але й інші народи Росії, то теза про перемогу у війні як про символ згуртованості та єднання помітно тьмяніє.
Візьмемо донських і кубанських козаків, які сформували у складі вермахту два кінних корпуси. Також калмики мали Калмицький кінний корпус, яким командував німецький зондерфюрер доктор Отто Долл (Отто Рудольф Вержба), котрий, до речі, був одружений з українкою і раніше служив в Українській Галицькій армії і в армії УНР. Можливо, хтось із читачів пам’ятає класичний радянський фільм сталінської епохи «Сміливі люди» режисера Костянтина Юдіна з Сергієм Гурзо в головній ролі, що вийшов на екрани 1950 року. Там Гурзо та його товариші — працівники кінного заводу, терські козаки, рятують від німців табун елітних коней, а потім організують радянський партизанський загін. А протистоїть їм тренер кінного заводу Вадим Білецький (Олег Солюс), що з’явився там незадовго до приходу німців й виявився німецьким офіцером-розвідником Отто Фуксом. Так само Отто Долл з’явився у калмицьких селищах як ветеринар за кілька тижнів до їх окупації німцями. Звичайно, 1950 року про жодних калмиків — один із «покараних» народів не могло бути й мови, і їх вважали за краще замінити на терських козаків — теж не надто лояльних до Радянської влади, але, принаймні, офіційно не зарахованих до числа «покараних народів».
Можна згадати і про чеченців, які підняли 1942 року потужне антирадянське і через реалії, що склалися, пронімецьке повстання, яке не було остаточно придушене і 1945 року. Можна згадати й інгушів, серед яких жодних пронімецьких виступів не було, але яких депортували заразом із чеченцями, оскільки мова у них одна, і співробітники НКВС чеченця від інгуша відрізнити не могли. Тому й в інгушів про Велику Вітчизняну війну навряд чи збереглися найсвітліші спогади. На тому самому Північному Кавказі серед «покараних», тобто повністю депортованих народів, опинилися також балкарці й карачаївці.
Це я перерахував лише ті народи сучасної Росії, серед яких, за винятком інгушів, під час війни на боці Німеччини воювала, щонайменше така кількість бійців, які билися і в рядах Червоної Армії. Але ж і серед росіян й інших народів Росії, наприклад, народів Поволжя, теж було чимало колабораціоністів. До того ж у Червоній Армії воювало чимало колишніх в’язнів ГУЛАГу, так само як і тих, хто пережив насильницьку колективізацію і пов’язані з нею голод та депортації. Навряд чи у цих людей зберігалася велика любов до Радянської влади і бажання викрикувати в бою гасла: «За Родину! За Сталина!».
Прошу зрозуміти мене правильно. Я зовсім не збираюся виправдовувати тих колабораціоністів, незалежно від їхньої національності, які боролися на боці нацистської Німеччини і при цьому безпосередньо брали участь у злочинах нацистів, таких як Голокост, вбивство мирного населення, військовополонених тощо. Тут важливішим є інше — той факт, що у багатьох народів сучасної Росії пам’ять про війну є далеко не такою однозначною, як цього хотілося б російській державній пропаганді, й об’єднувальним началом для них слугувати не може. Зрозуміло, якщо брати реальну картину війни, а не ту вигадану красиву казку, яку посилено вкладають у свідомість росіян історики-пропагандисти, на кшталт Володимира Мединського й Олексія Ісаєва.
І ще менше приводів для єднання й гордості навіть серед росіян виникає, якщо ми згадаємо про всі реальні, а не вигадані пропагандою події Великої Вітчизняної: про те, що Сталін був таким самим агресором, як і Гітлер, і так само збирався напасти на Німеччину, як фюрер збирався напасти на СРСР; що Радянський Союз провадив таку саму експансіоністську політику, як і нацистська Німеччина; що Червона Армія та НКВС здійснювали такі самі злочини проти мирного населення й військовополонених, як і вермахт та СД; що народам Східної Європи радянські війська несли не тільки звільнення від націонал-соціалістичного тоталітаризму, але й встановлення іншого тоталітаризму, вже комуністичного; про те, що перемоги було досягнуто завалюванням ворога трупами у співвідношенні 10:1; що СРСР втратив у війні понад 40 млн. загиблих (дві третини з них — у складі збройних сил), що перевищує втрати всіх інших учасників Другої світової війни, разом узятих; що, нарешті, без допомоги західних союзників, які постачали СРСР за ленд-лізом критично важливі для радянської економіки та збройних сил сировину, стратегічні матеріали, обладнання й військову техніку, а також розгромили основні сили німецького флоту і люфтваффе й відволікали на себе значну частину німецьких сухопутних сил, Радянський Союз програв би війну Німеччина.
Нинішня російська влада не лише втовкмачує в голови росіянам ще сталінську картину Великої Вітчизняної війни, а й наполягає, щоб її прийняли щонайменше усі пострадянські держави та країни Східної Європи. Російський варіант пам’яті про війну стає засобом спрямованої проти цих держав пропаганди й втручання у внутрішні справи, про що дуже добре знають в Україні. Будь-яка національна картина Другої світової війни, відмінна від кремлівської, сприймається у Кремлі як прояв русофобії і піддається шельмуванняю. Боротися із цим можна лише одним способом — руйнуючи кремлівські міфи й відновлюючи справжню картину подій 1939-1945 років. А для цього потрібно насамперед звертатися до архівних документів і до нецензурованих спогадів, листів і щоденників учасників і сучасників війни.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
