Богемний вітерець одного куражу
Світе мій люстерко — мовчи! Я сама знаю, що сьогодні стомилася, тому не вдивовижу трохи потьмяніти. Головне, не зволікати, а швиденько повернути форму. В усіх, звичайно, проблем вище даху, але упевнена — якщо жінки, як завжди красиві, не метушливі, не буркотливі та не переймаються дрібницями — всім стане легше, дивись, і ситуації, що бентежать, почнуть розплутуватися спокійніше, — продовжувала свій несподіваний сеанс самонавіювання. І тут втрутився телик, вірніше, екран просто згас, відразу оголивши мою приховану залежність від нього. Паніка та розгубленість, ні, майже жах вдерся в дім: як це я не бачитиму, що відбувається. Звичайно, по-своєму міг би впоратися з проблемою планшет, але його не наділяю особливою увагою, а ящик треба терміново повернути до життя. Зрозуміло, що терміново потрібен контакт із майстром, з будь-яким, аби негайно. Мою наснагу остудив голос телелікаря, який був категоричним: ночами не працюю, так, зараз майже десята, але, додав він, у вас же ламповий, а тягнути мішок деталей, не знаючи навіть яких, та ви і пояснити до ладу не можете, що сталося, не буду. Розуміючи, що він марнує свій час, нервує, а замовник, тобто я, малоперспективний, почала його умовляти припинити спілкування, кілька разів повторила, що він має рацію — час пізній.
На диво, майстер не міг зупинитися, чи то фахова зацікавленість завела, чи то невмотивоване бажання допомогти заочно йому просто приємно. Та й давати мені якісь сумнівні характеристики, мабуть, гріло: то, на його думку, маю освіту одного класу церковноприходської школи, то таку техдрімучість ще треба пошукати, але при цьому тоном генерала наказав мені відкрити бічну кришку пристрою. Механічно відчуваючи себе малоосвіченим новобранцем, до того ж, ніколи всередині ящика не копирсалася, почала виконувати накази. Натискувала то зелену кнопку, то червону, але була не впевнена, що це потрібно робити, причому, бурчання його стало звичним рефреном і навіть мене не відволікало, а йому додавало завзяття, й він, відчуваючи себе королем, зупинитися вже не міг. Закінчилося все тим, що телик запрацював, а я була від своєї спритності, щоправда, на автоматі та за вказівками доброго майстра, в такому захопленні, що було вже близько 12-ї ночі, а спати не хотілося. Розлад власних думок зовсім не тягнув на філософський космос, і, може, в цій безвиході, щоб змінити обстановку, непомітно для самої себе почала одягатися — і ось уже на зимовій вулиці. Соковита аура історичного центру не лише не стерлася, не зникла, не випарувалася, не відлетіла кудись за горизонт, а, навпаки, покращала до ночі, переодягнувшись у загадкове освітлення, звичайно, ще не новорічне, але вже приміряючи обновки, що летіли вулицею, до того ж, точно знаючи куди — до заповітного напівзамету, навпроти колишньої крамниці вишуканих інтер’єрних речей, яка місяці два-три тому переїхала. Не знаю, що фіксують вуличні камери спостереження, я не думала про них. Довкола — ніч, у сумці в мене великі кравецькі ножиці. Я йду на справу.
Дорогою абсолютно несподівано зустріла свого давнього знайомого, зовсім не рядового аудитора, який живучи по сусідству, часто мене розважав своїми міркуваннями про гроші, вельми емоційно зізнаючись, що живучи в щоденному стані бухгалтерського страху, прекрасно усвідомлюючи, що для нього всі гроші мічені, в сьогоднішній ситуації ледве не розучився зводити втрати до мінімуму, відчувати липу задовго до того, що зможе сказати — тут гроші не пішли. Вони втекли, але виявляється, обрубуючи хронічні фінансові хвости, згладжуючи гострі кути, можна ще й насолоджуватися особливою аудиторською зухвалістю, знаходячи гроші, що все ж втекли. Мабуть, того пізнього вечора він десь із кимось і святкував новий успіх. Сусід дуже здивувався, що о такій порі я сама на вулиці, якось це дивно, і довідавшись про мету, вирішив охороняти. Не так давно йому теж допомогла, вірніше, мали однакову мету: я шукала антикварний абажур, і він теж про таке мріяв. У 60—70-ті роки минулого століття їх масово викидали, і ті, сумно притиснувшись один до одного, горами пістрявіли серед іншого сміття, нагадуючи екзотичних, уже нікому не потрібних, великих метеликів. Разом із тим хвиля не завжди цікавого мінімалізму, що все змітала на своєму шляху, захлеснула, здається, всіх. Із квартир виміталися разом із абажурами й інші носії міщанства — серветочки, статуетки, милі (як зараз зрозуміло) дрібнички. Їх викидали з радістю, але обізнані або випадкові руки багато що підібрали та зберегли. Хтось перепродав, хтось прихистив — і ось знову все в моді. Абажур того часу сьогодні купити не просто, але якщо є мета обов’язково мати такого артдідуся в своєму інтер’єрі, треба шукати вмільців, які зуміють поновити ретро-примху, клонуючи за тодішніми мірками.
Такого майстра знайшла і допомогла моєму бухгалтеру-колекціонеру різного лахміття, замовити й собі. Пам’ятаю, він радів як дитина, але все ще не міг зрозуміти — куди ми так квапимося. Коли ж опинилися в потрібному місці, вже зрозумів — вивільнятиму, відрізуючи екзотичні стебла з ніжними китичками на кінцях, із забуття. Адже галерейники кинули їх повільно всихати на морозі та вітрі, і маленький острівець цих колись зелених суцвіть навіть без назви для мене, кілька місяців прожив бездумним, для всіх відкритому, але, тепер уже зрозуміло, ніхто не захотів їх врятувати від життя дворняг, у цьому вуличному зимовому безладі побачити їх відмитими, вишуканим букетом, своєю примхою, яка стоятиме, давно вирішила, під моїм абажуром, і помітно посилить затишок своїми сріблясто-химерними вигинами, натяками на прозорі намистинки вздовж китичок. Пишу і думаю — чи це не рецепт для стирання зимової сірості — блукати містом і вишукувати не лише свої сюжети, а й маленькі пікантності, мало не під ногами з чогось після сезону невизнаного та непотрібного. Харизма мого сухого букета ніби провела аудит: усе непотрібне — стерла, все, що захоплює — підсилила, навіть відчула, що ця композиція для окремо взятої жінки з легкістю стерла своїм шармом мою втому, і зимове люстро полишило бути колючим і незговірливим.
Так і порозумілися.
