Майдан. Зворотній відлік
Луганськ. 4-те листопада 2013-го. Під будівлею Луганської ОДА мітинг з кілька десятків чоловік проти «Євросодома». Безпомічні бабці з блаженними та злими очима і бородаті чоловіки з іконами. Їх ніхто не сприймає серйозно. Поруч на Театральній площі – виставка ретро-автомобілів. Там натовп. Апатичний Луганськ політичні флешмоби не цікавлять. Куди цікавіші «круті тачки».
Країна прямим ходом крокує до Європи, бо «так сказав Янукович». Очільник фракції «Партії регіонів» в парламенті та колишній голова Луганської ОДА ще з кучмівських часів Олександр Єфремов помітно червоніючі озвучує проєвропейський курс з екранів телебачення. Його шеф, який так саме при Кучмі став очільником Донеччини, скоро має підписати «асоціацію з ЄС».
«Опозиція» залишилась з порожніми руками. Узурпатор вже зробив те про що балакуни євроінтегратори лише говорили. Залишилось зовсім нічого – кілька останніх кроків. І мало у кого в Луганську виникають сумніви, що Янукович їх зможе зробити. «Батя, я стараюсь» - це не просто жартівливий мем з вуст його дружини, це образ мислення левового прошарку українського народу. В пролетарському регіоні, якщо «батя» сказав «надо», іншим залишається лише погодитись - «есть!».
«ЗАБУТИЙ» ПРЕЗИДЕНТ
Київська осінь. 2012-й рік. Між столицею із Луганськом тоді курсувало два потяги 88-й та «двадцятка». Після важливої зустрічі у мене ще було купа часу і я присвятив його прогулянці центром столиці. Традиційно знімав. Мряка нищила кольори, залишаючи лише силуети людей та будинків в легкому сфумато. На другий день в столиці мене традиційно тягнуло до дому. При всій моїй критиці, я ніколи не збирався його полишати. Принаймні я ніколи не хотів обрубувати там своє коріння. Дім є дім. Але то особисте…
При владі Янукович. Цей оксюморон давно став реальністю і до нього навіть звикли. Більш того, його президентство здавалось непорушним. Він чимось нагадував Кучму, який прийшов до влади в 1994-му, щоб залишитись до сьогодні... Так, я не оговорився. До сьогодні. І тепер – під час війни – ми можемо в цьому зайвий раз переконатись. Але тоді в 2012-му Кучма розчинився в сірості, як ці люди, що вештались серед суцільного осіннього вечора та поодиноких вогників кафе та вітрин магазинів. Взагалі тоді все змішалось в уяві та спогадах, адже з початку 2000-х Кучма і Янукович чітко асоціювались із словом – узурпація. Про Кучму знову заговорили при «Янику» - тоді, коли прокуратура несподівано вирішила йому пригадати давні гріхи, а саме справу Гонгадзе. Інтрига полягала в тому, що пригадати йому це вирішив Янукович. Той саме Янукович, який в 2004-му мав прийняти від нього ж естафету президенства. Вже потім Путін сам визнає, що Кучма просив його підтримати Януковича на виборах 2004-го, а при голосуванні Кучма прямо сказав з притаманним йому «циканням» в вимові: «я голосував за стабільнісЦь». Та потім про Кучму згадували хіба що, коли в ЗМІ з’являлась інформація про його святкування днів народжень в Сардинії та програмах «Честь имею пригласить» Яна Табачника. На слуху все більше був його зять-меценат Пінчук з арт-центрами та Ялтинськими стратегіями, куди витягували і Кучму, де він намагався казати щось розумне серед іменитих персон. Аж раптом прокуратура, Кучма, Гонгадзе і все це при Януковичу.
Ось тут в 2011-му і пригадали старого дідугана зі злими очами. Кучма і допити в прокуратурі здавались такими ж непоєднаними речами, як Янукович і імпічмент. Та прокурор Ренат Кузьмін підняв давню резонансну справу, а разом з нею піднялись і інші драматичні для країни теми.
В те, що Янукович вирішив посадити Кучму не вірилось. І, дійсно, Кучма перед дверима прокуратури виглядав досить впевнено. Зрештою й зовсім перестав туди ходити. Про нього знову начебто почали забувати. За спинами казали – «відкупився». Про це згодом почав говорити і сам Ренат Кузьмін, який назвав навіть цифру – мільярд доларів.
