Новорічний Іран
Від протестів до повстання
Динамічне розгортання в Ірані потужних протестів, які швидко переросли в фазу антиурядового повстання, виявилося певною несподіванкою і для світового політичного істеблішменту, і для більшості регіональних політичних еліт, і навіть для самого іранського уряду.
Втім, цілком зрозуміло, що сьогоднішній вибух є віддзеркаленням глибоко вкоріненої багатомірної сукупності соціальних протиріч, що накопичилися в результаті багаторічного розгортання потужної соціально-економічної і політичної кризи в іранському суспільстві. Ця криза є логічним наслідком помилкових стратегій економічної та технологічної модернізації, що їх намагалися застосувати представники архаїчного іранського клерикального істеблішменту. Прямими передвісниками грудневого вибуху слід вважати невеликі і спорадичні протестні акції, які спалахували останнього року в різних містах в північних та західних провінціях Ірану.
Можливо, саме такого загострення кризи довелося б уникнути, якщо б не агресивний зовнішньополітичний курс останніх десяти, а особливо останніх п’яти років, спрямований на просування специфічно представлених інтересів Ірану за допомогою воєнної сили, і зокрема, через підтримку різноманітних сумнівних парамілітарних рухів в Сирії, Іраку, Ємені, Лівані та Палестині. Саме втягування уряду в потужні і тривалі регіональні конфлікти і спричинило загострення хронічної внутрішньої кризи, і призвело зрештою до соціального вибуху.
Якщо писати якусь контекстно зв’язну і вибудовану в логічний ланцюг хроніку іранської кризи поки що вочевидь зарано, бо ситуація надзвичайно складна і динамічна, то спробувати викласти хронологію соціального вибуху в Ірані вже можна.
Історію новорічного 2017-2018 конфлікту в Ірані слід, мабуть, починати з того, що у вівторок 19 грудня, намагаючись знайти вихід із загального багаторічного погіршення економічної ситуації, і зберігаючи при цьому зовнішньополітичний курс, іранський уряд оголосив про перехід до «нового плану суворої економії».
Цей план, серед іншого, передбачає збільшення на 50% ціни на паливо через скасування державної підтримки галузі. Також уряд вирішив істотно обмежити державну програму надання грошових субсидій, яка стосувалася більш як 34 мільйонів осіб. В умовах багаторічної стагнації національної економіки та при 35-40% безробіття в окремих провінціях, рішення про скасування субсидій автоматично має призвести до того, що кількість осіб, які страждають в Ірані від бідності і голоду, збільшується з 20-22 до 54-55 мільйонів осіб. Те, що до 68% населення країни можуть опинитися за межею бідності, може розглядатися як соціальна катастрофа.
Варто згадати, що ще на етапі обговорення нової економічної політики, економічні та політичні радники президента Хасана Рухані попереджали, що реалізація цього плану найімовірніше призведе до соціального вибуху в країні і без того виснаженій злиднями, нескінченними закордонними конфліктами з тисячами безглуздих і нескінченних жертв та міжнародною ізоляцією. Однак, Рухані знехтував думкою експертів і вирішив реалізувати розроблений план жорсткої економії.
Специфічне бачення своєї ролі в регіоні і світі, а також цілей і задач національного розвитку вищим керівництвом країни відбилося в тому, що нова економічна стратегія іранського уряду передбачає непохитне забезпечення незмінних зовнішньополітичних потреб, тобто водночас передбачається збільшення військових витрат і бюджету на озброєння.
Більша частина військового бюджету буде направлена на фінансування Корпусу революційної гвардії Ірану (КСІР). З огляду на те, що КСІР переважно діє за межами Ірану, логічно припустити, що гроші підуть на підтримку шиїтських ополченців «Ансар Алла» в Ємені, бойовиків «Хезболла» в Лівані, так званих «сил народної мобілізації» «Бадр» і «Шаабі» в Іраку, афганського ополчення «Фатіміюн», а також на підтримку режиму Асада в Сирії.
З точки зору пересічного мешканця Ірану, для якого місія просування ідеологічних і релігійних цінностей незрозуміла, така витрата національного бюджету веде лише до збільшення кількості безглуздих людських втрат та подальшого зубожіння. Отже, ця сукупність рішень уряду про скасування підтримки власного населення і фінансування закордонних військових проектів і привела до соціального вибуху, про який і попереджали експерти.
Отже, у наступну середу, 27 грудня, в місті Мешхед, провінції Хорасан громадяни вийшли на демонстрацію, вимагаючи, щоб уряд відмовився від планів економії, переглянув стратегію боротьби із зростанням цін, бідністю і голодом в країні. До них приєдналися жителі двох інших міст, де на державних підприємствах гостро стоїть проблема заборгованості виплат заробітної плати.
Безпосереднім тригером для протестів стала звістка про те, що робітниця паперової фабрики в місті Резваншахр - самотня жинка - вчинила самогубство та вбила двох своїх дітей внаслідок абсолютної бідності, спричиненої багатомісячною невиплатою заробітної плати. Обурення суспільства спричинив цинічний коментар губернатора, якій оголосив жінку божевільною і почав залякувати незадоволених жорсткою відповіддю з боку бойовиків «Басідж» - загонів цивільних ополченців у складі КСІР.
Це не зупинило протестувальників, які провели акції в містах Мешхед, Резваншахр та Керманшах. В кількох випадках силами безпеки було застосовано надмірне насильство, кілька десятків людей було затримано, представники влади обмежилися зверхніми та цинічними коментарями.
Це призвело до того, що в четвер вранці тисячі громадян вирішили виступити на масових демонстраціях проти режиму в підтримку протестуючих в шести різних містах Ірану. Спочатку, демонстрації проходили під економічними вимогами: відновлення фінансової підтримки населення, повернення субсидій на паливо тощо. Але після того, як до вечора 28 грудня до протестів приєдналися студенти університетів і представники середнього класу, вимоги поступово перетворилися на політичні. До кінця дня 28 грудня протестами було охоплено вже 12 міст.
У четвер і п'ятницю демонстранти закликали режим припинити підтримувати чужі армії і терористичні угруповання за кордоном і звернути основну увагу на внутрішньополітичні і внутрішні економічні проблеми. Основним гаслом було: «нема ні Гази, ні Лівану; шукай порятунку для Ірану».
Протягом п'ятниці 29 грудня масові демонстрації поширилися на інші провінції, включаючи Хамдан, Керманшах і Тегеран, протести і демонстрації проходили вже в 22 містах. Сили безпеки жорстоко поводилися з демонстрантами, спробували розігнати їх сльозогінним газом і заарештували сотні осіб. Втім, в кількох випадках, зокрема, в Табрізі і Решті, демонстрантам вдалося відбити заарештованих. Мулли в містах, охоплених протестами, закликали до придушення демонстрацій усіма наявними засобами.
У суботу 30 грудня масові демонстрації відбулися в Тегерані і продовжилися в ще 35 містах країни. Тепер вже звучали виразні і подекуди екстремальні вимоги зміни режиму в країні: «Смерть диктатору Хаменеї», «Геть Рухані», «Ми більше не дозволимо аятолам визначати наше життя», «Незалежність, свобода, іранська республіка», «Горе вам, коли ми візьмемо зброю», «Наше місто помре, але не прийме приниження», «Ми помираємо, але не визнаємо панування мулл». Із студентського руху відокремилися групи, які виступили під яскраво лівими лозунгами «Свобода, або смерть», «Наш вибір – смерть, якщо вона зробить нас вільними», які не вагаючись давали силову відповідь на насильницькі дії поліції та сил безпеки.
Протягом 30 грудня на численних демонстраціях і публічних акціях в містах Мешхед, Резваншахр, Керманшах, Тебриз, Ісфаган, Кум, Шираз Хорремабад, Кашан, Хамадан, Доруда, Ерак та багатьох інших лунали гасла «Смерть диктатору Хаменеї», «Геть Рухані», знищувалися портрети аятоли, сталися спроби захоплення та спалення поліцейських дільниць, державних адміністрацій, відділень банків, які забезпечують діяльність КСІР, знищення осередків сил безпеки. У відповідь поліція застосовувала безсистемне насильство, повідомляли про 4 загиблих та кілька десятків затриманих.