Як би там не було, але очевидно, що «дніпропетровський» клан Кучми-Пінчука такого нахабства «донецькому» не пробачить. «Донецькі» взагалі виглядали хронічно бидлуватими і незграбними на тлі хитрих маніпуляторів з корінням, що пірнало брежнєвських часів, «дніпропетровських». Грубо кажучи, перші мурували живцем в бетон, клали праски на живіт, відбивали голови битами, розстрілювали з автоматів серед біла дня, а другі – «культурно» ставили вантажівки на дорозі. Потім вже під час чергового Майдану (рокове слово для Януковича) країна знову почує про Кучму, який не буде скривати відрази до тодішнього президента, хоч і буде грати роль «примирителя». Згодом він взагалі стане мінським «миротворцем», в той час як Янукович перетвориться на безпомічного вигнанця. Але то буде згодом…
МРІЯ ЗАВГАРА
2012-го я чомусь думав про революційні настрої. Це не дивно. «Стабільність» віддавала абсурдом. Хотілось кричати. Було стійке відчуття розриву реальностей.
«Революцію неможливо бажати. Її можна спровокувати, створити для неї умови. Вона назріє сама, - писав я в фейсбуці 24 травня 2012-го року, - Чи буде це революція в повному розумінні з кров'ю, шибеницями, гільйотинами і розстрілами в підвалах, нищівна до своїх же ватажків, або це буде революція по типу вулдиря, що лопнув на п'яті - це інша розмова. Але саме зараз при повній відсутності організованої опозиції та її повноцінних представників, при повній аморфності суспільства, саме зараз влада сама робить все для настання необхідних умов революційної ситуації. Примудритись дійти до того що Меркель проходить повз Януковича, а Путін на устремління обійняти його реагує відсуванням Президента України, примудритися до всього цього прийти - потрібно мати талант Марії Антуанетти або Людовика 16-го. Навіть крутіше. Ті зробили все для настання революції нічого не роблячи, заснувши над прірвою, а у нас влада сама штовхає країну до соціального вибуху з перших кроків свого існування - податковий кодекс, удушення підприємницької ініціативи та інше, та інше. Що це? Розуміння своєї тимчасовості? Запаморочення від «успіхів»? Або просто хаотична поведінка людей гідних управляти гаражним кооперативом, а не країною?».
В той же період – буквально через кілька років після перемоги на виборах - фраза «президент Янукович» стала в інформаційному полі все більше поступатись іншій – «Саша стоматолог». Син голови держави не соромлячись демонстрував свою могутність і апетити. Часто нездорові апетити в «донецькому» нахабному стилі. То й же Азаров, який свої статки зробив на «законному» ноу-хау махінацій з ПДВ, явно ненавидів Януковича. Точніше ставився з презирством, яке він демонстративно проявить вже потім – з Москви. Сам же Янукович все більше нагадував циганського ведмедя з кільцем в носі - його очевидно хтось водив під звуки бубнів та гармошки. Завгар добився свого - став президентом країни. Що може бути вище за це? Хіба що, як в анекдоті – «Якби я був царем, то був би ще багатше за царя?» - «Як це?» - «Я б ще й брюки шив». Янукович брюки не шив. Він віджимав бізнес. Як в іншому анекдоті про ДАІшника, який на пенсії купив собі перехрестя, щоб брати хабарі «для душі».
Можливо у нього й не було б президентських амбіцій, якби він одного разу вже майже не став президентом тоді в далекому 2004-му. Судячи з показової розкоші Межигір’я сенс життя і свої цілі в ньому Віктор Федорович уявляв з особливо примітивним розмахом (хоча що ми знаємо про «Межигір’я» інших?). Він бачив себе царем. Для єнакіївського хлопця, який починав свою «кар’єру» з елементарного грабіжництва, президентство не могло бути нічим інакшим ніж троном, а не просто найвищою посадою. Кажуть, що після того, як він добився свого – став президентом - його все більше почала переслідувати апатія. Велетень, який міг працювати з раннього ранку до ночі, все більше думав про відпочинок. Тому його так тішило, що буденними справами може зайнятись його старший син.
Не дивно, що й Сім’я жила саме в таких тупикових системах координатах, як і її Батько. Зрештою доля Януковича - це і є тупик. Тупик не лише для нього, а й для всієї країни. І я дуже добре пам’ятаю розпач 2010-го року, коли країна, плутаючись між трьох сосен, фактично вже не мала вибору. Це був цугцванг для виборця. Якась суцільна приреченість, завіса новітньої історії за якою лише біда…
«НАШ»
Ми з подругою в луганській кав’ярні зимою 2010-го все ніяк не могли збагнути - як народ міг поставити галочку навпроти прізвища зека з двома ходками? І це при тому, що в Луганську його перемога була очевидною, як безпомічним пасажирам автобусу, який вже летить в кювет, очевидною є невпинне наближення катастрофи. Було стійке відчуття згаданої приреченості. Хоча зовні ця приреченість виглядала «стабільністю».
- За кого гудим? – спитав я якось ще 2004-го року луганських водіїв, коли ті в унісон тиснули на «клаксони» під час помаранчевого майдану.
- За нашого!
«Наш» - так одним словом сприймали Януковича на Донбасі. І під тиском пропаганди про «бандерівців» (ще за 10 років до війни!) готові були прощати «нашому» і його «ходки», і очевидну тупуватість.
Комусь навіть здавалось, що нарешті настане впевненість в завтрашньому дні. Все ж таки «донецькі» вміли будувати вертикалі. Харківські угоди, після яких ми де-факто розпрощались з чорноморським флотом (у українських моряків, як водиться, ніхто не питав до чого то веде) стали очевидною розплатою «донецьких» перед Кремлем одразу після перемоги на президентських виборах. Але хтось щиро вірив, що тепер ми матимемо дешевий газ… Та й уявити собі, що можна буде витурити з Криму росіян, було дуже важко. Тим не менше «стабільність», яка почалась з «податкового майдану» у вересні 2010-го, і проявилась в намаганні тоді «нової» влади пошапарювати в кишенях простих підприємців, все більше нагадувала стабільність гробову.
Рекламний бізнес, до якого я мав прямий стосунок, гинув на очах. Перше ж на чому починають економити бізнесмени – це реклама. Вона й слугує барометром ділової активності і очікувань. Якщо у бізнесу ще є «жирок» і надія на завтра, то він вкладається в стимулювання попиту - рекламу. Якщо й «жирку» вже немає, то справи дійсно кепські. Так і вийшло – далі було тільки гірше.
Янукович сам почав заганяти себе разом з країною в глухий кут. В Луганську це особливо відчувалось на рівні малого бізнесу. Олігархи 2010-го поки що могли не перейматись – «мочили» малих і безпомічних. Під пам’ятником Тарасу Шевченку на одній з центральних площ збирались громадські діячі, які обгортали себе в синьо-жовтий прапор, та бігали до «регіоналівського» очільника ОДА. Термін «громадський діяч» все більше асоціювався або з міським божевільним, або з авантюристом. Прості ж адекватні підприємці намагались бути подалі від цього штучного карнавалу. Звичайно, серед активістів були й щирі патріоти, які зрештою на Луганщині стали одними з перших жертв весни 2014-го… Нещасні одинаки.
Зрозуміло, було, що тепер Янукович ніколи не поступиться влади. «Мрію завгара» він просто так не віддасть. Стрижні його влади заливались бетоном на десятиліття та виявилось, що на глевкому фундаменті. В 2010-му всі знову чомусь забули про Кучму, який першим перетворив вибори на фарс «без вибору» ще в 1999-му. Точніше вибір був та обрати його ніхто б не дав. Система не змінилась. Вона пережила хитання і землетруси та вистояла. Проте Янукович був в ній лише елементом, який уявив себе «пупом». Що правда на самому початку «десятих» так не здавалось.
Стало зрозуміло, що помаранчевий сон в 2010-му остаточно розвіявся і що ніякого стосунку до реальності він не мав. До влади прийшов той, кого саме Кучма в 1997-му році призначив очільником Донеччини і кому згодом в 2004-му намагався передати владу. Що ж виходить – протягом всього цього часу ми бігали по плутаному тупиковому лабіринту, куди нас загнав той хто прийшов до влади ще в середині 90-х?
ЧАСИ ЗМІНЮЮТЬСЯ. А СИСТЕМА?
Тоді осінню 2012-го я прогулювався Майданом та вуличками Подолу. І знімав, знімав, знімав. Однак мене кілька разів зупиняли міліціонери і все розпитували – що я знімаю і навіщо? Дивне питання в історичному центрі столиці, яка начебто прямувала під «чутким руководством партии» до Європи.
«Ходжу по Києву. Знімаю, - написав я тоді 20 листопада 2012-го, - Кілька ментів на різних вулицях задали одне і теж питання: навіщо проводжу зйомку? Один навіть чемно попросив «показати як якісно я відзняв матеріал». Я показав. Чого вже тут. Потім запитав: чому вони стали такими зацікавленими? Відповідь: ЧАСИ ЗМІНЮЮТЬСЯ».
Очі цих міліціянтів видавали зверхність. Вони відчували свою домінацію і зрозуміло, що їх десь там за заборами дільниць цькують, як псів, готують на команду «фас!». Готують не проти злочинців, а ось таких – простих прохожих з відеокамерами, які схожі на журналістів.
Колишній однокласник тоді написав мені під тим постом коментар: «Як Київ?». Я іронічно пожартував: «Мінують, готують до підриву перед окупацією. Наївні. Окупація давно відбулася. Чекали напад із Заходу, а іго прийшло з Донецької республіки».
Рівно через рік стався Майдан і такі ж міліціянти били дубинками простих студентів, нищили камери журналістам, а згодом стріляли… Хтось натиснув на спусковий гачок того, що одні несправедливо називають «революцією», а інші «заколотом». Ні. Майдан не був ні революцією, ні заколотом. Він був результатом тупика до якого ми прямували з кінця 90-х. Чи знайшли ми з нього вихід?
Валентин ТОРБА, «День»