Власне, саме в ніч на 31 грудня сталося переростання громадянських протестів на повстання – перехід до насильницьких методів спротиву режиму з боку протестувальників.
Наступного дня, 31 грудня протестами було охоплено вже 62 іранських міста. Протягом ночі міста Хорремабад, Кашан та Ерак перейшли під контроль повстанців, там було захоплено місцеві адміністрації, спалено офіси поліції та служби безпеки, захоплено військові бази та бази служби безпеки. В містах Хамадан і Доруда захоплено місцеві адміністрації, в містах Керманшах і Машхад повстанці вчинили погроми на поліцейських дільницях і спалили авто служби безпеки, в Тегерані було підпалено кілька урядових будинків (в тому числі база «Басідж» і мерія). Поліції довелося залишити кілька районів міста. Під час сутичок з силами режиму було вбито від 8 до 12 протестувальників, а ще до 200 осіб було заарештовано.
Після того, як протести в Ірані набули характеру повстання, влада нарешті почала демонструвати ознак системної реакції.
Відповідь, яку ми побачили в останній день 2017, полягала, по-перше, у відключенні мобільного інтернету і блокуванні кількох інтернет сервісів, за допомогою яких повстанці координували свої дії. Не можна сказати, що це абсолютно дієвий захід, бо іранське суспільство має складну багаторівневу систему горизонтальних комунікацій, в якій інтернет сервіси і месенджери відіграють зовсім не головну роль. По-друге, у великих містах було розпочато хвилю арештів (доволі, втім, хаотичну). А по-третє, в деякі міста, де протести набули особливо загрозливої форми, почали входити підрозділи КСІР з бронетехнікою і спецзасобами.
Кілька разів протягом 31 грудня сили безпеки відкривали вогонь по демонстрантах, застосовували водомети, гумові кулі та газ; сповіщають про як мінімум 2 загиблих і 4 поранених. У відповідь – у повній відповідності до логіки повстання - студентська спілка оголосила про створення координаційного комітету спротиву та оперативного штабу, якій керуватиме діями активістів в різних містах і частинах країни.
При цьому, основні урядові сили концентрувалися в Тегерані, тоді як головні події розгортаються в провінціях. І це, доречі, кардинально відрізняє поточні події від попередніх антиурядових акцій, які концентрувалися переважно в кількох великих містах. На придушення численних осередків спротиву в провінціях сил, розпорошених по закордонних операціях, в уряду вже немає. КСІР та «Басідж» намагається стягувати резерви до найбільш проблемних місць, але повстанці намагаються перешкоджати цьому, блокуючі автомобільні і залізничні шляхи, захоплюючи бази і спалюючи техніку.
Так, у другій половині дня 31 грудня повстанці шляхом захоплення кількох залізничних станцій фактично відрізали Табріз і Решт від центральної частини країни. Також ближче до вечора спалахнули заворушення в Бушері – осередку ядерної програми Ірану.
Вже у перший день нового року режим нарешті почав системні дії з придушення повстання силовим шляхом. Втім, повстанці виявилися готові до такого розвитку подій: в кількох містах виникли запеклі бої між повстанцями і підрозділами КСІР із застосуванням автоматичної зброї. Місцеві джерела повідомляли про збройні сутички повстанців з силами режиму в містах Шадеган, Туйсеркан, Кехдеріджан, Керманшах, Неджефабад, Сенендедж, Шахіншехр, Ахваз, Урмія та Кередж на півночі та заході Ірану. Сповіщають про як мінімум 6 загиблих в місті Кехдеріджан, 7 протестувальників та 4 поліціянтів в Ісфахані, за непідтвердженими повідомленнями загальна кількість вбитих і поранених 1 січня може сягати 68 осіб. Фактично, операція з силового придушення пробуксувала на самому початку: швидко знищити повстання не вийшло, протести продовжували поширюватися на нові міста, повстанці захоплювали адміністративні будівлі, нищили поліцейські дільниці і будівлі судів. За першу добу нового року протести поширилися вже на 90 міст.
Тепер повстання розгортається за іншою логікою, логікою насильницького протистояння.
Водночас, намагаючись зберегти залишки ситуації під контролем та убезпечити чинну конструкцію влади, уряд оголосив про термінові заходи з економічної стабілізації, зокрема, про часткове зниження цін на окремі продукти. Втім, повстанці діяли на випередження і запустили акцію саботажу, оголосивши про початок загальнонаціонального страйку з 2 січня.
Одночасне продовження силового спротиву владі та масового економічного саботажу може виявитися вкрай дієвим інструментом. Це вже поставило перед правлячими елітами Ірану питання: чи хочуть вони зберегти наявний політичний конструкт в якості моделі управління країною, чи і надалі наполягатимуть на реалізації експансіоністських зовнішньополітичних цілей. Адекватної відповіді на це питання скоріш за все буде недостатньо для тривалої стабілізації країни, але тимчасового контролю над ситуацією, мабуть, вдасться досягти.
Сьогоднішня ситуація породжує кілька серйозних викликів с сфері безпеки.
Кардинальне неприйняття політики існуючої влади – причому як консервативної, так і реформаторської її фракцій – ситуативно об’єднало в радикальному протесті всі соціальні групи та верстви іранського суспільства. Насильство, яке спалахнуло під час протестів і перетворило їх на повстання, загрожує іранському суспільству розділенням і тривалим громадянським конфліктом, наслідки якого важко передбачити. Дуже не хочеться проводити паралелі з сирійським повстанням 2011, але деякі речі видаються занадто схожими. Звісно, для всіх нас бажано б було уникнути аналогічних наслідків.
Водночас, правлячи еліти, які викликали своєю політикою соціальний вибух такої потужності, навіть у випадку, якщо їм вдасться пережити протести і придушити повстання, змушені бути істотно переглянути свою зовнішню політику. До 200 тисяч різноманітних найманців, які зараз воюють в Іраку, Сирії, Ємені можуть залишитися без фінансування і перетворитися на вільних найманців, мародерів або навіть терористів. Також під питанням в сьогоднішніх умовах гарячих конфліктів постане доля таких угруповань як «Хезболла», «Фатіміюн» та «Ансар Алла», багато років фінансованих Іраном. А послаблення систематичної підтримки режиму Асада або призведе до його швидкого колапсу, або вимагатиме збільшення присутності інших «союзників», зокрема РФ. Все це може призвести до серйозних і наразі непередбачуваних зрушень в перебігу регіональних конфліктів, що неодмінно відіб’ється на параметрах глобальної безпеки.
Саме ці дві невизначеності і зумовили дивну «тишу в ефірі» – те, що протягом перших днів ескалації протестів світові інформаційні агенції та політики провідних країн зберігали надлишкову стриманість у своїх позиціях щодо Ірану.
І тут слід окремо зазначити, що неспроможність вплинути на процеси та визначити свою позицію є похідною глибокого нерозуміння соціальних і політичних процесів в сучасному іранському суспільстві. Така ситуація є наслідком як об’єктивних факторів – багаторічної відірваності Ірану від світової спільноти внаслідок санкцій та закритості країни і режиму, так і суб’єктивних чинників – схильності більшості сучасних політиків та навіть експертів нової генерації послуговуватися зручними але беззмістовними - спрощеними і узагальнюючими, переважно чужими - кліше, притаманними застарілому поняттю «близькосхідна політика», що походить до епохи колоніалізму. Помилки такого підходу коштували кількох «воєн з тероризмом», постання двох міжнародних терористичних організацій, мільйонів біженців та десятків тисяч жертв по всьому світу.
Отже, наша спроможність коментувати, робити висновки та впливати на ситуацію має бути завжди обмежена чіткім розумінням того, що саме агресивне невігластво і демонстративне небажання шукати складних рішень в світі непростих викликів і призводить до виникнення нових конфліктів, появи нових жертв і нових небезпек.
